Вітражі. Чумна Діва.

Коли Ульрік і Даріус пішли, Філіп одразу поспішив до Маріанни з Флоріаном. Вони лежали на ліжку тримаючись за руки. 

Хлопець дістав пляшечку з зіллям і почав першому промивати рани Флоріану. Їх було значно більше й він був у більш важкому стані. Реакція була повільною, але вона була. Це тішило. Павутиння світліло й зникало, а отрута виходило з гноєм. Особливо сильно це стало помітним, коли він влив Флоріану до рота настоянку трав. 

Коли настала черга Маріанни, Флоріан вже майже не хрипів. А коли Філіп влив їй залишки зілля до рота, навіть почав щось бурмотіти. 

–– Філіп. –– Прошепотіла Маріанна. 

–– Я тут. 

–– Нам треба йти звідси. Вона повернеться... 

–– Ульрік і Даріус розберуться з нею. 

–– Ти не розумієш, нам треба йти. 

–– Давай зачекаємо трохи…

–– Ні. Бери Флоріана, бо я поки що не маю сил для цього, і пішли. –– Маріанна трохи віддихалась і продовжила, –– Я знаю де ми можемо сховатися. 

–– Добре, добре. 

Філіп взяв на руки Флоріана й пішов за сестрою. Вампірка йшла повільно, хитаючись, але старанно намагалась йти вперед. Обійшовши хатину, вона вказав рукою до краю скелі. 

Прямуючи у потрібному напрямку, вони дійшли до таємного проходу. Він був помітний лише дивлячись на нього під правильним кутом. Зараз це було дуже доречним. 

В печері стояла темрява, але Маріанна добре знала куди треба йти. До таємного місця вів природній лабіринт, котрий простягався через усю гору. Можна було бути впевненим, Сієна ніколи їх тут не знайде. 

Ульрік змусив, не так давно, вивчити кожний прохід, кожну дорогу до таємного місця. Маріанна з Флоріаном ходили тут не менше тижня, поки не запамʼятали все необхідне. Тепер, дівчина була вдячна другові, за те що подарував можливість врятуватися. 

Маріанна деякий час спеціально ходила колами, про всяк випадок, щоб відьма не знайшла їх за запахом. Хоча малоймовірно, що вона взагалі знайде сюди вхід.  

–– Тут є запасний вихід? –– спитав Філіп. 

–– Є, але користуватися ним не варто. 

–– Чому? 

–– Він веде прямо до селища. Якщо відьма знайде нас, то не можна вести її до безневинних людей. 

–– Сподіваюся, вона нас не знайде. 

–– Сподіваюся, що Даріус і Ульрік впораються. –– зауважила дівчина. 

Блукаючи в темряві не менше години, вони нарешті прийшли в потрібне місце. Прохід був низьким, тому довелося трохи схилити голови щоб пройти. В просторій частині печери було тихо та темно. Маріанна, знаючи де вже знаходиться, потягнулася рукою до факелу й запалила його. Філіп розгледів ліжко, на котре одразу поклав все ще непритомного Флоріана. Він, на жаль, поки що не прокидався. Його очі рухалися під повіками, ніби він бачив якийсь сон.  

–– Допоможи мені. –– Попросила сестра. 

Вони підійшли до валуна, котрий одразу почали сунути до проходу у свій прихисток. Це треба було зробити за крайньої міри, і ось цей день настав. З іншого боку це приховає коридор до них, ще одна міра безпеки. 

–– Я голодний. –– Засумував Філіп. 

–– Нічим не зможу допомогти. Поки по нас не прийдуть, ми повинні бути тут. 

–– А якщо ніхто не прийде? 

–– Ульрік поверне Лідію і потім одразу прийде по нас. 

–– Цікаво, що за трави він вам приготував…

–– Спитаєш, коли він повернеться. Вони стали в нагоді. Запах нагадував…лаванду і…

Незрозумілий звук рознісся недалеко над горами. Такий сильний, що його відлуння дійшло й до них. Вампіри замовкли, прислухаючись до тиші, котра запанувала одразу після пронизуючого вереску. Пил посипався вниз, прямо з високої стелі. 

–– Звідки ти знала, що вона прийде? 

–– Це логічно. Їй потрібні ми. Тому я подумала, якщо відьма втече, то одразу повернеться в хатину, поки Ульріка й Даріуса там не має. 

Філіп підійшов до сестри й міцно її обійняв. Як довго вони не бачилися! Він не уявляв, що буде так сумувати! Коли вони були дітьми, то часто грали разом. Бігали садом наввипередки, лазили по деревам. Разом вчилися битися, стріляти з лука й бою на мечах з кинджалами. Хлопець досі зберігав у серці ті чудові літні й весняні дні в парку при маєтку Одіарів. Батько Маріанни з любовʼю ставився до братів, Філіпа й Мішеля, особливо після смерті їх матері. Вони майже весь час проводили там. Їх же власний батько, покинув їх майже одразу, запиваючи своє горе вдалині. Лише інколи він приїздив, щоб дізнатися про прогрес у навчанні синів. 

Тільки коли вони подорослішали, Луї забрав їх додому. Та чомусь у власному будинку вони тепер стали лише гостями. Минулий затишок зник, залишилися лише відштовхуючі холодні стіни. Краще б вони повернулися до Філіпа, голови роду Одіар, й батька Маріанни! На жаль, це вже не виправити. 

Філіп шкодував, що провів замало часу з тим чудовим чоловіком, котрий прийняв їх з такою теплотою й любовʼю. Коли Мішель був малим, він навіть через деякий час, почав сприймати його як більш рідну людину ніж власного батька. Можливо саме через це, в ньому закарбувалися такі чудові риси характеру, котрі вимилися з Філіпа одразу як Луї забрав їх назад додому. Хотів би він повернути час назад і все змінити. 

…За каменем почувся звук, від котрого мурахи пішли по їх шкірі. Дівчина дістала кинджал й приготувалася. Філіп схопив короткий меч, котрий стояв біля ліжка Флоріана. 

Валун ворухнувся, з нього посипався пил, й він почав повільно відсовуватися. Всього хвилина і зʼявився невеликий отвір, в котрому панувала тиша. Лише чиїсь очі виблискували від світла факелу. 

Маріанна кинула комусь в серце кинджал, та невідомий перехопив його в повітрі. Хоча лезо все ж таки увійшло на сантиметр в ліву частину тулуба.  

–– Це я. –– Тихо сказав Даріус і увійшов всередину. Його бліде обличчя одразу кинулося їм в око. Чоловік скинув плащ й кволо пройшов до Флоріана. 

–– Що тобі треба? –– спитав Філіп. 

–– Прийшов на випадок, якщо Сієна захоче вас знайти. 

Даріус важко присів на край ліжка й доторкнувся до лоба Флоріана. Гарячка пройшла, а рани повільно загоювалися. 

–– Чудові трави. 

–– Ти думаєш, що так просто можеш прийти і бути тут після того що накоїв? –– Холодно запитав хлопець. 

–– Я піду одразу як повернеться Ульрік. Відьма ще недалеко, шукає вас. Вона не знайшла прохід, але знає що ви недалеко. 

–– Вона скоро піде…

–– Філіп, просто так вона не піде. 

–– Що з тобою таке? –– здивувався хлопець. 

–– Зі мною все добре. 

–– Ти змінився. –– Зауважила Маріанна. 

–– Так. 

–– Через це, ти не хочеш більше шукати джерело? –– Дівчина була здивована такими сильними змінами. 

–– Так, саме через це. 

–– Що воно зробило з тобою? 

Вагаючись, говорити чи ні, Даріус просто промовчав. 

–– Зрозуміло. –– Маріанна підійшла трохи ближче. Даріус простягнув їй її кинджал, а вона повільно його взяла. –– Це не значить, що все зроблене тобою в минулому. 

–– Я знаю. Але я збираюся все виправити. 

–– Не вірю, що це можливо. –– Скептично зауважив Філіп. –– Ти перерізав мені горлянку й зробив нічною потворою! А потім замкнув у склепі! Ти вбив всіх хто був нам близьким! Спалив будинок! 

–– Так, я це зробив. 

–– Досить, –– почувся шепіт Флоріана і він підняв слабкі повіки. 

Маріанна підскочила до нього й погладила коханого по голові. Чоловік кліпав, не взмоці сфокусувати погляд. Сльози покотилися по її щокам, та вона була щаслива, що він нарешті опритомнів. 

–– Коханий..коханий. Все добре, тепер все буде добре. 

–– Де вона? –– повільно спитав Флоріан. 

–– Десь поряд. –– Тихо відповів Даріус. 

–– Де я? 

–– Ми в печері, любий. Тут вона нас не знайде. Ульрік скоро прийде і ми вирішимо, що робити далі. 

–– Тікати…

Він захрипів й одразу закашлявся. З рота знову потекла кров, чорна й густа. Маріанна витерла його підборіддя хустиною, котру дістала з кишені. 

–– Нам зараз треба перечекати, хоча б якийсь час. Бо вона просто так не зникне. –– Сказав демон. –– Ви ще не розумієте хто на вас полює. 

Побачивши здивовані погляди, Даріус стримуючи зростаючий біль в шиї й плечі, почав розповідь. 

Нарешті, вони почули те, чим він ні з ким ніколи не ділився. Демон розказав про Пітьму, про свій шлях до цього світу. Те як звільнився від кайданів Вітражу і що Вітраж зробив з ним. Розказав про наглядачів, котрі слідкували за стражданнями чорних душ. Їм було важко усвідомити подібне. 

Згадуючи все це, спогади миготіли перед його очима, немов це відбувалося тільки вчора. Чоловік розказав, як до нього прийшла звичайна смертна відьма, котра викликала в нього дивні почуття. Вона відштовхувала й притягувати водночас. Сієна маніпулювала ним, скориставшись тим, що він став іншим. Відьма випила його кров, перетворилася на невідому до цього істоту, котра виявилася більш могутньою ніж Даріус міг уявити. Пообіцявши йому джерело, вона діяла лише за власної вигоди. 

–– Той хрест, котрий ми використали проти неї, я думаю вона готувала його для мене. 

–– Ніхто б не сумував за тобою. –– Схрестивши руки на грудях, зауважив Філіп. 

–– Це правда. –– одразу підтвердив Даріус. Ніякої злості, від слів Філіпа, на його обличчі не читалося. Це призвело до ще більшого здивування.  

Додати було нічого, тому кімната поринула у тишу. Кожен з них мовчав, не наважуючись порушити спокій. Час йшов, а Ульрік з Лідією не зʼявлялися. У кожного вже почали крутитися думки, про те що він загинув. Тим паче, вовк теж був поранений! 

День закінчився і знову настала ніч, очікування тривало. Маріанна зосередилася на Флоріані, котрий досі не встав з ліжка, але потроху почав говорити. На наступну ніч, нарешті чоловік підвівся, та все одно був дуже слабким. Він зробив декілька кроків й оступився. Ноги не слухалися його, голова крутилася, очі не могли сфокусуватися. Рани майже загоїлися, але продовжували кровоточити. Флоріан був голодним, як і всі решта, та ніхто не наважувався вийти. 

Даріус сидів подалі від усіх, притулившись до холодної стіни печери. Павутиння отрути ширилося і вкрило все його тіло й рухалося вище по шиї. Чоловік не бажав нікому про це говорити, він бажав цього болю, котрий був покаранням за все що він накоїв у своєму довгому житті. Та навіть цього було замало. 

“Ти мене не слухаєш.” –– знову почувся голос в його голові.

–– Ти моє марення. –– Сказав в голос Даріус. Всі одразу озирнулися на нього. 

“Хоч і марення, але я допомагаю тобі.”

–– Замовкни. –– Чоловік почав хитатися взад вперед. 

“Це ти замовкни. Поки вона поранена, вам треба йти. Коли вона повернеться, буде ще важче.”

–– Звідки ти все це знаєш? –– руки Даріуса затремтіли. 

“Бо я знаю хто вона. –– голос за кілька секунд затих, –– Ульрік скоро прийде. Ви зобовʼязані знайти мене.”

–– Добре. 

–– З ким ти говориш? –– Спитав Філіп. 

–– Не знаю. 

–– Божевільний. –– процідив крізь зуби чоловік. 

Знову запала тиша, та тепер вона була іншою. Всі з насторогою дивилися на Даріуса. Складалося враження, що він втрачає здоровий глузд. Маріанна підійшла до нього й присіла навпочіпки. Демон сидів схиливши голову, не звертаючи ні на кого уваги. Дівчина розгледіла у напівтемряві його кутка, кров на одязі, плями все ще були вологими. 

–– Вона його поранила. –– Маріанна відвернула комір сюртука й побачила чорне павутиння. 

–– І що? –– байдуже спитав Філіп. –– Цьому світу стане тільки краще, якщо він помре. 

–– Ти правий. –– тихо сказав Даріус. 

–– Замовкни. –– Не стримався чоловік. 

–– Який ти став хоробрий. –– посміхнувся демон. –– Памʼятаю раніше ти був іншим. 

–– Раніше мені не перерізали горло, не вбивали всю сімʼю і не ховали живцем у склепі. Нічого страшнішого за це вже не буде. 

–– Ти помиляєшся. –– Щоб відповісти, Даріус зробив глибокий вдих. 

–– Так, Філіп. Ти помиляєшся. –– прозвучав низький голос Ульріка, загублений щит чоловік тримав у лівій руці. Позаду нього стояла Лідія. Шкіра її обличчя й тіла все ще поступово відновлювалася. Не було частини носа, як і правого ока. Пальці рук нагадували висохлі гілки, але нігті вже трохи відросли. До цього довге волосся було коротким, ніби хтось обрізав їх під корінь. 

Першим, що зробив Ульрік, це підійшов до Даріуса. Чоловік оглянув вампіра й одразу влив йому до рота цілу пляшку зілля. По печері пішов легкий запах лаванди. Не пройшло і хвилини, як з його рота пішла чорна піна з гноєм. Кашель розривав його легені, що чоловіку довелося стати навколішки, поки вся отрута не вийде з його тіла. До запаху лаванди додався запах їдкого гною. Всі присутні повідвертали носи від сильного смороду. Ніхто не підійшов, щоб допомогти йому. Хоч ким він зараз не був, до цього Даріус накоїв багато лиха. 

Маріанна підійшла до Лідії і обережно обійняла подругу. 

–– Я хвилювалася за тебе, як ти себе почуваєш? 

–– Вже краще. –– Лідія посміхнулася краєчками губ. 

–– Ми скоро зможемо піти звідси. Я не відчуваю запаху відьми. –– Сказав Ульрік. 

–– Куди ми підемо? –– Спитала Маріанна. 

–– Поки що не знаю, але впевнений ми скоро це вирішимо. –– Спокійно відповів вовк. Він не відчував себе спокійним, але не бажав, щоб хтось почав сумніватися у наступному дні. 

Даріус повільно підвівся. Йому було важко триматися на кволих ногах, тому він спирався блідою рукою об холодну стіну. 

–– Я знаю куди нам треба. –– Сплюнувши гній сказав демон. Нарешті він зміг піднятися. –– Клята відьма…

–– Ні! Ні! –– Закричав Філіп. –– Я не збираюся знову наступати на ті ж граблі! Ви чуєте? Він заведе нас у пекло, з котрого й сам виліз! Йому не можна вірити! Через нього ми всі загинемо! 

–– Якби не він, ви і так вже були б мертві. –– Голосно сказав Ульрік. –– Мені теж це не подобається. Але зараз вибір не великий, тому, розкажи все що знаєш Даріусе.

–– Я чую голос. Саме він сказав, що треба замкнути її душу. Тепер голос кличе мене до себе. 

–– Куди нам треба йти? –– Спитала Маріанна. 

–– Я точно не знаю, але відчуття…котре тліє в середині, приведе куди треба. Я відчуваю вогонь, сильний, нестримний…

–– Я в це не вірю! –– невгамовувався Філіп. –– Я не повинен приймати в цьому участі! 

–– Тоді ти помреш. –– Тихо сказала Маріанна і поклала руку на плече Філіпа. –– Брате, ми не маємо вибору. 

Філіп відсторонив руку сестри з плеча й підійшов до Даріуса. 

–– Коли ми розберемося з відьмою, ти отримаєш своє. –– Прошипів він. 

–– Згоден. –– Не роздумуючи сказав демон.