Адаір. Чотири Голоси. Книга 2

Торо забрали з Тейру і відвели до узбережжя. У темряві він взагалі нічого не бачив, але його легко провели до потрібного їм місця. Хвилі повільно рухались вперед і назад приносячі морську піну. Вояки онера провели його десь триста метрів на північ, а потім штовхнули у воду. Не знаючи на що чекати далі, він рушив у холодну воду. 

Він все йшов і йшов вперед, поки не опинився на глибині. Вояки онера почали занурюватися, а Торо продовжував плисти вперед. Чорний океан немов дзеркало відображав місяць і зорі, а хлопець плавав у ньому. Холодна рука міцно схопила його за ногу й потягла у безодню. 

Він опинився глибоко внизу, вже не було видно ні неба, ні зірок. Торо підхопили, та потягли ще глибше. Хлопець вже нічого не бачив, крім темряви. Його все тягли і тягли кудись. Повітря в легенях вже закінчувалось, він розумів, в нього залишились секунди до кінця. 

У момент початку паніки, коли Торо подумав про смерть. Над ним засяяло слабке світло. Воно наближалось дуже стрімко і через секунду хлопець зробив такий бажаний подих. 

Слабке світло, котре він бачив під водою, випромінювали водорості. Бліді, без пігментації. Вони сяяли у темряві тунелю в котрий його привели. Печера шириною не більше шести метрів з низькою стелею мала лише один прохід. Торо знову штовхнули уперед і він покорився. 

В голові промайнула думка, що він завжди тільки корився. І саме це привело його у пастку з якої він самостійно ніколи не вибереться. Знаючи батька, він точно не буде поспішати витягти єдину дитину з полону. Завжди знаходилось щось більш важливе. 

Його вели по туленю котрий місцями розширявся, а місцями був настільки вузький, що важко було протиснутись. Це сильно тиснуло на хлопця, не звиклого до настільки замкнутого простору. 

Нарешті, його привели у велику повітряну кишеню. Більше чотириста метрів в діаметрі, частково заповнена водою. В ній плавали інші онера, дорослі та діти. Побачивши його, вони відкривали роти і показували гострі зуби. На фоні чорних очей без райдужки, ставало моторошно. Сталагміти стирчали з підлоги, вони були величезних розмірів, тяглися до стелі котра була прикрашена сталактитами. Уся печера нагадувала відкритий рот повний гострих зубів. Гарне місце для онера, воно ідеально їм підходило. 

В самому дальньому кутку, у скупченні сталагмітів поменше, зібралось не більше сорока онера. Вони всі сиділи навколішках дивлячись на трон зроблений із білого каміння, такого самого котрий вони використовували для списів. Відшліфований до прозорості, він нагадував діамант неймовірного розміру. 

Жінка, котра сиділа на ньому, виглядала суворою. Вже немолода, висока з довгим волоссям майже до кінчиків пальців ніг. Довга туніка, до самої підлоги, підкреслювала її найвищий статус. Пояс прикрашали намистини перлів, а голову корона з прозорого наче вода мінералу. 

–– Моє імʼя Одаліс, Королева Онера. Прихили коліна переді мною. –– голосно й владно наказала вона. Торо вагався, але почувши шипіння та гортанне ревіння з усіх кінців печери, вирішив послухатися. –– Назвися. 

–– Торо Се-Ен. 

–– Се-Ен, памʼятаю такий дім. Ви славились непокорою, котру старанно намагалися приховати. Це у вашій крові. 

–– Як ви можете памʼятати це? –– спитав хлопець. 

–– Ти залишишся тут, поки ми не отримаємо бажане. –– проігнорувала вона його питання. –– Запамʼятай, навіть не думай, що зможеш втекти. Ти у нашій домівці і повинен вести себе чемно. Все ясно? 

–– Так. 

Одаліс перевела погляд на тих хто привів сюди хлопця, декілька секунд, і вони знову повели його в якийсь тунель. Торо навіть не помітив цей прохід серед сталагмітів. Скоріш за все, тут ціла низка, лабіринт заплутаних коридорів. 

Торо вели все далі й далі в невідоме, як несподівано за схованим поворотом він побачив ще одну печеру. Її також, як і все навкруги, вкривали водорості. В центрі була водойма з прісною теплою водою. Вояки онера залишили його одного і спокійно пішли геть. 

Не розуміючи що робити далі, хлопець пройшовся оглядаючи свою нову кімнату. Волога сильно відчувалась у повітрі. Ліжка не було, хоча це питання швидко вирішилось. Зайшли декілька онера з матрацом і подушкою з сухого листя й ковдру з якоїсь невідомої вовни. Це вже щось. 

Дні тяглись повільно, не було зрозуміло коли день, а коли нічь. Хаук надсилав повідомлення кожен день, це підбадьорювало. Торо перечитував їх, коли ставало зовсім важко, але не спішив відповідати. Дивно було отримувати їх, бо раніше радник здавався холодним та беземоційним. Щось змінилось в кожному з останніх унарійців. Можливо це на краще, покаже лише час. 

Волога почала сильно впливати на самопочуття і вже на сьомий день сильний кашель почав розривати його легені. Це явище стало дивним для онера, бо нічого подібного вони ніколи не чули. 

Торо лежав в ліжку, все тіло трясло, холодна рука доторкнулась до його чола. Хлопець відкрив очі, щоб побачити того хто прийшов до нього. 

Мʼякі вирази обличчя, чорні очі, а на устах ласкава посмішка. Дівчина, зовсім юна стояла біля нього й озиралась по сторонах. Було зрозуміло, її не повинно тут бути. 

–– Лежи тихо, –– прошепотіла вона йому в вухо. –– Я принесла тобі ліки. Не знаю, допоможуть чи ні, але краще спробуй поки тепле. 

Вона дала йому відпити трохи настоянки, а решту залишила поряд з ліжком.  

–– Хто ти? –– тяжко дихаючи спитав Торо. 

–– Краще б дякую сказав, –– посміхнулась вона. 

–– Дякую. 

–– Не кажи нікому, що я заходила до тебе, добре? 

–– Добре. 

–– Бо моя мати вбʼє мене, вибач, я не повинна з тобою говорити. 

–– Я нікому не скажу. –– посміхнувся хлопець. –– Хоча я не проти компанії. 

–– О! Я теж! Ти знаш, тут нема з ким поговорити. Тільки бабуся, мати й тітки. Аді взагалі не до мене, а Ава посварилась з бабусею і вирішила, що не хоче більше тут залишатися! Я не могла повірити, коли вона взяла і просто пішла! Уявляєш? 

–– Тут так багато таких як ти, онера, чому серед них не знайти друзів? 

–– Вони інші, не такі як ми. –– зрозумів, що забагато сказала, вона підвелась. –– Мені час. 

–– Скажи як тебе звати, будь ласка. –– попросив Торо. 

–– Оданія, але рідні кличуть мене Оді. 

–– Оді, дякую за ліки, я дуже тобі вдячний. –– хлопець посміхнувся. 

Дівчина відповіла посмішкою з гострими зубами і швидко пірнула у водойму в центрі кімнати Торо й зникла. 

Вода була трохи прохолодною, точно такою як і завжди. Оді повільно рухалась вниз освітленим водорослями тунелем. За всі свої сорок три роки життя, вона чудово вивчила всі лабіринти заплутаних коридорів. Оді не могла сказати, що знає їх краще за інших, але орієнтувалась точно краще багатьох. Онера хоч і жили тут, далеко від королеви ніколи не віддалялись. Бабуся, як і її тітки, та й вона, були для цих створінь божествами. Королева Одалія займала найшанованіше місце цього пантеону. Онера могли годинами не відвертати від неї погляду, поки жінка сама не наказувала залишити її на самоті. 

Оді провела блідою рукою по гострому камінню тунелю печери і прислухалась. Хтось наближався до неї, дівчина зупинилась, щоб побачити хто це. Звичайні онера опустили голови до низу й притиснулись до стін, даючи Оді дорогу. Дівчина насупилась та й рушила далі. 

У головній печері на троні сиділа бабуся, вона була на самоті. Що буває не часто, навколо неї нікого не було. Одалія сиділа з закритими очима, немов дрімала. Та дівчина знала, це точно не так. 

Намагаючись не робити ніякого шуму, Оді вилізла з води, котра приховувала тунель в якому вона тільки що була. Дівчина уважно дивилась на бабусю і підходила все ближче й ближче. Її кроки були безшумними, а  за сталагмітами легко було сховатися на випадок, якщо Одалія відкриє очі. Мінеральні утворення стовпів, котрі піднімались з підлоги печери мали блідо кораловий відтінок. Іноді, вони ставали більш яскравими і тоді нагадували пащу в крові. Такі дні священні для онера, бо це трапляється раз на рік. Тоді бабуся з тітками виходила на полювання і приносила найбільшу здобич котру змогла знайти. Чим більша вона була тим краще пройде наступний рік. 

У цьому році вони вполювали майже тридцяти метрового когара. Неймовірної довжини щупальця з двома рядами присосок, чотири велетенських ока на овальній голові. Ці створіння живуть в океанічних впадинах і не часно піднімаються на поверхню. Онера зазвичай не запливають у такі глибокі частини океану. Біля поверхні завжди було більше їжі. Сонячне світло створює початок ланцюгу живлення. 

Бабуся продовжувала сидіти з закритими очима, Оді підкрадалась все ближче. Чорні очі дівчини не блимали, а на устах була посмішка. Коли залишилось пройти не більше десяти метрів, королева посміхнулась. 

–– Непогано, –– тихо сказала вона. –– Підійди до мене, крихітко. 

–– Я вже доросла, бабусю! –– насупилась дівчина. –– Коли ти мене почула? 

–– Думаю, десь за метрів двадцять. –– Одалія відкрила очі. –– Ти щось хотіла? 

–– Так, скільки цей хлопець буде тут? 

–– До тих пір, поки його батько не виконає наші умови. 

–– А якщо не виконає? 

–– Тоді нам доведеться покарати всіх хто прилетів на Тейрі, включно з цим хлопцем. 

–– Але ж вони нам нічого не зробили…

–– Вони зруйнували свою планету, тепер прийшли до нас. Ти розумієш, увесь цей вид несе небезпеку. 

–– Ми ж такі самі як вони! 

–– Ні, не такі! Ти не така! Тому саме ти займеш моє місце, коли будеш готова! –– жінка підвелась з трону і підійшла до онуки. –– Ти займеш це місце і продовжиш нашу справу. Будеш дивитись за еволюцією цього виду, подаруєш йому майбутнє. Без нас вони б так і залишились тваринами. Тільки подивись чого вони досягли, завдяки нам, за ці майже вісімнадцять тисяч років! 

–– Знаю, знаю! Вони кочували по всьому океану, а ще полюбляли зачищали міста бергоніан біля водойм. 

–– Разом з нами, вони стали повноцінним суспільством. Зʼявилось місто. Вони роблять зброю, різноманітне приладдя, одяг, прикраси! 

–– Бабусю, коли я зможу покинути ці печери? Мені дуже хотілося б побачити, що там за цими межами. –– трохи помовчав сказала дівчина. 

–– Лише тоді, коли будеш готова. 

–– Мені здається, що вже час, –– Оді невпевнено посміхнулась. 

–– Люба, йди відпочивай, скоро ми ще поговоримо про це. 

Королева обійняла дівчину і посміхнулась. Онера можуть приховувати свої думки, якщо бажають цього. Це для них було як звичайне мовчання для людей. Зараз Оді мовчала, це не сподобалось жінці, бо раніше онука не ховала він неї своїх думок. Та в цьому не має нічого надзвичайного, бо в онуки якраз був підлітковий вік. Ще не доросла, але вже не дитина. 

Цей хлопець тут не дуже вчасно, та він шлях до того, про що Одалія мріяла вже дуже давно. Сил і технологій виконати бажання не було, а тепер Он-Сі самі прийдуть до них. Королева уявляла, як її любі онера зжеруть на її очах ворогів. 

–– Мамо, –– королева почула тихі кроки зліва від себе. 

–– Агессія, що ти дізналась? 

–– Вони займаються приготуванням до появи поповнення. 

–– Молодці, що не сидять без діла. Залиш когось наглядати за ними.

–– Мамо, мені здається цей Кі-Но так просто не зробить те що нам треба. Він сумнівна особа з купою проблем. 

–– Тоді будемо, як завжди, насторожі. –– королева подивилась в наповнене лютью обличчя старшої дочки, –– В цей раз все буде по іншому. 

–– Не впевнена, мамо, –– Агессія подивилась на свої бліді руки. –– Іноді мені здається, що ми поспішили, коли прийняли рішення стати такими. Я б хотіла, щоб вони перед смертю побачили наші справжні обличчя. 

–– За те, ми дожили до цього моменту. Це коштує ще більшої ціни ніж це. 

–– Ти права, вибач. 

–– Відпочинь, а завтра ми ще поговоримо. 

Агессія вклонилась матері і вже хотіла йти, коли та її зупинила. 

–– Щось чутно про Аву? 

–– Ні, після того як вона пішла, нічого. –– жінка вирішила одразу відповісти на материне мовчазне питання, –– Якщо щось дізнаюсь, я скажу тобі. 

–– Дякую. 

Після того як Торо ще раз прийняв ліки котрі принесла Оді, стало значно легше дихати. Він не знав що було в цій настоянці, але вона однозначно допомогала. Дні тяглись повільно, чим зайнятися він не знав. 

В один з днів, коли неможливо було вже знаходитись у замкненому просторі, Торо вийшов в коридор. Двоє онера, котрих він раніше не помічав, тихо стояли недалеко від входу в його кімнату. Було ясно, вони несуть варту. Перша думка, це те що його змусять повернутися назад. Але вони декілька секунд дивились на нього, а потім вказали списами вліво. Торо вирішив не сперечатися й пішов у вказану ними сторону. 

Онера, що траплялися на шляху, спокійно його пропускали. Одягнуті не так розкішно як королева, вони мали коротке вбрання, котре не вкривало їх цілком. У деяких нитки волосся були заплетені на манер їх володарки. Беземоційні обличчя з цікавістю дивились на нього. Це не дивно, навряд чи вони бачили когось подібного на Торо. 

Туннель, котрий вказали охоронці, привів хлопця у широку печеру з отвором у стелі. З нього стікала вона прямісінько у водойму в правій її частині. Зелень з поверхні проникала в середину, тягнулась по гострому камінню стін.  

–– Ти щось хотів? –– почув він голос. Цю жінку він ще не бачив. Таке ж довге вбрання, тільки волосся заплетене у дві коси. Мʼякі риси обличчя говорили, що перед ним не така сувора особистість як королева чи войовнича Агессія. 

–– Ні, просто не міг вже сидіти там. Як тебе звати? 

–– Адаіль, друга принцеса Онера… –– Вона закрила очі на декілька секунд. –– Королева не в захваті що ти вийшов зі своєї кімнати. 

–– То це все ж таки кімната, а не камера для увʼязнення. –– посміхнувся він їй. –– Я бачу, що вам не потрібно бути поряд щоб спілкуватися, тому я можу попросити тебе? 

–– Проси. 

–– Передай їй, будь ласка, що я не завдам клопоту. Я обіцяю не ходити туди куди вона не дозволить. Крім цього, я можу в чомусь допомогти. Щоб не сидіти без діла. 

–– Вона обдумає твою пропозицію. 

–– Дякую. 

Адаіль не зважала на хлопця і продовжувала займатися своїми справами. Жінка збирала плісняву зі скелі та складала її у спеціальну камʼяну ступку, потім розтирала й розкладала на сухій тканині під сонячне проміння. За цим монотонним заняття спостерігав Торо. 

–– Ця пліснява має в собі антибіотики? –– спитав він. 

–– Так, –– одразу відповіла вона. 

–– А як ви дізнались про це? 

–– Колись давно в мене був мікроскоп, це допомогло вивчити дуже багато властивостей місцевої флори і фауни. 

–– Він зламався? 

–– Немає нічого вічного, –– похмуро відповіла жінка. –– Сестра ремонтувала його безліч разів, але одного разу вже не було що ремонтувати. 

–– На Тейрі є мікроскоп, якщо я повернуть, то я тобі його віддам. 

–– Не сподівайся, що підкупиш мене цим. 

–– Я не хотів, просто мені здається, ти б не відмовилась від такого подарунку. 

Знову запала тиша. Торо не знав що ще запитати в неї. Тому він просто встав і підійшов блище. Цікавість була сильнішою за страх. Подивившись, що вона робить, він взяв ніж та почав зішкрібати плісняву, потім побачив ще одну ступку. 

Адаіль дуже здивувалась, коли побачила що він робить, але не зупиняла. 

–– Розкажи що сталось з Уна-Ре. –– несподівано попросила вона. 

–– Тобі розказати кінець, чи що до цього призвело? 

–– Почни з того, що до цього призвело. 

–– Я про це дізнався недавно, але це мій батько винен у всьому. Он-Сі хотіли створити енергетичний бар'єр котрий би захистив планету, та він все зіпсував. –– Торо не хотів приховувати хоча б щось, тому чесно розказав все як було. Розмова була досить довгою, Адаіль задавала питання, а хлопець намагався максимально детально відповісти. Вперше за багато років хтось так довго з ним говорив, це було щось дивне, нервове. Його голос через це тремтів, але він продовжував говорити. 

–– Ти нервуєш тому що розказав все те, що твій батько бажав би приховати? 

–– Ні, просто для мене незвично говорити так багато. 

Адаіль підійшла до нього й доторкнулась до лоба. В голові жінки промайнули спогади Торо. Вони неслися нестримним потоком самотності, болю, бажання отримати схвалення батька, розчарування. Подумки вона потягнулась до матері та старшої сестри. Шепіт пронісся в її голові, швидка та коротка бесіда. 

–– Тобі дозволено мені допомагати й далі. –– сказала вона через хвилину. 

–– Дякую.