I

Присвячується людині, яку звати, як і головного героя, що навіть не зная про моє існування, а я знаю ім'я та ще зовсім трохи...

Стомившися, вже смерті я благаю,

Бо скрізь нікчемність в роскоші сама,

І в злиднях честь доходить до одчаю,

І чистій вірності шляхів нема,

І силу неміч забива в кайдани,

І честь дівоча втоптана у бруд,

І почесті не тим, хто гідний шани,

І досконалості ганебний суд,

І злу – добро поставлене в служниці,

І владою уярмлені митці,

І істину вважають за дурниці,

І гине хист в недоума руці;

Стомившись тим, спокою прагну я,

Та вмерти не дає любов моя.

В.Шекспір сонет 66

Переклад Д. Паламарчука

Як давно ви зрозуміли, що ваше життя сіре та безглузде? А коли нарешті зрозуміли, прийняли це чи спробували щось змінити? Я скоріше прийняв, чим вирішив з цим боротися. Хоча, якщо спонтанний переїзд можна сприйняти як крок до цікавого життя, то тоді так. Головне не згадувати, що поїхав я, тільки аби втекти від проблем, шуму та поспіху…

Планів не багато. Приїхати до міста, де тебе не знають, а ти не знаєш їх. Зняти квартиру або кімнату, як вийде. Бажано знайти роботу, забезпечувати мене, на жаль, ніхто не збирається. Звичайно, залишається загадкою, куди можна влаштуватися. Великим містом назвати це місце складно. Швидше провінційне містечко, якщо не селище міського типу. Різниця не така вже й велика. Як на мене чудовий приклад глуши. Вестиму непримітне життя інтроверта, та так, щоб ніхто з порадами, допомогою і всім таким до мене не ліз.

Я позіхнув. Сон в автобусі дещо не моє. Шия затікає, голова б'ється об вікно, так ще й прокидаєшся майже на кожній ямі, конкретніше, через кожні п'ять чи сім хвилин. З самого ранку в дорозі, очі так і не зміг зімкнути. Ось тепер навіть не знаю, коли зможу сходити на побачення з прекрасною подушкою та ковдрою. Я нахилив голову в різні боки, до першого хрусту, набряк шиї прибрати це допомогло. Завів руки за спину, схрестив їх разом, спробувавши у такий спосіб з'єднати лопатки. Знаю, звучить дивно, але це правда допомагає при болі та втомі в плечах, спині, ну, особисто мені.

Трохи покрутивши головою, озирнувся довкола. Здається мені, зараз я ніби не є відривною частиною цього міста. Малолюдні вулиці, старі будинки часів 90-х, якщо не старші. Багато дерев, лозам яких дуже кортить закружлятися в спокійному танці разом з будинками і вітром. Сірі, по-ідеї, стіни зовсім не сірі. Там багато написів, малюнків, фарби. Йдучи вулицею, зустрічаються самотні люди. Лави, під якими сплять собаки. Голуби, що переслідують тебе. Прохолодний вітер дме в обличчя. Тут протікає своє особливе життя, в якому тепер є я. З величезними мішками під очима, в пом'ятій сорочці з закоченими рукавами, скуйовдженим чорним волоссям, блідою шкірою. Сподіваюся, хоч погляд не з розряду:

«Як же я замахався, ненавиджу всіх і все. Киньте хтось у мене арматуру».

Зараз близько сьомої вечора. Я ходжу цими вулицями більше півгодини. Зауважив, що ніхто не біжить поспіхом з роботи додому, на важливу зустріч, за покупками. Кожен насолоджується моментом. Читають газети у парку. Вигулюють собак. Говорять по телефону. Фотографують. Гуляють. Слухають співи тих же птахів.

Gurenge( violin cover)

Я вже зовсім не роздивлявся все навколо . Засунув руки в кишені і, дивлячись, то на небо, то під ноги, йшов. Не знаю куди, але йшов. Сам спочатку слухав вечірню симфонію птахів, але через якийсь час я зупинився уважно прислухаючись. Зовсім поруч грала музика, точніше мелодія, що й близько не стоїть зі співом птахів. Це було щось витончене, високе, красиве. Те, що огортає твій розум повністю, змушує закохатися в мелодію з перших нот.

Було чути, що пісня виконується на одному інструменті, але я відчував, що десь, ось зовсім поруч, знаходиться цілий оркестр. Я став крутитись на одному місці, намагаючись знайти, звідки йде цей звук. Тільки все безуспішно. Побачив, що з кущів вистрибнула сіра кішка, та й дуже скоро зникла з мого поля зору. Я важко зітхнув, провівши рукою по волоссю, зачісуючи передні пасма назад, що відразу опустилися на всі боки. Мелодія ставала все тихіше, доки не зникла. Я ж лишився стояти посеред вулиці, як розгублений дурень.

Зовсім зневірившись дізнатися щось про цю музику, я вирішив йти далі. Ось тільки зачекавши хвилину, знову почув мелодію, яка з тихою і непомітною, ставала все гучніше, динамічніше і чарівніше. Якийсь час я знову просто стояв, насолоджуючись моментом. Після прийшло усвідомлення: якщо буду так і далі стояти, нічого не дізнаюся. Несподівано для себе я зупинив жінку, що проходила поруч, обережно взявши її за рукав сорочки. Вона трохи схвильовано глянула на мене, а потім спитала, чим може мені допомогти. Я ж очікував почути безліч «добрих» слів у свій бік, але цього не було. Зробивши вдих на повні легені, я сказав:

- Вибачте, а ви випадково не знаєте, що це за музика?

- А я одразу зрозуміла, що ви не місцевий... - вона трохи посміхнулася. - Це Лука грає.

Жінка кивнула вгору. Я неквапом перевів погляд у той бік. На даху біля самого краю стояла дівчина зі скрипкою. Вона була тією, що створювала цю чудову мелодію. Очі прикриті, руки впевнено тримають скрипку та смичок. Пальці, ніби не торкаючись струн, створюють звук. Я був упевнений, що дівчина, як і я, глибоко відчуває кожну ноту. Це було помітно у всьому. Її посмішка на обличчі, легке похитування у ритм. Каштанові пасма, в різні боки, розвівав вітер. Вона не стояла на одному місці. Крок назад. Знову вперед. Трохи лівіше. Знову назад. Ступала на всю ногу, не боячись осіктися і зірватися вниз. Здається мені, її це хвилювало в останню мить. Ця дівчина була з головою залучена до своєї гри, що дарувала у це місто життя.

Її рухи були, мов вечірній літній вітер. Легкі, акуратні, такі, що змушують серце завмирати в очікуванні кульмінації пісні, після чого стукати швидше, аби встигнути за ритмом.

Я не відразу зрозумів, що місто почала накривати темрява. Жінки вже давно немає поряд. Зникла хоч якась мелодія. Та й самої дівчини вже немає на даху. Був лише я. Я, який самотньо стояв надвір. Я, у якого до цього моменту в голові звучить скрипка, і щоразу спливає силует тієї дівчини.

Ніколи не подумав би, що звичайна, як може здатися музика, настільки захоплює. Особливо, коли залишається почуття, що цю пісню ти знаєш чудово і свого часу заслухав до дірок. Ще відповідь крутиться на язиці, але ти її не можеш спіймати. Я ще раз підняв погляд нагору. Дах був майже порожній. На краю сиділо кілька голубів, вони пильно дивилися на мене, а я на них, з надією знову побачити ту дівчину. Тільки там не було і не найменшого натяку на її присутність.

Я дістав із рюкзака кофту і накинув на плечі. Я, звичайно, не підводжу ніколи жодних підсумків, досить безглузде заняття, але тепер можу сказати дещо. Зі свого плану я виконав лише один пункт, а ось з рештою доведеться розбиратися. Бажано зараз, бо я не відчуваю романтики, в тому, щоб спати на лавочці, але як варіант не відкидаю. Ну, а раптом. Будь-що може бути. Позіхнувши, я попрямував до найближчого магазинчика, може там щось, та й дізнаюся про житло.

*

Зробивши ковток чаю, я підняв голову вгору. Вона, як і щовечора, була там. Я вже більше тижня живу в цьому місті, її ж, я вже більше тижня бачу, граючу на скрипці, на цьому даху. Я винайняв маленьку квартиру, з усіх більш-менш нормальних вакансій, обрав роботу офіціантом. Кафе не так і далеко від парку, де щовечора грає ця дівчина.

Спочатку було важко адаптуватися. Мені здавалося, що це місто завжди перебуває у стані напівсну, але це зовсім не так. В нього просто свій режим. Тут день починається і не рано, і не пізно, о сьомій ранку. Думав, що тут поспішати не буду, а просто ходитиму вулицями, як примара, все більше розчиняючись у повітрі. Знав би я, що перші мої 4 дні пройдуть у прискореному режимі, то одразу забрав би свої слова назад.

Майже весь день першого дня я шукав роботу, приживався до нового будинку, зрозумів, що житиму я не сам. Моїм сусідом по квартирі стала сіра вгодована миша. Треба буде їй ім’я придумати, чи що. Спочатку все було гладко, чудово, навіть романтично. Не знайоме місто, нові обличчя, можливості і ніхто не знає тебе. Ну, як не знає, я вже встиг перезнайомитися з усіма бабусями свого будинку. Це вийшло випадково, чесно. Тепер вони як бачать мене, так постійно питають:

Глібе, як поживаєш?

Ну, що облаштувався у нашому містечку?

Глібе, заходь до мене на чай після роботи, а то ходиш, кістками виблискуєш і це лише маленький приклад.

Не сказав, що б я скаржився, швидше за все дивно, те, що про мене хвилюються. До речі. Першого мого робочого дня я примудрився запізнитися на хвилин двадцять. Ну, мені ніхто не сказав, що в маленькому місті теж можна загубитися, особливо коли ти навіть не зволив дізнатися про місцезнаходження того кафе. Хоча, давайте не будемо про погане, кожному й так вистачає проблем. Згодом я зміг звикнути до ритму міста, стати його частиною, відчути себе трохи живішим. Могло спочатку здатися, що моє життя знову стало циклічним, але це не так. Божевільний ранок, робота, перерва, знову робота, після роботи по дорозі в парк потрібно перекинутися пару фразами з багатьма жителями, пару годин у парку, розмови з сусідами, будинок, приготування обіду для себе та миші, час для хобі, сон. І так щодня, із найменшими змінами. Тільки тепер я не ненавиджу всю цю атмосферу, швидше за мене навіть закоханий у неї.

Працювати набагато простіше, коли знаєш, що ввечері ти обов'язково насолодишся чудовою музикою в компанії чорного чаю, купленого в найближчому кіоску і дворових собак, що сідають біля тебе, уважно спостерігаючи за всім.

Я особливо не цікавився музикою, доки не приїхав сюди. Я закохався в музику, особливо в інструментальну, живу, особливо скрипку. Вона дуже витончена, її мелодія змушує серце то завмирати від хвилювання, то битися ще сильніше. Будь-яка пісня стає красивою, піднесеною, наче її створюють створіння з іншого світу. Для мене люди, які вміють грати на скрипці, стали нижніми богами, що втратили статус вищих і тепер живуть поміж людей. А що б не злитися із сірим натовпом, створюють прекрасне. Я впевнений, що це стосується не лише гри на скрипці…

За грою тієї дівчини я спостерігаю більше тижня, вона працює як годинник. Завжди в той самий час вона на даху. Різний час лише того, скільки вона грає. Буває година, півгодини, хвилин з двадцять. Було, що лише одна пісня, приблизно хвилин п'ять. Вона часто з пучком, з якого вибилося безліч пасм. Іноді з розпущеним волоссям, яке потім розвиває вітер у різні боки. Одяг завжди різний, не зміняться тільки довга чорна кофта з японськими ієрогліфами на рукаві, а так само скрипка, що з одного боку здається однотонною, але інший рясніє різними кольорами.

Весь цей час я просто спостерігав, слухаючи музику та захоплюючись майстерністю. Іноді з'являлося бажання підійти, познайомиться, але його я завжди прибирав убік, хоча це не така ж і погана ідея. Я допив чай, кинув стаканчик в урну, взяв рюкзак і попрямував до під'їзду будинку, що веде на потрібний дах. Не було жодних перешкод, зміг з легкістю дістатись до дверей на четвертому поверсі. Вона була трохи відкрита, і я виразно, майже поруч, чув музику. Дівчина часто грає цю мелодію. Відчинивши двері, я зробив пару невпевнених кроків уперед, закриваючи їх за собою якомога тихіше. Переді мною відкрився вид на місто, що заворожує, особливо коли на всю цю красу дивишся під звуки скрипки. Притулившись до стіни, я почав спостерігати.

Вона так само грала, з головою занурившись у всю цю атмосферу. Було відчуття, що час для неї зупинився, вона, ніби зараз знаходиться в іншому просторі, де є тільки вона, тиша та музика, що лунає довкола. Дівчина не стояла на місці, вона відчувала музику всім своїм тілом. Вона грала, танцювала легкі рухи і ледь чутно підспівувала. Я ніколи не помічав, щоб вона співала. Був упевнений, що просто грає. Голос почути важкувато, гучна і дзвінка мелодія, не давала слуху звернути на нього увагу. Хоча іноді його можна було розчути. Він не грубий і не м'який, щось середнє. Голос дуже гарний, але земний, думаю, голоси тих же нижчих богів, інші. Більш чарівні. Вона не співала голосно, намагаючись перекричати скрипку, вона співала так, щоб все це виглядало гармонійно. У неї вийшло досягти цього.

Мелодія ставала все тихіше і тихіше, поки зовсім не згасла. Дівчина заправила пасмо за вухо і подивилася кудись туди, в далечінь. Обережно поклавши скрипку і смичок, трохи далі краю даху на якому вона стояла, не повертаючись, промовила:

- Ти давно там стоїш?

Я завмер на мить. Я ніби ні звуку не видав, як вона могла мене помітити? Може третє око? Господи, коли я почав вірити у всю цю містику?

- Та ні. Нещодавно.

- Щось хотів спитати? - вона розвернулася до мене і зробила кілька кроків уперед.

- Ні, - коротко, більш сухувато відповів я, лаконічність понад усе.

- Я заважаю тобі своєю грою? - на обличчі виднілося хвилювання, нещодавня яскрава посмішка, стала ледь помітною, сподіваюся, я її не образив...

- Що ти, зовсім ні. Мені дуже подобається твоя гра, от я й прийшов послухати ближче... — останні слова вже пробурмотів собі під ніс, не бувши впевненим у їхній правильності.

- О-о-ось воно що, а я вже подумала, що тобі заважаю. Просто вже були ті, хто скаржився на мене і мою скрипку, але їхня думка для мене якось не в пріоритеті, все одно більшості подобається. Як вони кажуть: «Ти розбризкуєш яскраву фарбу в цей сірий світ». Ой, я щось говорю багато, але навіть не представилася. Мене, до речі, Лука звуть, - вона широко посміхнулася і простягла руку.

- Лука це як...,- почав я, потиснувши лише кінчики пальців руки дівчини.

- Нє-а, Лука це як Лукерія, а не як Лукаш. Та й узагалі, Лукаш це чоловіче ім'я!

- Лу-ке-рі-я, - сказав по складах ім'я, намагаючись відчути кожну літеру, дивлячись, то на нову знайому, то кудись у далечінь. Я неквапом підійшов до краю, присівши. Дівчина у свою чергу демонстративно схрестила руки на грудях і відвернула від мене голову. - Дивне в тебе ім'я.

- Та не дивне воно! - Лука зробила пару кроків до мене, трохи опустившись і поклавши руки на коліна, почала уважно дивитися.

Ми дивилися одне на одного трохи більше 30 секунд. Не знаю, що в той момент читалося в моїх очах (швидше за все нічого), але в її яскраво-бурштинових було все. Обурення, нотки люті, хвилювання, якась паніка, на кілька секунд навіть відблисків більше стало. Я уважно дивився в її очі, доки вона різко не повернулася до мене спиною. Взяла скрипку і смичок, що лежали зовсім недалеко і трохи тихіше додала:

- Воно просто трохи старе, але мені подобається. Мою бабусю так само звали ... Якщо хочеш, я можу тобі щось зіграти? - дівчина знову посміхалася, піднявши трохи вгору смичок і скрипку.

– Не варто. Я не дуже захоплююся музикою.

- Музикою треба насолоджуватися, а не захоплюватися, - відповіла Лука, прибрала всі нижні пасма волосся за спину, а нижню частину скрипки поклала на ліве плече, міцно взявшись за шийку інструмента. – Може, у тебе є улюблена пісня? Ну, чи мультфільм, аніме? А може, у тебе є дуже улюблена книга? Якщо я її читала, можу спробувати зіграти те, що пасуватиме під її атмосферу.

Відповісти на питання чим захоплюєшся, що подобається чи взагалі щось розповісти про себе, надто складно. Доводилося згадувати все, що здавалося, мав знати на пам’ять. Завжди коли запитують про що-небудь улюблене, забуваєш абсолютно всі назві, сюжети та героїв. Та й не зізнаєшся ж, що ти дорослий і серйозний хлопець, вночі, поки ніхто не бачить, дивишся мультики. Там Мулан, Рапунцель, 101 долматинець (прекрасний мультфільм, якщо що). Часто переглядаєш чародійок, Бен Тен і це тільки те, що згадується одразу. А аніме це не відривна частина тебе. Мій організм на багато відсотків складається з нього. Здавалося б, захоплення як захоплення, таким не здивуєш, але мені якось не по собі про це розповідати.

- Гей, Мавко, ти там що заснула? - несподівано вивела мене з роздумів Лука, постукуючи нігтями по скрипці.

- Чого це я Мавка?

- Все ж очевидно, - вона зітхнула і зробила крок до мене, присівши. – Якщо я Лукаш, то ти виходить – Мавка, яку я своєю грою на скрипці заманила на дах. А вона тут ще зникає і ігнорує мої запитання.

- Не заманював мене ніхто, я сам прийшов, - сказав собі під ніс, приспустивши голову вниз, волосся відразу впало на очі, і його доводилося час від часу здувати, але все безуспішно.

- Гей, ти, що образився? – схвильовано запитала Лука.

Після її питання якийсь час було тихо. Іноді цю тишу розрізав шум машини, що проїжджала вдалині, або пролітаючих птахів. Мені спочатку здалося, що вона пішла, залишивши мене одного. Я вже хотів піднятися на ноги і теж піти додому, як передні пасма мого волосся були заправлені назад, відкриваючи шлях до світу білого.

- Ти хоч щось з такою довжиною волосся бачиш?

Я ледве посміхнувся і підняв погляд на неї. Ми знову зустрілися очима. Мої сірі та її бурштинові. На цей раз погляд вона не відвела. Вперто чекала відповіді. Цього разу її очі були в стані спокою, лише зіниці дивилися за падаючими пасмами мого волосся. Тепер уже мої очі перестали бути порожніми, у чому я більш, ніж впевнений. Вони колихалися біля кордону з хвилюванням і радістю.

- А ти можеш зіграти свою улюблену пісню?

- Можу, - відповіла вона, випроставшись і знову взяла скрипку до рук. - Тобі щось класичне?

- Давай ту, яку ти любиш усім серцем, не важливо, звідки вона.

- Добре ..., - дівчина поклала скрипку на плече, трохи стиснула смичок і опустила погляд у підлогу, розглядаючи носаки взуття. - Тільки попереджаю одразу, у мене досить специфічні уподобання. Це так, до речі, щоб потім до мене жодних претензій не було.

- Упевнений, їх не буде, - я трохи посміхнувся, намагаючись хоч якось показати Луці, що все буде добре.

Guren no yumiay( violin cover)

Вона обережно взялася за струни, кілька разів покрутила смичок у руці. Невисоко підкинула його вгору, як тільки він опинився в її руці, різко почала грати. Мелодія одразу заполонила все довкола, починаючи з високих нот. Притихаючи і знову повертаючись на початок, але вже повільніше. Ця циклічність була завжди. Дівчина трохи заплющила очі, як тільки почала грати нову частину мелодії.

Я чув багато композицій, які грала Лука, але ця заворожує. Вона була схожа на кофту, до якої пришили багато різнокольорових латок, що не псують її, а лише доповнюють. Одні моменти викликають напругу, інші змушують чекати на найцікавішу частину, а треті повертають у середньовіччя. Ця пісня мені була знайома, але я не міг зрозуміти, де вже чув її раніше.

Мелодія іноді вимагала різкості, але рухи Луки були плавними та легкими. Смичок, ніби ходив протоптаною доріжкою. Скрипка ж нашіптувала дівчині, яку струну треба затиснути. Її гра була в кілька сотень разів прекрасніша. Лука не боялася зробити помилку, вона, як і я насолоджувалася мелодією. Все довкола завмерло. Переносячи з головою в атмосферу пісні, в голові пролітають до болю знайомі моменти, але мозок не може зловити хоча б один.

Дівчина стала грати тихіше, не так енергійніше, але зробивши невеликий вдих, вона різко пройшлася смичком по скрипці, беручи високі ноти. Гучним звуком вона сполошила зграю чорних птахів, що піднялися в повітря, пролітаючи над нами і розлітаючись у різні боки. Лука не звернула на це уваги, вона, як природжений майстер, грала до кінця. Як тільки були програні всі ноти, дівчина, не поспішаючи, роблячи мелодію все тихіше і тихіше, зробила видих.

Помітно, що вона втомилася, але на її обличчі сяяла щаслива посмішка. Вона дивилася на мене, чекаючи на те, що я скажу. Думаю, навіть якби я збрехав і назвав би пісню огидною, вона б на зло зіграла її ще раз, поки вона не стане і моєю улюбленою. Ось тільки це було чудово, я дивився на неї вже не як на людину, а як на прекрасну богиню, котра єдина може так грати.

- Це було чудово, - все, що я зміг сказати я.

- Рада, що тобі сподобалося, - дівчина посміхнулася, відкрила старуватий і потертий футляр, де скоро опинилися скрипка та смичок.

– А звідки ця мелодія? Просто вона мені дуже знайома, — спитав я, уважно спостерігаючи за діями Луки.

- А це з Атаки Титанів... Мені подобається у ній все. Мелодія, динаміка, атмосфера. Ця пісня захоплює та закохує в себе. Обожнюю її, то швидку, то повільну гру, воно все так чудово гармонує між собою, та й ти сам чув. Я готова грати її вічність, щоб якомога більше людей дізналися про неї, - вона розповідала про цю пісню з захопленням, потім взяла шлейку футляра і одягла на одне плече. - Я шалено була рада провести цей вечір у твоїй компанії, але зараз мені вже треба йти. Ти ж не проти?

- Ні, звичайно, - сказав я, дивуючись кислим ноткам у своєму голосі.

- Тоді добре. Якщо, що я тут щовечора, то приходь, раптом, що. Я буду чекати. Гарного вечора, - вона помахала мені, розвернулась і попрямувала до дверей.

- І тобі..., - сказав я вже їй у спину.

Лука вже взялася за ручку дверей, як завмерла на кілька хвилин. Розмірковуючи про щось. Може, щось забула? Я став вертіти головою у різні сторони. Та ні, жодних речей тут немає, абсолютно пусто. Тоді чому вона зупинилась? Я вже хотів був поцікавитися, чи не трапилося в неї нічого. Як дівчина повернулася до мене і засмучено сказала:

- Я ж забула запитати, як тебе звуть...

- Гліб. Мене звуть Гліб.

На її обличчі одразу з'явилася радісна усмішка, а в очах застрибали блискітки

- Я дуже рада нашому знайомству, Гліб. До скорої зустрічі! – і тільки тепер вона зникла за великими, залізними та скрипучими дверима, залишаючи мене одного на даху.

Тоді я ще не знав, що це далеко не остання зустріч. На цьому даху ми побачимось ще не раз. Так само і розійдемося тут. На цьому місці, що стане важливим, для мене так точно...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Creatiochrysty
24.08.2023 21:03
До частини "I"
МЕНІ НАДЗВИЧАЙНО СОРОМНО що я прочитую цей твір лише зараз😭🙈 надіюсь ти мене вибачиш.... І ВІІ ЯК ЖЕ МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ. Оця сучасність в творі, про аніме, АОТ, я й не знаю чи читала щось тауе раніше, і я дуже рада що хтось вписує таке в аніме. А ще гуренже з клинка 🤩 опис Гліба звучитт як новий краш🤭 Та й взагалі ідея надзвичайна, а ці описи, порівняння, метафори... я в коханні Саю
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Діана Вінтер
    09.02.2023 13:45
    До частини "I"
    Спочатку повіяло дуже меланхолійною атмосферою. І це дуже захоплює. Описи гри на скрипці дуже чудові, я наче прочитала, а в голові мелодія грає. Та ім'я героїні прекрасне. Їй під стать.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Данило Великий
    13.12.2022 08:28
    До частини "I"
    ВАХ! Нарешті щось таке...гарне. Серед всіляких зомбі, цвинтарів, та шукачок трупів щось домашнє та затишне. Мені сподобалося! Ці порівняння скрипачів та скрипачок з богами, які спустилися з неба. Все на висоті, я задоволений!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Сонячне зайченя
    30.07.2022 17:09
    До частини "I"
    Чудовий початок книги!)) З такими описами, прекрасно передними емоціями героїв, гармонійним розвитком подій... Коли продовження?)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Сая Хаторі
    09.12.2022 13:26
    До частини "I"
    Дуже дуже дякую тобі🥰 ну, є ще другий розділ якщо ти його пропустила й на цьому історія закінчується, залишаючи читача на одинці з роздумами
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Avee Delmonico
    18.07.2022 18:02
    До частини "I"
    Це так красиво, що не можна підібрати слів 😍😍😍 видно, що Ви проживаєте кожне слово, кожне відчуття героя. І це просто «вах!» Я закохана в музикантів, правда, більше в піаністів😅 але! Тут я знайшла ті слова, які чітко підходять до мого відчуття музики та бачення людини, що грає. Тонко, проникливо, прекрасно💔💔💔 маленьке містечко, трошки песимістичний юнак і дівчина-музикантка з даху — бомбезне поєднання.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Сая Хаторі
    18.07.2022 18:13
    До частини "I"
    Ох, мені так приємно отримувати такі коментарі, а особливо знати, що ця історія відгується не лише мені. Дякую-дякую
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Марися Чернявська
    16.05.2022 10:16
    До частини "I"
    Чарівно пишете) всі описи та порівняння такі влучні, доречні. Атмосфера гарно відчувається. Буду продовжувати читати, дякую Вам за творчість)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Катерина Скрипка
    15.05.2022 21:13
    До частини "I"
    Ооо, мене зачарувало☺ Як Гліба грою божественної скрипки🤩 Описи, атмосфера, герої... Вони чудові.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше