перлина ночі (із "...спогади дощу.")

пушинка пурхає біла в порожній покинутій хаті, з якої вкрадені двері та вікна...і дошки з підлоги також...

біля стіни, що вся у графіті у чорних та в написах за паскудних - розбитий ущент рояль...але чулися з того роялю розбитого звуки веселих мелодій та іноді гами впліталися в простір з дитячим сміхом дзвінким...жіночий та чоловічий голос линув також від того роялю зі сміхом дитячим - про щось там мова була, вони розмовляли інверсійною мовою...зрозуміти про що - неможливо...

а протяг вже звіяв пушинку в іншу кімнату розтрощену...вітер по ній гуляє зі свистом...але... - там, за столом дід безбородий та лисий в задумі неспішно собі розкладає метикуватий пасьянс...бабця у кріслі усміхнена в'яже - можливо колись біля неї був гарний камін... - хто згадає тепер...

пушинка летіла у прірву темним холодним тунелем по коридору з кімнати, яка сплюндрована, знищена вбивцею-москалем...а в далині, при виході з прірви місяць вогником мерехтить крізь безперервні стрімкі зорепади - вони підхопили легку, невагому пушинку, мов здобич її розтріпали та чорною вже, обважнілу, згорілу та змореною кинули у траву на березі в ніч срібно сірого озера лісу...

човник проставлений на мілині хитався та хлюпав на хвилі...

а онде, он там, під вербою - він та вона захоплені у коханні, в любові палкій палають у шалу та пристрасті молодій... - аж парують тіла їх у свіжості простору світлої ночі...

скотилась пушинка тверда, затверділа у шляху тунелем та змучена безліччю зір... - скотилась, плюхнулась в озера води, злегка сполохала тих молодят...заплуталась в сітях, що сплетені з русалкового зеленавого довгого в косах волосся... - русалки тягнули по дну потопельника крабу, гіганту на учт, цареві своєму в короні...поклали біля нори, шепнули мерцю на прощання:"...нині ти є у водах озера сліз...не хвилюйся, ми за тобою в печалі поплачемо, любий..." - звільнили небога від пут, волосся свого брунатнозеленого, шовк наче що дивовижно м'якого...і тіло могутнє, струнке, просякле водою миттю жахливі клешні царя від царів по дну озера швидко втягли до нори...

...а діви-русалки красуні заздрісні, хтиві, спокусливі вийшли до поясу з вод під сяяння місяця та зірок...зирили на молодят, що займались коханням...із посміхом вільно поволі розчісували своє неможливо довге волосся, з якого викотилась горохом пушинка тверда... - перлиною ночі впала ніким не помітна, покотилася. згублена чорна в траві.................................