Бал-маскарад

Дарина стискала у своїх долонях запрошення – цупкий шматок картону чорного кольору, покритий глянцем. Текст, що красувався на ньому витонченими білими літерами, здавалося, був написаний ще пару століть тому.

– Ого, та вони люблять пафос! – саркастично сказала Дарина.

– Ага, особлива риса нашого керівництва, – погодилася її подруга Інга. – Чого лише вартий цей їхній щорічний бал-маскарад на честь заснування фірми. Та ще й з запрошеннями такими, ніби для знатних вельмож з минулого. І це при тому, що на нього запрошуються лише співробітники.

– Чому ти така категорична? Як на мене, не так вже й погано відчути себе Попелюшкою раз на рік.

– Даро, мені нещодавно двадцять вісім стукнуло. Я вже виросла з цього. Хоча зізнаюся, перші п’ять років мені й справді це подобалося.

– Знаєш, я хоч твоя ровесниця, але не відмовилася б відвідати бал, – її обличчя стало замріяним.

– От і добре! Підеш замість мене.

– Тобто? В якому сенсі?

– В прямому. З цим запрошенням тебе пропустять.

– Ти ж казала, що серед запрошених лише співробітники.

– Так, але ми з тобою однакової комплекції і ти будеш в масці, тому ніхто не здогадається.

– Я б не була такою впевненою. Люди, які не один рік працюють з тобою, точно помітять підміну.

– Вони – так. Але в нас колектив дружній. Своїх не здаємо. А керівництво не обтяжує себе спілкуванням з нами. Всю роботу приймають в електронному вигляді. Когось особисто кличуть лише за крайнього випадку. Тому, коли охоронці не здогадаються, то далі хоч маску знімай.

– Допустимо, з цим проблем не буде. Але ж бал вже сьогодні. Як я встигну купити сукню, маску, взуття?.. А ще й треба зробити зачіску і макіяж.

– Довірся мені. Я все влаштую.

***

Будильник Мар’яна паскудно задзвенів опівдні. Чоловік сердито бурчав собі під носа, поки з напівзажмуреними очима шукав клятий телефон, аби заглушити цей пекельний звук, що тисячами маленьких молоточків відбивав такт в голові. Коли він таки спромігся це зробити й сів на своєму ліжку, то одразу пошкодував. Все тіло ломило.

– Мда, так багато пити вчора було явно нерозумним рішенням, – сказав Мар’ян в пустоту кімнати. – І як мені тепер дуба не врізати на тому клятому балу?

Хоча дійство мало розпочатися лише об одинадцятій вечора, чоловік сумнівався, що йому остаточно покращає до того часу.

Він не без зусилля підвівся і поплівся в душ. Не було коли валятися в ліжку. До одинадцятої треба зробити купу справ. Таки складно вдень розвозити посилки, а ввечері вести свята.

***

Я заворожено вертілася перед дзеркалом в салоні краси, в який три години тому мене привела Інга. Дівчина, яка працювала над моїм образом і справді була чарівницею. Моє темно-каштанове волосся, завите у витончені локони вона уклала у високу зачіску, лишивши одну тонесеньку прядку, що кокетливо спадала на моє обличчя й красиво колихалася від найменшого руху. Пам’ятаю, сама не раз намагалася таке зробити, та в мене вона завжди більше скидалася на пошарпану соломину. На моїй голові виблискували шпильки з маленькими квіточками, що формою походили на барвінок. Мій погляд перетворився у погляд кішки, завдяки довгим стрілкам та темно-зеленим тіням, що перекликалися з кольором сукні – справжній витвір дизайнерського мистецтва з чорним мереживом на ліфі й глибоким вирізом на спині.

– Але я таки не розумію, навіщо на стільки яскравий макіяж… – все ж, образ хоч і був дуже гарним, але я завжди побоювалася так фарбуватися. Якось не вистачало мені сміливості на подібне. Але ніде правди діти, давно хотілося.

– Маска – це річ, яка сильно привертає увагу до очей. Тому треба, щоб вони виглядали неперевершено, – коли Інга одягла мені чорну маску, я зрозуміла, що подруга має рацію.

– А я не змерзну у такій відкритій сукні?

– Надворі без двох тижнів літо.

– Але вже ніч.

– Не хвилюйся, за пів години приїде таксі, тому мерзнути не доведеться.

– Інго, а нащо тобі відправляти мене замість себе? Невже ти не могла просто не прийти?

– Не могла. Керівництво стежить за тим, щоб всі співробітники були присутні на дійстві.

За пів години Інга допомогла мені сісти в таксі і я поїхала на свій перший і, мабуть, єдиний бал в моєму житті. Моє серце клекотало, мов божевільне. Аж соромно було від того, що двадцятивосьмирічна жінка й досі мріє про казку в реальному житті.

З глибокої задуми мене вивело те, що ми вже певний час не рухалися. Я глянула на екран мобільного. За чверть одинадцята. З такими темпами я точно запізнюся!

– Гей, чого ми стоїмо?

– Схоже, в мене проблеми з машиною.

– Господи, я запізнююся. Це на довго?

– Боюся, що так.

– Чому ж мені так не щастить?! Ви можете викликати інше таксі?

– Я то можу, але чекати доведеться щонайменше пів години.

– Уфф! І що ж мені робити?

– Тут метро в п’яти хвилинах ходи. Вам всього чотири станції проїхати й будете на місці.

– Жартуєте? В цій сукні?

– Або в метро, або чекати, красунечко.

Я подумки вилаялася й вилізла з машини.

Людей в метро було мало. І не дивно – одинадцята вечора. Та навіть ті кілька осіб косилися на мене, як на дурепу. Варто було хоча б маску зняти, але я боялася зіпсувати зачіску.

До потрібної станції я дісталася без особливих пригод, якщо не враховувати все ті ж погляди. Від думки, що доведеться знову лізти на ескалатор у вечірній сукні зі шлейфом мені аж в голові паморочилося. Та вибору не було.

Я знову нервово глянула на годинник. За чверть дванадцята. Прокляття! Невже я вже так довго в метро? Я безнадійно запізнювалася.

Коли я клала телефон до своєї сумочки, раптом мене штовхнув чоловік з капюшоном на голові, котрий мчав нагору. Мені не вдалося втримати рівновагу і я полетіла вниз. Все замерехтіло перед моїми очима від болю й шоку. Отямилася я, коли опинилася зверху на якомусь незнайомці у світло-сірому костюмі й акуратній білій масці. Не знаю, що в той момент сталося зі мною, але його насичено-карі очі змусили моє серце завмерти.

Чорт! Ця дівчина впала просто на мене. Я й незчувся, коли ми прокотилися аж до самого низу. І звідки ця дурепа взялася на мою голову?!

– Злазьте з мене, негайно, – пробурчав я їй, коли вона зависла, втупившись в моє обличчя.

– Вибачте, я не хотіла, той хлопець штовхнув мене і… – я не міг повірити, вона була у вечірній сукні й масці. Божевільна, чи що? Хоча, стоп! А може, вона туди ж, куди і я їде? Дивно… Жінки на цей щорічний бал-маскарад завжди добиралися на таксі чи власній машині.

Раптом вона почала верещати, мов навіжена.

– Моя сукня! Ні! Допоможіть!!! – я побачив, як темно-зелена тканина тяглася за східцями ескалатора. Як?! Ніколи не бачив, щоб в когось було щось подібне в метро. Втім, я кинувся їй допомагати. Ми разом схопилися за шлейф її сукні. На жаль, те, що ми змогли врятувати, виглядало жалюгідно.

– Просто чудово! Кілька тисяч на смітник, – вона оперлася об стіну й закрила обличчя долонями.

Поки вона заспокоїлася, я встиг примітити, що фігурка в неї приглядна. От би було б цікаво зняти її маску й поглянути, що в неї ще від кішечки, окрім очей.

Коли я трішки заспокоїлася і глянула в бік незнайомця, то помітила, що він нахабно витріщається. Дивно, раніше мене бісило, коли чоловіки так настирливо мене розглядали, але його погляд мені подобалося відчувати.

– Я – Дарина.

– Мар’ян.

– Ще раз вибачте, що звалилася на Вас.

– Та ні, нічого. Не щодня на мене принцеси падають.

– Дякую, але схоже, що не судилося мені нею побути, – ніби на доказ моїх слів, ескалатор зупинився. А ще за пару хвилин ми почули підозрілий звук з гори. – Ні, цього не може бути. Нас же не зачинили тут?

– Боюся, що зачинили.

– Та як так? Невже ніхто не повинен спершу перевірити, чи всі вийшли?

– І коли це люди робили все, як повинні? Тож, вітаю Вас – сидітимемо тут до ранку.

– Чого це ви такі спокійні? – накинулася я на нового знайомого від відчаю.

– А чого мені не бути таким? Я не дуже й хотів бути там, куди їхав.

– А я – хотіла!

– Співчуваю.

– І в подруги тепер проблеми будуть через мене… – я сіла на ноги, зігнуті в колінах. На холод долівки мені було байдуже.

Вона так з годину просиділа, не менше. Жодного слова не сказала. Та це було мені на руку. Дуже вже подобалося розглядати її. Щось у Дарині було таке, що притягувало мене. Вперше я, ніби дурень, витріщався на дівчину і не міг надивитися. Так дивно втратити здоровий глузд, коли тобі щойно минуло тридцять. І це при тому, що стосунків з жінками в мене було вже кілька.

Раптом вона підскочила і злякано скрикнула.

– Що трапилося? – Дарина мовчки вказала кудись тремтячим пальцем. Я прослідкував за її поглядом. І дійсно, під стіною щось заворушилося. Ми мовчки спостерігали, як дещо незрозуміле, на що ми чомусь не звернули уваги раніше, перетворювалося на безхатька.

– Що Ви тут робите? – запитав я в нього.

– Ого, до мене і на «Ви». Останні років десять такого не було. Живу я тут.

– Як це? – запитала Дарина. – Вперше чую, щоб безхатьку дозволяли в метро жити. Тобто… я нічого не маю проти, не подумайте. Просто здивувалася.

– Не припиняєте шокувати своєю ввічливістю. Треба просто знати, з ким говорити й кому віддавати частину заробітку, аби не лишатися на вулиці.

– Заробітку? – не зрозумів я.

– Випускник музичної академії Чайковського, головна надія потоку і все таке… – безхатько підняв скрипку. – Коротше, звіть мене Ваською.

– Е-е-е… Приємно познайомитися. Я – Мар’ян, а це…

– Дарина. Я чув. Мені цікавіше було б взнати передісторію вашої появи тут. Виглядаєте ви, м’яко кажучи, інтригуюче.

Ми з Дариною глянули один на одного. Вечірні наряди, маски, а в неї ще й шлейф сукні подраний і з зачіскою казна-що…

Вже було близько третьої ночі, а ми все сиділи, опершись одне на одного. Мені чомусь так добре стало від того, що я відчувала його близькість і тепло. Васька дрімав у своєму кутку. Певно наші розповіді для нього були як казочка на ніч.  

Тепер я знала, що Мар’ян мав бути ведучим на тому балі-маскараді. Цікаво, як там впоралися без нього? Можливо, знайшли заміну. Хтозна. Та й навіщо гадати. Завтра Інга про все розповість, якщо не приб’є мене раніше. Я ж мала замінити її.

– В мене відмерзло вже все, що могло відмерзнути, – не витримала я більше.

– То ходімо на бал нарешті, – я певно витріщилася на нього, ніби на ненормального. – Точніше, влаштуймо його тут. Ми ж на нього збиралися. Он навіть масок не зняли.

– Ви знаєте, поки не сказали, я й не помічала, що вона досі на мені, – я потягла руки до голови, аби скинути її, але Мар’ян зупинив мене.

– Не треба. Давайте… давайте спершу потанцюємо.

– Ем, зараз? Тут?

– А чому ні? Нам тут ще години дві мінімум сидіти. Чому б не розважитися?

– Я не знаю, навіть музики немає, Інтернет тут не спіймаєш. А вальсувати під щось сучасне якось не дуже хочеться.

– Це не важливо. Головне, що є ми, – він встав і запропонував мені свою руку, а я, не довго думаючи, вклала в неї свою.  

Ще кілька годин тому я мріяла про бал, а вже зараз – довіку сидіти з ним у цьому клятому метро.

Коли наші руки зімкнулися, мені стало важко дихати і я відчув, як пітніють мої долоні. Я закружляв її у вальсі, подумки рахуючи, аби не збитися з ритму. Вона старалася одночасно не дивитися мені в очі та удати, що не відводить погляду. Якщо чесно, це виглядало дуже кумедно.

Не знаю, можливо, Дарина також вираховувала ритм подумки, але вона жодного разу не збилася. Цікаво, і як мелодії в наших думках могли збігатися?.. Хоча, можливо, я просто рахував вголос. Я був тоді такий схвильований, що все могло бути.

Неочікувано для нас обох заграла справжня мелодія. То прокинувся наш новий друг Васька. Безхатько підморгнув і дав знак, аби ми не зупинялися. Певно його розбудив стукіт її каблучків. Втім, нам це було лише на руку. Ми продовжили свій рух під ніжні звуки його скрипки.

Ще кілька годин тому я мріяв лише про сон, а вже зараз – довіку танцювати з нею у цьому клятому метро.

Мої ноги шалено гуділи. Не знаю, скільки ми так протанцювали, але коли отямилися, було вже досить світло. Незабаром метро відчинили й наше ув’язнення скінчилося. Мені прийшла ціла купа повідомлень від Інги. Не додзвонившись, подруга влаштувала справжній обстріл у всіх месенджерах, про які згадала. В мене точно будуть неприємності. Та це неважливо.

Коли ми вийшли з метро і побрели вперед, не думаючи, куди саме дійдемо, перехожі оглядалися на нас як на дурнів, але нам було все одно. Ми дивилися лише одне на одного.

Чи вірю я в кохання з першого погляду? Ні, це все дурниці, вигадані романтиками. Втім, ця дурниця однозначно сталася зі мною. І я готова повернутися в метро і жити там разом з Мар’яном і Ваською  до кінця життя, аби лише вона не закінчилася.