Даріус. Демон Ночі.

Історія, про яку піде мова, почалася в першому королівстві Ізар. На верхівці найвищого синього хребта тягнувся до грозових снігових хмар замок Ердін. Холодний і продуваний морозними вітрами, він переживав запустіння.

Пробитий дах над порожньою тронною залою обріс довгими бурульками, що тяглися прямо до трону. Вони нагадували верхню щелепу якогось глибоководного хижака. Немов сама риба-диявол дивилася на вас, коли ви заходили в неймовірної краси залу. Чорні вікна позаду трону були очима цього страшного створіння. Через його, майже прозорі, зуби проходило місячне сяйво і розсіювалось на синій камінь, з якого був вибитий трон. Колони, що стояли вздовж високих стін, здавалося, розваляться від наступного подиху вітру. Декілька з них вже з гуркотом впали, а інші вкривало глибоке срібне павутиння тріщин та інею.

Відразу за троном знаходилися, все ще цілі, вікна до самої стелі. Найбільше, що розташовувалося по центру, було розписане невідомими майстрами. Знайдене прямо в цьому місці, воно стало початком, серцем усього замку. Синє скло пронизували срібно-блакитні нитки. Вони тягнулись навколо малюнку гори, на котрій вже століттями стоїть величний та моторошний замок. Нитки піднімались все вище й вище до неба, у самісіньку темряву непізнаності де і зникали. Хто були ті, що своєю геніальною рукою створили цей вітраж, не знав ніхто. Незнання з часом обросло здогадками та легендами, а срібло, що пронизувало моноліти, наводило всіх на думку про їхнє божественне походження.

На вершині, де розташувався замок, завжди була ніч, тільки зрідка крізь хмари пробивався промінь світла. Але він був настільки швидкоплинним, що здавався нереальним для тих, хто жив у Ердін довгі роки.

Але це було давно. Зараз тут блукали лише вітер та сніг. В кожній залі, кожному коридорі і кімнаті, було настільки холодно, що сніжинки ставали лезами, а не м'якими пушинками, як на рівнинах.

Коли і чому Ердін спорожнів? Чому колони, які простояли тисячоліття, розкололися? Ці питання хвилювали лише одну людину. Інші намагалися триматися подалі від цього місця. І це було не просто так. Дуже давно десять сміливців, все ж таки, вирішили піднятися і подивитися, що тут коїться. Але доля їх була сумною. Ті декілька людей, котрим пощастило повернутися, втратили свій розум. Божевілля було настільки сильним, що вони відрізали собі язики.

Час йшов. Декілька поколінь місцевих мешканців, мирно жили біля хребта Іціар, але жоден не піднімався на гору. Потім навіть вони покинули цю прокляту землю.

Довга дорога до верхівки тяглася повз найвищі й важкопрохідні скелі та обриви. Колись нею весь час ходили мандрівники, делегації та всілякі торговці. Зараз вона заледеніла, місцями її перекривали шматки величезних каменів, а біля самого піку вона губилася серед завірюх і товстого шару снігу. Гора здригалася від ударів блискавок, що врізалися у неї, й постійних бурь.

Саме цією дорогою в цей час йшов мандрівник. Він був одягнений у найтеплішу шубу, яку зміг відшукати. Через тяжкість рюкзака та сильні пориви вітру, чоловік горбився, але продовжував йти. Сила волі та природна завзятість не давали йому можливості відступити від своєї мети. Вела його і цікавість, яка переповнювала чоловіка ще з самого дитинства. Скільки синців він набив і скільки разів ламав руки та ноги вже не порахувати. Мати вічно лаяла його, адже він ліз у такі місця, звідки неможливо було вибратися цілим. Як, наприклад, зараз. Знала б вона де він, збожеволіла б!

Вейлін, так звали чоловіка, завжди щось шукав. Ця жага до знань змушувала його йти в подібні місця, про які ніхто ніколи не говорив і не згадував. Якщо в дорозі він отримував травми, незважаючи на біль, він вставав і йшов далі. Одного разу, він йшов всю ніч зі зламаною ногою, опираючись на гілку, від стародавніх кам'яних плит, які вивчав, до свого будинку. Діставшись, Вейлін навіть не помітив, що був весь у своїй власній крові. Чоловік зрозумів, що щось не так, лише коли побачив очі матері.

Зараз, незважаючи на холод, він впевнено прямував уперед. На його обличчі, схованим за теплою хусткою з шерсті, сяяла посмішка, а очі блищали від нетерпіння. Шлях, який подолав Вейлін, зайняв у нього понад місяць. Кінь, на якому він їхав на початку, помер від переохолодження. Ця смерть не була марною. Вейлін провів біля коня кілька годин, щоб запастися м'ясом, яке швидко замерзало на холоді. Після цього, він рушив далі.

Завірюха ставала все сильнішою, а видимість зменшувалась. Через це він ледве помітив у темряві урвище, яке несподівано з'явилося перед ним. Міст, який перетинав його, був похований десь там унизу, під купами льоду, снігу та каменю. Вперше за такий довгий і важкий шлях Вейлін відчув розпач. Він ніколи не знав страху перед висотою чи темрявою. В нього не було тривоги за самого себе, лише бажання досягти мети. Незважаючи ні на що! Тому картина, що постала перед ним, змусила його відчути втому за всі ці важкі дні. Він не міг змиритися з тим, що пережиті труднощі були марними! Руки затремтіли від безсильної люті.

–– Ні, ні, ні! –– Закричав він у весь голос. — Повинен бути інший шлях, так, він точно має бути!

Озирнувшись, чоловік зрозумів, обійти урвище ніяк не вийде, тож скинув важкий рюкзак зі спини. Відкривши його, він почав швидко шукати щось всередині.

–– Де він? — Прогарчав Вейлін від нетерпіння, — Ну де? Ах, ось ти де сховався!

Вейлін дістав із самого низу гак і довгу мотузку.

–– Добре, що я захопив їх із собою! — Радості чоловіка не було меж. Він підстрибував від щастя, його трясло, але не від холоду, а від нетерпіння.

–– Так, так! Тепер все вийде! — Бурчав він собі під ніс.

Декілька спроб і він зміг зачепитися гаком за рештки обваленого мосту з іншого боку. Чоловік, як дитина, застрибав на місці і засміявся у весь голос. Другий кінець мотузки, що була в руці, він швидко прив'язав до скелі.

––Натягнута міцно? — Запитав він самого себе і одразу відповів. — Так, міцно. А чи витримає рюкзак? — Мабуть стільки часу на самоті, прищепили йому звичку розмовляти із самим собою. — Ні, не витримає. Але в ньому немає нічого важливого. Мій записник, пара шматків м'яса, мішечок з кремнем та кресало – це все що треба. Ну, і кинжал, про всяк випадок. Так, так.

Вейлін швидко закивав головою і склав всі необхідні йому речі. Він навіть не замислювався, як буде повертатися назад.

Посміхнувшись, чоловік зачепився руками, а потім і ногами за натягнуту мотузку. Потроху просуваючись вперед, Вейлін тримався з усіх своїх сил. Змерзлі пальці тряслись, важкий одяг тягнув його униз, але він вперто тримався. Опинившись на самій середині, він відчув полегшення, але тут почулося страшне виття вітру. Вдарив сильний порив і чоловікові довелося докласти чимало зусиль, щоб витримати натиск стихії. Відразу за вітром блискавка розколола чорні хмари навпіл і почулося страшне завивання, впереміш з гуркотом грому. Поки гора тремтіла від ударів, Вейлін перебирав руками та ногами, щоб якомога швидше опинитися на іншому боці.

Мандрівник важко дихав, видихаючи пару з рота. Подивившись униз, він побачив пітьму. Вона манила його. Кричала, благаючи, розтиснути руки і розслабити ноги, щоб він упав у її обійми. Чоловік закивав головою, засміявся і поліз далі, доки не опинився на твердій поверхні зруйнованого мосту. Цегляна кладка пішла тріщинами, але все ще міцно трималася.

Думаючи лише про свою ціль, він пішов уперед у темряву цього холодного світу мертвих. Неможливо уявити, що тут могло жити живе створіння, хоча, напевно, це було лише таке враження. Чоловік відчував чийсь погляд на собі, але, озираючись, він розумів що тут, крім нього, нікого не має.

Сніг лежав до поясу, але Вейлін все одно швидко продовжував рухатися вперед, поки не набрів на невелику печеру. Вона була за дві години від мосту і, немов, запрошувала до себе.

Не роздумуючи, він увійшов у міцні стіни, котрі обіцяли захистити його від холоду, хоча б на деякий час. Усередині було настільки тепло, що це здивувало. Стіни поросли синім кучерявим мохом, а трохи в глибині прямо з землі пробивалося гаряче джерело, оточене сталагмітами та парою котра йшла від води. У самому серці джерела на глибині щось світилося. Це було настільки яскраве світло, що воно осяювало усю печеру.

–– Чудово! Чудово! — Бурмотів Вейлін. — Ось і перша нагорода за місяць у холоді!

Мандрівник зареготав і простягнув руки до гарячої пари щоб трохи зігрітися. Тепло поширювалося по всьому тілу і вже за кілька хвилин Вейлін забув про страшний холод поза тимчасовим прихистком.

Він розслабився і почав придивлятися до джерела. Світло відбивалося в його очах але не сліпило. Згодом він звик і вже міг розглянути піщинки на самому дні.

–– Час поїсти, — заплющуючи очі від втоми, сказав він, — хоча можна і потім…

Вейлін заснув спокійним та глибоким сном.

Прокинувшись, він відчув себе бадьорим та свіжим, хоча спати на камінні було не дуже й зручно. Скільки минуло часу чоловік не знав. На хребті Іціар взагалі було важко зрозуміти, коли день, а коли ніч. Та Вейліну було байдуже на все це. Розім'явшись, він вийшов із печери на пошуки дерева, якого було доволі багато довкола.

Почорнілі гілки без жодного листка тяглися вгору, сподіваючись зловити хоча б один сонячний промінчик. Відламавши кілька великих гілок, Вейлін повернувся до печери і розпалив багаття. Запах смаженого м'яса розносився довкола, через що в чоловіка голосно заурчало в животі.

Наситившись, Вейлін нахилився над джерелом і напився чистої теплої води. Світло, котре чіпляло його погляд, манило до себе. Бажання вивчити це місце, засіло в його серці та й думках. Але, нажаль, він мав вже рухатися далі, тому пообіцяв сам собі повернутися в цей теплий притулок після походу до замку Ердін.

Надворі, як і раніше, було темно, а вітер не припиняв завивати і підганяти Вейліна у спину. Відпочивши і обігрівшись, він рухався швидше, ніж раніше, хоча снігу стало ще більше. Нічого не могло стримати його на місці, ніщо й ніхто. Дехто називав його божевільним. Можливо, вони мали рацію. Хоча, хіба вони можуть судити? Ті, які жодного разу не виходили далі за своє село? Звичайно, ні!

Попереду залишилася остання перешкода. Лавина, засипала усю дорогу снігом та льодом. Верхівку завалу неможливо було розгледіти у пітьмі чорної бурі. Спочатку Вейлін намагався знайти прохід серед цього завалу, але нічого не виходило.

–– Я не зупинюсь! — Сердився мандрівник. — Полізу угору! Так!

Швидко закивавши головою, Вейлін поліз на верхівку завалу. Посміхаючись він рухався вперед, хапаючись ціпкими пальцями за виступи. Вітер завивав над його головою, блискавки різали небо на шматки, а він рухався все вище і вище. Без мотузки та на самоті. Ніхто не прийде йому на допомогу, тут тільки він й сила природи.

Піднявшись десь на шість метрів, чоловік підняв голову до неба, благаючи лише про те, щоб вітер не зніс його з невеликого уступу на якому він знайшов хвилинний перепочинок.

Природі було все одно на його благання, тому вже через мить, Вейлін напружено завмер на місці, тримаючись за виступи скелі. Порив вітру вдарив десь за двадцять метрів над ним і сніг полетів до низу, саме туди де він і стояв.

Без остраху Вейлін дивився на те, що могло б стати його смертю. Купа снігу з льодом пролетіла повз нього на відстані, не більше, двадцяти

сантиметрів. Декілька шматків вікового льоду впали зовсім поруч, не зачепивши його.

–– Мені щастить! — Голосно засміявся він і знову поліз угору. — Ще недовго, зовсім недовго! — Кричав чоловік вітру, який підштовхував його у спину.

Не було більшого щастя ніж те, коли він нарешті опинився на горі! Тут пориви стали ще сильніші. Один з них відразу штовхнув його і Вейлін впав обличчям у сніг. Він був настільки твердим, що чоловік розбив губу. Але замість крику болю, він тільки голосно засміявся і через силу підвівся, щоб йти далі.

–– Боїшся бути скореною? — Закричав Вейлін на гору, а та ніби відповідаючи затряслась від удару блискавки.

Кров усе капала, заливаючи його підборіддя та щільний вовняний шарф. Нахилившись, чоловік продовжував йти, щоб уберегтися від різкого вітру.

За кілька годин перед ним, нарешті, з'явився замок Ердін. Почорнілий і весь у тріщинах, він був досі величний. Могутність кружляла навколо нього. Гострі вежі тяглися до неба і губилися десь там серед чорних хмар. Місцями все ще були цілі скляні вітражі, але більшість була розбита. Біля входу стояли статуї жінок, яких обвивали довгі змії. Вони звивалися навколо округлих форм, а голови рептилій застигли в їх сильних руках, спостерігаючи за обличчям мандрівника. Їхні язики були висунуті, наче вони чули жертву, чули Вейліна.

Високі ворота були привідчинені. Тяжкі, дубові, вони примерзли до землі в такому становищі і відкрити їх повністю навряд чи вийде. Але Вейліна зараз це зовсім не турбувало. Чоловік опинився там, куди йшов стільки холодних днів.

Зайшовши у замок, мандрівник обтрусив сніг, що налип на нього, і пройшов усередину. На стінах ще висіли картини. Хто на них був зображений, він не знав, але сподівався дізнатися. Сірі сходи вели до просторої зали, де розмістився пошарпаний гобелен. На темно-синій

тканині все ще було можна розібрати зображені зірки на чорному небі, а внизу люди, що тягнуть руки до небесних світил. Найвище, мабуть, стояв король, трохи нижче королева, а відразу за нею принц. На голову нижче вирізнялися звичайні жителі горного королівства.

–– Колись це було дуже гарно. — Усміхнувся Вейлін і пішов далі. Його кроки були виразно чутні на мармуровій підлозі.

Проходячи через майстерні арки, Вейлін зайшов у тронну залу. Сніг замів усі кути та більшу частину приміщення. З восьми, цілими залишилися тільки п'ять колон. Але навіть вцілілі були вкриті тріщинами.

Чоловік переступив через одну колону і пішов далі. Провів рукою по вцілілій, що викликало поколювання в його пальцях. Здивувавшись, він глянув на свою лодоню і знову приклав її до синього каменю зі срібними прожилками. Нічого не трапилося. Піднявши брову від здивування, він пішов далі. По кутках були розкидані й засипані снігом кістки тварин, які, мабуть, забрели сюди, а місцями було видно сліди крові. Зрозумівши, що тут можуть мешкати хижаки, чоловік дістав ножа.

Відразу за троном виднілося вікно з малюнком, схожим на те що було при вході, тільки без людей. Якщо придивитися, то можна було розгледіти чорну фігуру під зірками, яка ставала помітна лише під певним кутом. В правому нижньому кутку вітражу, Вейлін побачив видряпане чиїмось гострим нігтем імʼя «Даріус».

–– Цікаво. Це ти Даріус? — Спитав Вейлін і засміявся. Силует у вікні зник, а чоловік знову спробував стати так, щоб його було видно. –– І де Даріус? Хто зводить з розуму тих, хто сюди приходить? — Запитав чоловік і сів на порожній трон. — Трон точно як для мене.

–– Ти впевнений? — Зашепотів хтось біля його вуха, але озирнувшись, він нікого не побачив.

–– Хто тут? — Спантеличено спитав Вейлін і швидко підвівся.

–– Кажеш, трон точно як для тебе? — Прогарчав невідомий. — Поглянь на того, хто сидів тут!

Щось, більше схоже на тінь, ніж на істоту, перенеслося до Вейліна і різким поштовхом встромило свій гострий палець прямо в його скроню. Чоловік

закричав від болю, що пронизала його немов блискавка, і впав на коліна. Замість сліз з очей потекла кров, а замість крику страху вирвався сміх божевільного.

Білий спалах приховав усе навколо і перед ним постало видіння. Він висів на стіні, як картини, які він розглядав. Його руки і ноги були прибиті сталевими цвяхами до стіни навпроти трону. Вейлін сміявся, не розуміючи чому відчуває біль, адже те, що відбувалося, здавалося лише сном.

–– Батьку, навіщо ти це робиш? — Запитала дитина.

–– Джеро, це чудова традиція наших предків. Є щось прекрасне в болю, хіба ти не бачиш? — Лагідно запитав чоловік. — Подивись на них. — голос батька змінився, — Я сказав, подивися! — Ніякої ласки в голосі вже не було, немов в одному тілі жило дві зовсім різні людини.

–– Я не можу! — Закричала дитина і кинулась до матері, яка стояла неподалік трону.

–– Забери його, Гаро. Нікчемний шмаркач! — Капаючи слиною, закричав король Зігор на сина. — Точно весь в тебе! Навчи його нашим традиціям, або він сам стане підвішеним!

–– Зігор, він ще дитина. Не треба так із ним. — Тихо спробувала заперечити жінка.

–– Вартові! — Закричав старий. — Варта!

Кілька вояків, які стояли біля входу до зали, підійшли до короля і схилили коліна.

Заберіть її до в'язниці. Поки я не віддам наказу — не випускати і не годувати!

Чоловіки схопили жінку та відірвали її від міцних обіймів дитини. Хлопчик кричав і намагався вдарити вартових, але ті просто відштовхнули його, як непотрібну ляльку. Зігор засміявся у весь голос, підвівся і підійшов до сина.

–– Джеро, твоя мати голодуватиме у в'язниці, допоки ти особисто не приб'єш до стіни десять людей. Ти зрозумів мене? — Дитина округлила очі від страху, але мовчала. — Ти мене чуєш? — Зігор знову змінився в обличчі і щосили вдарив хлопчика. Джеро відлетів до колони.

––Пане, віднести хлопчика до його покоїв? — Спитав вартовий, який тримав жінку, котра все ще намагалась вирватися.

–– Ні, хай буде тут.

–– Як вам завгодно. Чи будуть якісь ще накази, володарю?

–– Того, що ліворуч, засмажити до обіду, — Зігор оголив гострі, як леза, зуби і знову засміявся. — Ви вільні.

Король сів на трон і заплющив очі. Знову шепіт почувся з глибини його свідомості: «Тільки ти можеш правити! Убий жінку і ти житимеш вічно!»

Вейлін прийшов до тями і зареготав. Він бився у конвульсіях і бурмотів

«Даріус, Даріус, Даріус». Важко дихаючи, чоловік згорнувся на підлозі біля промерзлого трону і закивав головою. Сльози потекли по його щокам, нестримні, гіркі та наповнені болем. Тінь підійшла до нього і знову встромила свій довгий кіготь, тільки цього разу у його вухо.

Мандрівник нічого не бачив. Він, як і раніше, висів прибитий до стіни. Поруч з ним були такі ж, як і він, жертви кровожерливого короля.

–– Мало солі, — ударив кулаком по столу Зігор. — А ти їж! Їж!

–– Батьку, я не можу, — ридала дитина. — Прошу тебе...

–– Якщо ти не їстимеш, то не станеш таким як я! — Гарчав король, оголивши гострі зуби.

–– Я не хочу бути таким, як ти! — Вперше закричав Джеро. — Так не правильно!

–– Що дрібний виродок може знати про такі речі? — Посміхнувся король.

–– Іди, сьогодні я добрий і вибачаю тобі. Але завтра за подібні слова мені доведеться відрізати тобі язика.

Дитина швидко встала і втекла. Зігор голосно чавкав, що викликало огиду у Вейліна, котрий розумів, що саме їв король.

–– Що ти сіпаєшся? — Вейлін закрутив головою. — Так, так я про тебе. Який крутить головою. Мабуть, вирвані очі не навчили тебе менше стежити за мною? Що, не можеш відповісти? — Вейлін зрозумів, що язика у нього теж немає.

Чоловік прокинувся і побачив силует, що стояв над ним згорбившись. Довгий худий палець все ще стирчав у його вусі.

–– Сподобався тобі король? — Прошепотіла тінь.

–– Хто ти? — Мабуть, вперше у своєму житті Вейлін злякався. Він не знав цього відчуття, але коли це сталося, одразу ж зрозумів, що з ним.

–– Я Даріус. — Відповів він і перед чоловіком почали з'являтися людські контури. — Мало кому вдається не збожеволіти від видінь. Тепер ти зможеш розповісти всім, що трапилося у замку Ердін.

–– Навіщо мені це робити?

–– Якщо хочеш жити, ти зробиш це. — Даріус повністю набув форми. Худий чоловік з довгим брудним волоссям, мертвий, але все ще живий. На ньому була накинута чорна мантія, довга, до самої підлоги. Він усміхнувся холодною посмішкою.

–– Що тут коїться? — важко дихаючи, спитав Вейлін. Та, коли бліда фігура знову наблизилась до нього, він одразу пожалкував, що задав це питання.

–– Я тобі покажу.

Вейлін лежав у печі. Вугілля розгорялося все яскравіше і яскравіше. Він був зв'язаний, сліпий і не міг говорити, але відчував, як починає горіти його плоть. Ледве дихаючи, він закричав на все горло, але на кухні кухар тільки посміявся з бідолахи.

–– Не бійся, скоро все буде скінчено. — Сказав чоловік.

–– Іцал, — промовив хлопець.

–– Джеро, а ну йди геть звідси! Твій батько нікому не дозволяє входити сюди! — Кухар загарчав на дитину і оголив такі ж зуби, як і у короля. Усі хто поглинав людську плоть, втрачали свої зуби і в них відростали гострі, як у тварини. У всьому замку, тільки у трьох людей не було таких. Не здалися перед цим злом лише королева, Джеро і слуга, котрого хотів врятувати хлопчик.

–– Я хотів тобі щось сказати. — Опустивши очі, до брудної від засохлої крові підлоги, сказав Джеро.

–– І що ж? — Хлопчик підійшов до Іцала так близько, як тільки міг. — Давай швидше. У мене багато справ. — Кухар схопив принца за плечі й вишкірився. — Невже в тебе виросли королівські зубки?

Хлопець легким рухом перерізав горло чоловікові. Той від несподіванки відштовхнув його, але сам втратив рівновагу. Джеро підстрибнув до нього і почав добивати ножем. Декілька ударів і здоровенний чоловік звалився каменем на підлогу. Хлопець відкинув ніж, підвівся і кинувся до печі. Вейлін кричав з кожною секундою все голосніше, здавалось, вже не було шансу на його порятунок. Принц відкрив піч і висунув рейку, на якій лежав чоловік.

–– Я тобі допоможу. Мені так шкода. Тихіше, все буде добре. — Джеро дістав щось із кишені. — Я знайшов твої очі та язик.

Вейлін кричав від жаху, не знаючи, що робити. Але хлопець виявився сильнішим ніж могло здатися. Він легко відкрив рота і засунув туди язик чоловіка, а потім засунув у очниці згаслі очі.

–– Егаскі, Егаскі, Егаскі, — шепотів Джеро приклавши одну руку до рота Вейліна, а другу до очей.

Світло полилося з його рук і рани почали повільно затягуватися. Коли хлопець прибрав їх, чоловік глянув на нього, наче вперше. Худе бліде обличчя, чорне довге волосся та брудна чорна мантія.

–– Іди. Тобі тут нічого робити. — Попросив Джеро.

–– Даріус? — Запитав Вейлін.

–– Ні. — Сказав хлопчик і розчинився у повітрі.

Вперше, як Вейлін опинився у видінні, його ніщо не стримувало. Тому він підвівся і вийшов у довгий коридор. Його кроки були тихими, що зараз було дуже доречним. На підлозі, від самої кухні, тяглися засохлі сліди крові. Запах стояв сильний і здавалося, що ще трохи і його знудить. По кутках валялися кістки, швидше за все людські, а в них порсалися щури.

Тихо дійшовши до тронної зали, Вейлін помітив, що немає варти. Пройшовши всередину, чоловік побачив прибиту до стіни жінку, королеву. Від неї вже майже нічого не залишилося. На троні сидів король,

а за його спиною завмер Джеро. Старий, заплющивши очі, розмовляв з кимось, але точно не з сином. Декілька колон впали, а в даху зяяла величезна діра, через яку в тронну залу падали сніжинки.

Джеро підніс ножа до шиї батька і з полегшенням перерізав її. Блискавка врізалася в трон і відкинула Джеро до вікна. Але він не розбив його, а ніби застряг у ньому. Вейлін позадкував назад. Пацюки, які бігали вздовж стін, кинулися на труп короля і вже за кілька хвилин від нього нічого не залишилося. Вони розтягли шматки одягу та його кісток по своїх норах у пітьмі замку.

Вейлін знову прокинувся.

–– Це був ти? Адже так? — Чоловік приклав руку до правого ока з якого текла кров. — Навіщо ти це робиш зі мною?

–– За знання треба платити. Ти розкажеш ким був мій батько і що він тут робив?

Чим це допоможе? — Намагаючись вгамувати тремтіння, запитав Вейлін.

–– Я стану вільним. — Даріус посміхнувся.

–– Чому ти врятував ту людину в печі? Адже це був не я? І як ти його вилікував? — обережно спитав Вейлін.

–– Він був моїм слугою, він єдиний, крім матері, хто любив мене. Він був останнім, крім мене і батька, хто вижив у божевіллі замку Ердін, — Даріус помовчав і продовжив. — Цей зал чудовий, правда? Одного разу, коли я доторкнувся до колони, мене осяяло. Хтось шепотів мені місяцами, казав, що треба робити і як.

–– Я розповім усім, що тут трапилося.

–– Якщо ти цього не зробиш, видіння поглинуть тебе, ти збожеволієш і помреш. А тепер йди. — Погляд Даріуса пронизав Вейліна немов ніж.

Другого прохання чоловік вирішив не чекати і вибіг з тронної зали, а потім і на вулицю. Тіло тремтіло від страху, рани, котрі залишив Даріус, горіли вогнем болю. Немов хтось облив його кислотою. Не знаючи що робити, мандрівних почав прикладати холодний сніг до своїх ран. Та це мало чим допомогло. Небо ще більше потемнішало, сніг став ще більш густішим. Мороз почав пробиратись під теплу шубу до самих кісток. Вейлін зібрав останні крихти своїх сил та здорового глузду й спробував зробити хоча б декілька кроків. Бажання залишатися в цьому проклятому місці в нього більше не було.