Мій милий окамі

— Це все через тебе, — роздратовано говорила моя сестра, коли ламала рисову локшину та вкидала її у киплячу воду. — Це через тебе Юна так вперто продовжує дружити з тим окамі!

Ну звісно, що через мене. У всіх бідах нашої сім’ї винна я. Мені вже не звикати до цього. Хоч. Декілька років тому я б так спокійно не зреагувала, як зараз.

— Так і нічого не скажеш? — моя сестра обернулася і вимогливо подивилась на мене.

О святі Ідзанаґі та Ідзанамі, дайте мені терпіння. Чого вона хоче від мене? Адже вона не просто так запросила мене на спільну вечерю. Сора дуже рідко запрошує мене до себе додому. Лише у тих випадках, коли їй щось потрібне від мене. І здається, що це і є той випадок.

— А що я маю сказати? — здивовано запитала я. Я потягнулася до онігірі, які лежали на подовгастій тарілці, на якій були намальовані пелюстки сакури.

Моя сестра не надто прихильно ставиться до їжі людей. Але Сора переступила через себе та купила онігірі та рисову локшину для мене. Адже я люблю людську їжу. І хоч онігірі смакували неймовірно, я відчула якусь тривогу, коли поглинала їх. Якщо моя сестра так ретельно підготувалась, то, по-перше, її прохання може бути мега складним для мене, а, по-друге, я не зможу відмовитися виконати його.

— Не поводься так, наче не розумієш, — суворо звернулася до мене Сора. Вона підійшла до стола та забрала у мене онігірі. Вигляд у неї був роздратований. — Ти повинна переконати Юну, що дружба з окамі добром не закінчиться, — виголосила вона і багатозначно подивилась на мене.

— Віддай мій онігірі, будь ласка, — попросила я, ніяк не зреагувавши на попередні слова моєї сестри.

— Ти коли-небудь подорослішаєш?! — обурено вигукнула Сора.

— Не потрібно так кричати. Я не глуха, — спокійно відповіла я. Я і далі дивилася на онігірі у руках моєї сестри.

Очі Сори наливалися гнівом, і мені здалось, що вона от-от лусне зі злості, але моя сестра зробила два глибокі вдихи, а тоді сіла навпроти мене.

— Мей, я прошу тебе. Поговори з Юною. Поки не пізно… Поки вона ще не закохалась у того окамі. Я не хочу, щоб вона страждала через розбите серце.

Але ж ніхто не думав про моє розбите серце! Саме це я хотіла сказати, однак стримала себе. Зрештою, мені вже майже двісті років, а не якихось там сто п’ятдесят, коли я була ще не досвідченою кіцуне, яка говорила все, що спадало на думку.

— Гаразд, — якомога байдуже сказала я. Я боялася, що мій голос видасть мене, що покаже Сорі, що мені й досі боляче. Але мені вдалося приховати мій біль.

Сора полегшено зітхнула. Вона простягнула мені онігірі й навіть злегка усміхнулася. «Дякую» вона, звісно, не сказала. Це було не у її стилі.

Я підвелась з-за столу і поволі вийшла з кухні, не сказавши ні слова. Я також не взяла онігірі від Сори. Хотіла показати цим жестом, що наші стосунки вже не стануть такими теплими, як раніше.

Мені важко було підійматися на другий поверх. Ще важче мені було постукати у двері кімнати моєї племінниці, яка вбачала у мені свого союзника проти «не просунутих батьків, які сліпо слідують традиціям» (так говорила про них Юна).

Я відчула себе певною мірою зрадницею. Адже я завжди підтримувала Юну у всьому. Вона чимось нагадувала мене. А тепер. Тепер я переходжу на сторону своєї сестри. Як ще мене можна назвати?

— Тітко Мей, та заходьте вже. Не стовбичте там, як пень — почувся тоненький голос Юни з-за дверей.

Мене два рази просити не довелось. Чим швидше поговорю з нею, тим швидше закінчиться цей жах для мене.

Я відчинила двері і зайшла всередину. Моя племінниця лежала на підвіконні, яке було вкрите клітчастим коциком. Її біла шерсть виблискувала на сонці. Погані справи. Якщо Юна не у людській подобі, значить вона не в гуморі і готова до суперечки чи навіть бійки.

— Ви прийшли сказати мені, що моя мати нарешті припинить виносити мені мозок через мою дружбу з Сатоші? — вона повернула свою мордочку у мій бік і запитально подивилась на мене. Її блакитні очі були переповнені надією. У той момент вони нагадали мені очі Рена…

— Власне я… — я затнулася. Слова, які я мала сказати своїй племінниці, ніяк не могли пройти мені через горло.

Юна не відводила від мене погляду. Вона уважно продовжувала на мене дивитися. Мені здалося, що моя племінниця була готова до стрибка, щоб розірвати мене на маленькі шматки, якщо почує недобрі новини.

— Тітко Мей, тільки не кажіть мені, що Ви також вважаєте, що я не повинна дружити із Сатоші? — хвостики Юни почали нервово метлятися у повітрі.

Я нервово покусувала губи. Я навіть уявити не могла, що ця розмова мені дасться так важко.

— Юно, ти ж знаєш, чим закінчилася моя дружба з окамі? — зрештою, запитала я.

Однак моя племінниця ніяк не зреагувала.

— Зрозумій. Ти і Сатоші… Ви.

— Ні, не продовжуйте, тітко. Я не хочу чути цих пояснень. Я вже наслухалась їх від моїх батьків. Я думала, що хоч Ви на моєму боці, та я помилилася, — очі Юни гнівно зблиснули. Вона відвела свій погляд від мене і зосередилась на пташці, яка сиділа на гілці сакури за вікном — Від кого, від кого, а від Вас я такого не очікувала.

Її хвостики перестали метлятися туди-сюди. Натомість вони умостилися біля Юниних лап. Вона, наче, відгородила ними себе від усіх.

Я зітхнула. Не очікувала, що розмова буде аж настільки короткою. Але хіба я цього не хотіла?

Я постояла ще декілька секунд, сподіваючись, що Юна подивиться на мене, однак вона цього не зробила. Зрозумівши, що моя племінниця не хоче говорити зі мною, я обернулася і попрямувала до виходу з її кімнати. Тільки коли моя рука опинилася на клямці дверей і я вже хотіла було вийти, Юна обізвалась до мене.

— Передайте моїм батькам, тітонько, що Ваша спроба зазнала краху, і що я все одно не перестану дружити із Сатоші, — говорила Юна, навіть не глянувши у мій бік. Крайній вияв неповаги.

Я нічого не відповіла. Просто мовчки вийшла з кімнати своєї племінниці. Але опинившись на коридорі, я відчула, як кутики моїх вуст піднялися догори. Я раділа. Раділа, що Юна була непохитною у своїх переконаннях. Раділа, що вона була таким вірним другом для Сатоші.

Я поволі спустилася вниз. Одразу попрямувала до виходу з будинку. Я хотіла непомітно прослизнути повз свою сестру, однак мій план зазнав величезного краху. Це вже вдруге за сьогоднішній день.

— Ти куди? — її голос пролунав, як грім серед ясного неба, і я аж підскочила від такої несподіванки.

— Додому, — якомога спокійніше відповіла я. Я застібала ґудзики на своєму пальті й навіть не дивилась у бік Сори.

— Юна не послухала тебе?

Доволі прямолінійно. І це мене ще звинувачують у тому, що я одразу говорю те, що думаю.

— Ні, не послухала. Вона і далі буде дружити із Сатоші, — сказала я і все ж подивилася в очі Сори.

— Не називай його імені! Він… Він… — моя сестра ніяк не могла дібрати слушного (гадаю, що поганого) слова, щоб описати Сатоші.

— Що він, Сора? Він не винний, що народився окамі. І він нічим не гірший за нас. До того ж. Я особисто пишаюся Юною. Вона дуже хороший друг і ніколи не зрадить дружби через «не просунутих батьків, які сліпо слідують традиціям», — гаряче відрізала я.

Сора ошелешено дивилася на мене. Авжеж. Не очікувала такого від своєї молодшої сестри. Напевно, думає, як я взагалі посміла так говорити після всього жаху, якого моїй сім’ї довелося пережити через мене. Одначе я б не назвала жахом переїзд із Токіо у Кіото та відлучення від зграї кіцуне. Але кому важлива моя думка?

— Бувай, Сора. На вечерю я не залишуся. І взагалі. Більше ніколи не запрошуй мене у гості.

Я ще раз подивилася в очі моєї сестри. Здається, що вони мали от-от вистрибнути з її очних яблук. Видовисько було кумедним, тож я ледве стримувалась, щоб не засміятися. На щастя, мою увагу привернула усмішка Юни. Вона стояла у людській подобі на сходах і вдячно усміхалась мені.

Отже, вона все чула. Я рада.

Щоб не видати Юни, я хутко обернулася і відчинила двері. Коли я вже опинилася на подвір’ї будинку своєї сестри, то почула, як Сора вигукнула:

— Ти мені більше не сестра! Запам’ятай! Не сестра!

Сто п’ятдесятий. Це вже сто п’ятдесятий раз, коли вона мені вкотре каже цю фразу.

Я навіть не обернулася, просто продовжувала йти, допоки вир заклопотаних мешканців Кіото нарешті не поглинув мене.

***

«Повітря вологе. Скоро почне падати дощ», — подумала я, коли стояла біля відчиненого вікна у себе вдома. Я люблю запах дощу, тож вирішила залишити його відкритим.

У дощ я вперше зустріла Рена.

Коли мені виповнилося сто п’ятдесят років, мої батьки нарешті дозволили мені обертатись на людину. Я змушена була чекати ще цілих п’ятдесят років, щоб нарешті отримати їхнього дозволу. При цьому дехто з нашої зграї вже у п’ятдесят років міг перетворюватися на людину. Що зробиш. Батьків не обирають. До того ж вони скоріш за все боялися, що це обертання на людину стане моєю залежністю, і що я відіб’юся від зграї. Власне, вони мали рацію.

З кожним перетворенням у людину я ставала все більш і більш зацікавленою щодо їхнього способу життя. Мене цікавило абсолютно все. До такої міри, що я навіть влаштувалась продавчинею у магазин манги, де цілими днями могла читати й спостерігати за людьми (чого, звісно, не схвалювали мої батьки).

Одного такого дня у магазин прийшов Рен. Як я вже казала раніше, тоді падав дощ. Тому я дуже здивувалась, що хтось захотів прийти у таку погоду. Я незадоволено відірвалась від манги, яку читала, і кинула свій погляд на відвідувача.

— Вам чимось допомогти? — якомога ввічливіше запитала я.

Відвідувач ніяк не зреагував. Він і далі зацікавлено роздивлявся стелажі з мангою.

Я відставила мангу вбік, підвелася зі свого м’якого крісла і зробила кілька кроків у бік відвідувача, коли різко зупинилась. Запах. Мене змусив зупинитися запах. Так пахли окамі.

Відвідувач також різко обернувся і зупинив свій погляд на мені. Здається, він також зрозумів, що я не людина.

Я схрестила руки на грудях і незадоволено поморщилась.

— Що? — запитав Рен. — Не подобається, як я пахну?

У його блакитних очах з’явилися маленькі вогники.

— Ви, окамі, завжди такі «дотепні»? — запитала я, показавши жестом, що під’юджую його.

Рен нічого не відповів. Лише усміхнувся, і я подумки відзначила, що його усмішка була досить приваблива.

Тоді Рен почав повільно наближатися до мене. Наче, я була якоюсь здобиччю, і він не хотів мене налякати. Чомусь я не відходила від нього.

Коли Рен опинився зовсім близько, він нахилився до мене і прошепотів мені на вухо.

— Не знав, що кіцуне так гарно пахнуть. Аж з’їсти тебе хочеться.

Ці слова змусили моє людське тіло якось дивно зреагувати. У животі я відчула якісь спазми. Та все ж я зуміла опанувати себе і відштовхнути його від себе.

Рен нічого не сказав, лише звабливо усміхнувся.

— Ще побачимось, Мей — сказав він і попрямував до виходу. А біля дверей сказав. — Мене, до речі, Рен звати.

— Звідки ти знаєш моє ім’я? — здивовано запитала я. Я була настільки ошелешена, що забула про правила етикету та офіційне звернення на «Ви».

Він дзвінко засміявся, а тоді поглядом показав мені на мої груди. «Якийсь збоченець», — подумала я тоді, але потім зрозуміла, що Рен дивився на мій бейдж, де було написане моє iм’я. Коли я відвела свій погляд від бейджа і подивилась на двері, його вже не було.

Наступні дні я чекала на Рена, однак він все не приходив. Я вже думала, що він і не прийде. Та одного дня Рен з’явився на порозі магазину. Прийшов разом із дощем. Рен завжди приходив, коли падав дощ. З кожним дощовим днем ми ставали дедалі ближчими. Наша дружба стрімко розвивалася, і одного дня так само стрімко закінчилась. Того дня Рен поцілував мене.

Але ж. Кіцуне та окамі не можуть бути разом…

— Тікаймо, — сказав мені Рен одного вечора, коли ми гуляли в парку. Нам тоді вдалося прослизнути повз пильних вартових з наших зграй. — Туди, де не буде жодних заборон, жодних дурнуватих традицій. Де будемо лише ти і я.

Він гаряче та палко почав цілувати мене, але я вирвалась з його обіймів.

— Не можу, — тихо сказала я.

Чому? Чому я тоді не втекла разом з ним? Я досі задаю собі це питання. І ні. Це не через те, що у нас з Реном могли б бути діти-мутанти. Я думаю… Я думаю, що я просто боялась. За нього, за нас, за те, що хтось з нас перестане кохати, коли ми опинимось вдвох далеко від наших зграй. Адже тоді наші почуття вже не були б заборонені. Не були б тоді такими солодкими (як там кажуть? Заборонений плід солодкий, а заборонене почуття ще солодше?).

Яка ж я була тоді дурненька. Треба було погодитися і втекти з ним. Далеко, далеко. Якомога далі від своїх батьків та зграї.

Стук, стук. Я здригнулась. Чи мені здалося, чи хтось стукав у двері? Але хто буде стукати у двері, коли є електронний дзвінок?

Стук, стук.

Ні, хтось дійсно таки стукав у двері. Можливо, мій дверний дзвінок зламався?

Я відійшла від вікна і пішла у напрямку вхідних дверей. Я відчинила їх, навіть не глянувши у вічко (зрештою, я ж кіцуне. Тому, ніяка якудза мені не страшна).

Однак. Краще це б була якудза.

На порозі стояв Рен. Він усміхався мені. Тою ж самою усмішкою, коли ми вперше зустрілися в магазині манги.

— Ти мала б вже знати. Я завжди приходжу у дощ, — сказав він, і перш ніж я могла якось зреагувати, він замкнув мене у своїх дужих обіймах та ніжних поцілунках.