Материна дочка

Влодчишина Олена була маминою дочкою. За все життя слова супроти не сказала, кроку без дозволу не ступила. Але щастя від того мала геть не багато...

Влодчиха залишилася молодою вдовою з рожевощокою донечкою на руках. Вона й раніше не чула душі в Оленці, а тепер і поготів. Дівчинка росла тихою, ніжною і старанною. А що була хворобливою, то мати ні до господарки, ні до побутових справ не заохочувала. Сама ж робила тяжко, як і кожен на сільському господарстві. Скільки чоловіків підбивали до неї клинці, аж свекруха, мати покійного Володі, по-вуличному Влодка, якось сказала, що, мовляв, ішла б за котрого – усе легше справлятися було б. Та де там! За Оленкою світу не бачила.

Оленка на відмінно закінчила школу, вступила в технікум, потім в інститут. «Ну не в городі ж тобі бабратися тепер», – сказала Влодчиха й прилаштувала дочку на роботу в місцевому кооперативі, та не аби ким – головним бухгалтером. Ну не виходити ж Оленці за казна-кого – той безробітний, той негарний, у того батько питущий, а в того братів-сестер купка – нізвідки допомоги ждати... Отак перебирала Влодчиха доньчиних кавалерів. А Оленка ж що? Вірила матері, допоки з однолітків усі передівували й відпарубкували. А як стали на селі косо на Олену дивитися (бо що ж дівці бракує?), дала Влодчиха благословення доньці йти під вінець. Зять їй не до шмиги був, та що дуже впадав за Оленкою, то поступилася вже.

До року стала Олена при надії, подарувала Влодчисі внучку. Стара Мартусю любила. Але дочку жаліла більше – для Марти завжди вистачало роботи і в хаті, і на городі, і на кухні, і біля худоби, а вечорами в’язала чи вишивала – аби руки зайняті були... Під бабиною опікою дівчина робила й те, що мати заледве коли пробувала. Не сказати, що цуралася праці, та, як і всім підліткам, їй хотілося і гуляти, і з друзями на відпочинок, і модно вдягатися...

Та не тут то було.... Найменший непослух у Влодчихи викликав хвилю лайки. Приміром, не впоралася Мартуся з прибиранням, доки стара повернеться з городу... Баба Влодчиха тут як тут: «Безтолоч лінива, – кричить. – Що з тебе виросте? Щастя буде, якщо візьмуть підлоги в канторі мити!». А як розбила ненароком пару склянок, ото шуму було!.. «Припутень, виродок безрукий, каліка нещасна», – шпетила онучку. «Так я не навмисно…», – пробувала боронитися Марта. «Ти подивися! Вона ще й огризається! – заламує руки Влодчиха. – Олено! Чуєш-но, скажи їй щось!..». І Олена казала. Казала, що не годиться з бабою сваритися, бо вона гірше не хоче; вчила покори й терпінню… Марта була старанною ученицею. Щоб не сталося, стисне губи, очі відведе і мовчить. Влодчиха ще гірше закипає, ще більш допікає словами непокірній внучці, та дарма – мов і не до неї звернені всі ті прокльони…

Збігли роки. Марта в отчому дому не затрималася. За першої ліпшої нагоди, відразу після закінчення школи, гайнула до міста. Там вивчилася, влаштувалася на роботу. Там познайомилася з хлопцем. Не сподобався Влодчисі онучин обранець, та її ніхто й не питав. «Не вам, бабо, з ним жити», – сказала, як відрізала Мартуся. Весілля відсвяткували тихо, хоч Влодчиха й противилася – а що люди скажуть, що єдиній онуці поскупилася?.. Та дівчина і чути не хотіла, щоб на бабині гроші гуляти. І брати від батьків нічого не схотіла.

Так і жили – усе самі, усе вдвох. Марта ходила на роботу, на вихідних підробляла нянею. Чоловік теж працював у дві зміни. І що, що хвилини вільної немає – зате швидко стали на ноги, придбали квартиру. Ще рідше стали навідуватися до села.

Коли Марта відчула під серцем дитину, пурхала від щастя, як на крилах. «Мамо, – радісно щебетала у телефон, – ви бабусею будете! Я вагітна! Ми дівчинку чекаємо». «Дівчинку? – перепитала Олена. – Баба хлопчиків більше любить...». Марта важко й часто закліпала, зміряла кімнату кроками. Поклала слухавку й на автоматі ходила туди-сюди, наче намагалася когось обійти десятою дорогою...

Народилася маленька Соломійка. Влодчиха у статусі прабабусі приїхала провідувати дитятко. «На маленьку мою Оленку схожа», – підсумувала відвідини баба, а Марта відвернулася, перекривляючи... Не довго довелося Влодчисі тішитися правнучкою – покликав до себе Бог. Марта на похорон поїхала сама, лишивши донечку на чоловіка. Стояла, як стіна, поки прощалися люди, тримала матір попідруки, бо та ледь не падала... А в самої два тоненькі струмочки сліз ледь-ледь видніються на щоках... А на душі ні тяжко, ні гірко, а якось порожньо, ба більше – спокійно, наче кривди її дитячі закопують тут.

Вбулися всі з горем, живуть кожен своє життя. Часто кличе Олена дочку з внучкою до себе в гості, та Марті все ніколи. А навіть як і має трохи часу, не спішить їхати до матері. А чого, про те Влодчишиній Олені невтямки...