Віджа

– Що найгірше ти зробила? – пролунав голос із тіні.

– Я убила їх… щоб врятувати.

Навіть у прихованому темрявою обличчі вона бачила його посмішку, а скоріше – відчувала.

* * *

– Мені ця ідея починає не подобатися, – промовила Віолета.

– Та чого ти? – запитала Олеся, – це весело! Якого духа спробуємо викликати цього разу?

Троє студенток історичного факультету кілька днів бавилися дошкою Віджі, купленою на місцевій барахолці. Вони спробували викликати чимало історичних постатей, проте ніхто їм не відповідав. Дівчата задумались до кого звернутися цього разу.

– Можливо покличемо когось, хто помер нещодавно? Як щодо того хлопця з нашого потоку, який наклав на себе руки? – запропонувала Олеся. Ві хотіла заперечити, але цього разу вона промовчала.

– Давайте. Адже подейкують, що то було не самогубство, – підхопила Рита.

З кожним разом Ві ставало все моторошніше. Адже після усіх цих сеансів вона бачила нічні жахіття. Роман попереджав її, що не варто гратися з духами, проте, тоді вона не знала багатьох речей. Дівчата запевняли, що усі ці сни через її вразливу натуру. Віолетта завжди приховувала свої стосунки, тому дівчата не здогадувалися, як складно дівчині згадувати про людину, котра так рано пішла, з якою вона була близька. Проте вона вже сама не розуміла, що саме викликає нічні жахіття: втрата чи дошка?

Усі поставили пальці на маленький трикутник на дошці з літерами.

– Ми викликаємо дух Романа Каца. Явися нам і дай відповідь на запитання: тебе вбили?

З хвилину вони сиділи тихо у світлі свічок, майже не дихаючи, аж раптом трикутник потягнув їх до слова «ні». Дівчата переглянулися.

– Чому ти тоді заподіяв собі смерті?

Наступна відповідь прийшла також не швидко. Трикутник почав рухатися до літер:

– В… р… я… т… у… в… а… т… и, – озвучувала одна з дівчат, – кого врятувати? Від кого?

– В… і… д

Пауза.

– н… ь… о… г… о…

Дівчата переглянулися. Кожна шукала у виразі обличчя іншої натяк на те, хто з них рухає їхні руки. Однак усі були серйозні. Лише Віолета від страху почала тремтіти. Вона різко забрала руку.

– Ти що? Так не можна! – обурилась Рита,– поверни назад.

– Я не хочу, я більше цього не хочу! Це якийсь дурний жарт! – прокричала у паніці Ві та вибігла у коридор.

У темному коридорі гуртожитку вона швидким кроком рухалася до своєї кімнати, їй здавалося, що хтось постійно ходить за нею. Це відчуття не полишало її з того моменту, коли вона вперше торкнулась дошки Віджі. Лампи миготіли. Вона забігла у ванну, щоб вмити обличчя. На мить заспокоїлась, аж раптом побачила Романа у відображенні.

– Врятуй… їх…, – промовив хлопець.

Дівчина ледь стримала крик, прикривши рот долонями. Вона застигла на місці, вдивляючись в дзеркало. Блідий хлопець дивився на неї у відповідь й знову повторив.

– Вря… туй…

Віолету охопив неймовірний страх. Вона боялась того, чого бачила, але щобільше того, що могла побачити, коли повернеться назад. Зібравши крихту мужності, дівчина вийшла з ванної. Увірвавшись до одногрупниць, вона застигла у німому крику. В кімнаті стояла темна постать, що посміхалась широкою моторошною посмішкою, а дівчата нерухомо сиділи над дошкою, не помічаючи нічого навкруги.

«О ні, – лише промайнуло в голові, – невже усе правда?».

– Або ти…, – промовила постать низьким скрипучим тоном, – або я, але я люблю гратися довго.

За кілька днів до власної смерті Роман був не в собі. Постійно говорив про те, що його щось переслідує та навіює жахливі думки після того як він з друзями скористалися дошкою Віджі. Невідома сила примушувала його вбити своїх друзів. Тепер це сталося з Ві. Дівчина не усвідомлюючи себе, взяла в руки ніж і встромила у горло Олесі, а потім Рити. Вони не кричали, не опиралися, лише попадали на підлогу, стікаючи кров’ю. Постать продовжувала задоволено всміхатися, роблячи кроки до неї, як раптом в кімнату увірвалися інші студентки.

– Ми чули крики… Що ти…? – вони з жахом дивилися на картину, що постала перед очима. Олеся та Рита на підлозі билися в конвульсіях. На тілі було чимало колотих ран, а над ними Віолета в подряпинах та крові, вона досі тримала ніж тремтячими руками, відпустила лише тоді, коли приїхала поліція.

– Чому ти зробила це? – запитав слідчий.

– Щоб він не зробив гірше…

В темряві пустої камери пролунав голос:

– Або ти… або я…

* * *

«У жіночій колонії одна з колишніх студенток історичного факультету, котра жорстоко убила своїх одногрупниць, наклала на себе руки. Її знайшли повішеною у камері. Психіатри досі не дійшли до спільної думки стосовно психічного стану дівчини. Інші в’язні та працівники колонії наголошували на тому, що загибла часто говорила сама з собою та винила у смерті одногрупниць якусь темну постать, яка, мовляв, ходить за нею та схиляє до смерті. Слідчі продовжують досліджувати справу, адже за останніми даними у місті спалахнули незрозумілі вбивства та спроби самогубства серед молоді. На місці подій знаходили стару дошку Віджі для спіритичних сеансів. Чи несе дошка якесь значення у справах наразі невідомо».

* * *

Кілька місяців по тому

– Дівчатка, дивіться яку круту річ вихопила на барахолці, – молода дівчина зайшла до своєї кімнати в гуртожитку з пакунком, з якого дістала дерев’яну дошку з літерами та цифрами.

– Що це таке? – запитала одна з сусідок.

– Це дошка Віджа, щоб викликати духів, – відповіла перша.

Сусідка розсміялися.

– Дурня якась, – промовила друга, – але все одно нудно, давай спробуймо, з нею можна зробити прикольні фото пізніше.

Дівчата сіли в коло і стали викликати різних відомих людей. Доки вони грали, він усміхався. Одній з дівчат здалося, що вона почула чийсь голос.

– Або ти… або я…