Віяло тенґу

Біла луска переливалась у світлі місяцю, граючись відблисками. Тише шарудіння супроводжувало змію, що кочувала серед високих зелених стеблів трави. Попереду почулися кроки, змушуючи рептилію спинитись та завмерти в очікуванні. Кроки наближалися.

Їхній власник був міцним чоловіком, а металевий лязкіт виказував бойову натуру невідомого. Змія причаїлась, — надійніше ховаючись в траві, — тікати вона не збиралась. Самураї, а саме ним й здався незнайомець, ніколи не вселяли довіри, але попри те були людьми честі.

Червоні очі, які здавались витонченими рубінами, стежили за важким взуттям, що швидко наближалось. Часу зреагувати не було. Швидка сталь розсікла повітря, а за мить й тіло змії на дві рівні частини.

***

— Її вбили люди, Ч’їє-сама! — голосно вигукнула молода хебі. Нижня частина, — зміїна, — тіла невпевнено звивалась довкола власниці.

— Томока-кун, не забувай, хто з нас учень Р’юдзіна — холодно нагадав чоловік. Обличчя приховувала червона глянцева маска з видовженим носом. Навіть очі були намальовані, не даючи хебі різко, з викликом, заглянути в них. Довге смоляне волосся спадало на плечі та частково закривало міцно притиснені до лопаток пістряві крила.

— Прихильність старого дракона нічого не коштувала!

— Але ти чомусь нею не скористалась.

— Це зараз немає жодного значення! — знову вигукнула Томока. — Юкі вбили люди. Тільки не кажи, що навіть зараз не будемо нічого робити, щоб не почати кровопролитної битви. Ми ж все одно переможемо.

— Не будемо, — Ч’їє підняв руку, заховану в темну рукавицю, до того, як хебі змогла щось сказати. — В нас немає жодних доказів, що Юкі стала жертвою саме людей.

— А навіщо с-с-своїм с-с-с-воїх вбивати? — отруйне шипіння просочилося в добре поставлену мову.

— Свій своєму протилежний. Чи ти вважаєш, що юрей та оні одне й теж, Томока-кун?

— Ще б лисицю з пацюком порівняв.

— Ти мене зрозуміла, — Ч’їє кивнув власним думкам, не звертаючи увагу на злу змію поруч. — Ми не маємо карати невинних за чужі гріхи, але просто так вбивці Юкі розгулювати по землі я не дозволю.

Хебі спокійно завмерла, пильно вглядаючись в німу маску. На її устах розтягнулась вдоволена легка усмішка, а погляд, жовтих очей з тонкою зіницею, пом’якшав. Луски тихо шурхали, коли Томока підповзла ближче, поклавши руку на плече Ч’їє.

— Тепер я розумію чому серед тенґу ти не прижився, — нахабно засміялась Томока. — Але також розумію чому саме тебе обрав Р’юдзін.

— Я сподіваюсь, ти не думаєш, що я допомагаю тільки тому, що мені, як ти любиш казати, немає куди йти?

— Думаю.

— Аматерасу мене явно прокляла, — лише покачав головою Ч’їє.

Томока знала, що він не злиться. Зрештою, за сотню-дві років всі жарти стають буденними та викликають виключно слабку усмішку в найкращі дні. Вони такими далеко не були, але хебі вкрай рідко могла відрізнити стурбованого Ч’їє від спокійного, що вже й казати про збудженого чи веселого.

Тенґу покинув галявину приховану за насичено-червоним листям клену, залишаючи Томоку на самоті з думками. Вони не стали чекати — миттєво накинулись на йокая, затягуючи у свої володіння.

Гірський масив завжди видавався Ч’їє рідним та напрочуд спокійним місцем. Навіть попри те, що ймовірність зустріти родичів значно підвищувалась. Витрачати час на відлюдкуватих ямабуші, — які не відрізнялись гостинністю, — зовсім не хотілось. Змах пістрявих крил відбився в повітрі різким шумом, здіймаючи Ч’їє над гірським лісом.

В далині, прихований за стовбурами молодих дерев, розташувався храм Фусімі-Інарі. До нього вела викладена базальтом стежина, яку супроводжували червоні ворота, — торії, — протягом всього шляху.

Високі підбори гета з характерним стуком торкнулись базальту. На диво, парафінів не було помітно. Про йокаїв здавна ходили не схвальні легенди та повір’я, які з карколомною швидкістю зменшували бажання спілкуватись з людьми. Тенґу втомлено розім'яв крила та поквапився до храму.

Біля самого святилища Ч’їє все ж побачив монахів та парафінів. Біля головного святилища, яке, здавалось, було оточене меншими зібрались уважні слухачі в дорогому вбрані, вслуховуючись в слова жерця. Облич Ч’їє не знав, він лише припускав, що вони були членами Ші або Но шарів суспільства. Для інших подібні кімоно, розшиті, здавалось, чистим золотом були б дорожчими за власних дітей. Що вже й казати про прикраси у волоссі.

Ч’їє залишився в тіні, поглядом вишукуючи того, заради кого він пройшов весь шлях. Шукав він, однак, не надто добре. Одноманітні обличчя зливались між собою, перетворюючи натовп в безликого цукумоґамі. Мимовільно Ч’їє скривився пригадуючи живий сандаль, який довелось зустріти неподалік людського селища.

— Хіба тенґу можуть так вільно розгулювати по божественній землі? — роздалось зовсім поруч, прямо над вухом Ч’їє.

Йокай різко сіпнувся. Невдоволено цикнувши, Ч’їє обернувся зустрічаючись з молодою жінкою. Елегантна, витончена зовнішність виказували в гості високе походження. Біле кімоно, колір якого ставав темнішим до низу та доходив до темно-синього, прикрашав золотий пояс. Рукава були розписані вишуканими квітами та птахами, які замість звичного білого оперення мали червоне.

— Не пригадую, щоб оні мали право бути на землі лисиць, — знизував плечима Ч’їє. — Я тебе шукав.

— Яка честь, Ч’їє-тан, — демонстративно поклонилась дівчина.

— Як швидко ти прижився серед людей, Ренцо-доші.

— Я тебе благаю, старий, — дівчина закотила очі. — Серед них зручно, якщо вони мій раціон. Так, що треба? Ти ж не просто прийшов, щоб навідати старого друга.

— Вночі вбили Юкі…

— Ту малу змію, якою ти так опікався? — перебив Ренцо. Ч’їє кивнув. — То чого ж ти ще не наслав каменепад або ще якесь нещастя на людей?

На секунду дівчина застигла, на її обличчі розповзлась нахабна посмішка. Вона хитро поглянула на Ч’їє та змовницьки прошепотіла:

— Чи ти прийшов похизуватись? О-ва, вражаєш, тенґу, вражаєш.

— Ні.

— А я вже почав сподіватись на краще. Розповідай, Ч’їє.

— Томока, — зустрівшись з незрозумілим поглядом Ренцо, тенґу зітхнув та додав: — Інша хебі, вважає, що люди вбили Юкі. Не дивись так, я знаю, що ти вважаєш так само, але ми не можемо просто вбити всю Імперію.

— Завжди можна вбити половину, — безтурботно відповів Ренцо.

— Мені потрібно, щоб ти знайшов хто саме вбив Юкі неподалік звідси.

— У всього своя ціна. Шукати зміє-вбивцю не мій профіль, тому буде дорожче. Три десятки людей, в обмін на одного.

— Домовились.

Затримуватись Ч’їє не став. Змахнувши широкими крилами, він сховався серед хмар, залишаючи Ренцо вдоволено посміхатись. Він повернувся до парафінів храму, які саме обговорювали останні настанови жерця. Повернення молодшої доньки шінпан, — даймьо, що був близьким до шьоґуна, — не залишилось непомітним. Самураї, яких приставили для охорони молодої аристократки, полегшено видихнули та оточили Мей, — саме під таким ім’ям знали Ренцо, — не даючи навіть шансу для раптового нападу.

— Каміяма-доно, ваш батько просив не затримуватись, — повідомив головний самурай охоронної процесії, склонившись в поклоні.

Мей лише кивнула та попрямувала за самураєм, який міцно тримав праву руку на руків'ї катани. Вакідзаші, — короткий меч, — був прикріплений зліва на поясі, з кожним кроком з лезгом вдарявся об обладунки.

Лісова дорога до палацу даймьо зайняла набагато більше часу, ніж очікував Ренцо. Коні не вдоволено іржали та зовсім не хотіли слухатися. Мей сиділа в кареті, закрита темно-фіолетовою гардиною. Ніхто з вимушених компаньйонів не міг бачити дівчину, що давало необхідний час для роздумів.

— Самураї лісами вночі просто так не ходять, а доручень їм не давали, тільки якщо щось надзвичайно секретне в частині лісу, яка належить йокаям. Туди навіть сміливці не квапляться йти, що ж могло завести туди озброєну людину? А може й не людину взагалі?

Ренцо усміхнувся власним думкам. Йокаї ніколи не були дружніми істотами, навіть один до одного, але вбивати умовних родичів ніхто не квапився. Особливо хебі, які не відрізнялися бойовою силою, а їхня мудрість після смерті вже нічого не могла зробити. Значить, або вбивця хотів щось приховати, або навіть не знав кого вбиває, інакше навіщо йому здалась змія?

В палаці шінпан Ренцо намагався не привертати до себе уваги. Звично відігравав роль молодої претендентки на спадкоємство та вислуховував плани «батька» про шлюб Мей з сином когось з верхівки Імперії. Ввічливо кивнувши та пообіцявши обов’язково подумати, Ренцо сховався в кімнаті, вичікуючи сутінок.

Образ Мей повільно зник, змінюючись на бувалого самурая зі шрамом на половину обличчя. Легкі обладунки, що не обтяжували дій, але підкреслювали статус воїна, дозволили з легкістю вилізти на дах. Перестрибуючи з будинку на будинок, Ренцо намагався не привертати до себе уваги охоронців, однак, вони ймовірно, все одно помітять обвалений мох біля дверей головної будівлі.

Ренцо зробив останній стрибок, опиняючись на стіні, достатньо далеко від дорогих вхідних воріт. Безшумно зіскочивши на землю, оні попрямував в місто, де з настанням пітьми вилазила вся нечисть людського світу. Йокаї до неї, на щастя чи на жаль, не мали жодного стосунку.

По дорозі Ренцо зустрів заїжджий двір з трактиром на території. Біля нього стояли кілька візків, щедро закиданих пустими мішками. Оні угледів двох білих коней прив’язаних біля паркану. Дорога порода для звичайних торговців. Кивнувши своїм думкам, Ренцо впевнено зайшов всередину. Його приязно зустріли, але оцінивши вигляд, запропонували одну з найдешевших кімнат.

— Давайте, всі ці пошуки мене в могилу зведуть, — втомлено потерши перенісся відповів Ренцо. Він поклав на стіл більше ціни за кімнату. Обличчя хазяїна заїжджого двору відразу проясніло.

— А що ви шукаєте, сама? — обережно поцікався чоловік, шукаючи потрібний ключ.

— Білу змію. Рідкісна паскуда, але мій пан хоче бачити її шкуру у своїй колекції.

— Біла змія кажете? Був в нас нещодавно один… — чоловік з в’язкою ключів поморщився. — Розповідав всім, що його пана вбили йокаї й він винищить всіх до одного. А ті, хто не підтримують його, поплатяться своїми головами після йокаїв. Але ж всі знають, що його сюзерен був п’яницею та тцукомоґамі в ліс його не заманювали. Прийшли.

Зачинивши за собою двері, Ренцо змінив облік. Він став молодим юнаком з рівно витесаними рисами обличчя. Його приналежність до одного зі знатних кланів була беззаперечною. Обладунки змінились на легке хаппі, — довгу бавовняну куртку з вузьким рукавом. Ренцо виліз у вікно, попрямувавши до трактиру. Він зайняв стіл в тіні залу, безцільно розглядаючи тофу. Палички нерухомо лежали поруч.

В трактирі ставало людно. Вистачало як самураїв, які зупинились перепочити, звичайних робітників, для яких це було єдиною розвагою, та навіть кілька шінобу, яких не вдавалось помітити відразу. Ренцо знав, що варто лише одного необережного руху, як п’яний натовп почне різанину за зайву порцію саке. Розглядаючи людей, Ренцо терпеливо чекав.

Через годину, можливо, дві Ренцо вдоволено посміхнувся. Одинока дівчина, пригледівшись до неї, оні впізнав в ній майко, вийшла з трактиру, з опасінням оглядаючись навколо. Їх рідко вдавалось побачити без компанії наставниці гейко. Група самураїв вийшла майже відразу після майко. Навіть неозброєним оком було помітно, що саке вже почав переважати в тілі над кров’ю.

Ренцо попрямував за ними. Як виявилось, саме вчасно. До майко, не добираючи слів, причепилося двоє з компанії самураїв. Решта стояла неподалік з неоднозначними посмішками. Вони щось кричали один одному з помітним північним акцентом.

— Дайте їй спокій, — байдуже сказав Ренцо, підходячи позаду.

— А ти ще хто? Невже твій клієнт, а? — з нахабною п’яною посмішкою запитав самурай, хапаючи дівчину за руку.

— Невже ви не бачите, що комірець не білий? Це не гейко, а тільки її учениця.

— Невже ще один ронін? — з отрутою в голосі прошипів другий самурай біля майко.

— Бачу, вже багатьох знаєте, готуєтесь до нового класу? Невже сюзерен відправив у заслання? — Ренцо безтурботно усміхався.

— Та як ти смієш! Я — Акіхіко Сато…

— Мені байдуже, перепрошую, Акіхіко-сан. Битися ми все одно не збираємось.

— Що, думаєш тому мисливцю на йокаї нічого не було і тобі не буде?!

— Я навіть не знаю про кого йде мова.

— Як же?! Ви ніби брати виглядаєте. Всі роніни такі, чи ви у двох невдахи? — задоволений своїм жартом самурай розсміявся. — Пообіцяв нас вбити після… е-е…

— Тенґу.

— Точно! Після того, як вб’є якогось тенґу пообіцяв вбити нас. Але замість цього просто втік кудись в гори. Оце весь героїзм ронінів!

Майко, поки на неї не звертали уваги, встигла загубитись серед жартів та втекти якомога далі. Самураї голосно розреготались, не помічаючи задумливого обличчя Ренцо. В горах знайти тенґу дійсно не важко, але для цього не вбивають змій по дорозі. Та і йти на ворожу територію не найрозумніша дія.

— Навряд чи він повернеться. Тенґу не люблять людей.

— О-о-о, то в нас ще один експерт! То вперед! Перший поворот наліво й наздоженеш свого брата.

Самураї перекидаючись жартами про те, які роніни невдалі та що кожного з них чекає божевілля про йокаїв після звільнення від сюзерена. Ренцо підійшов до білих конів, на їхніх шиях були випалені емблеми схожі з самурайськими. Тому не відчуваючи жодних мук совісті, — які загалом й не були властиві оні, — Ренцо застрибнув на коня.

Знайти Ч’їє виявилось важче, ніж очікував оні. Тенґу, який ніколи не ховався в лісових хащах, зник.

— Ч’їє-тан, якщо ти негайно не вилізеш зі своїх дерев, клянусь Ідзанамі, я спалю весь ліс! — голосно крикнув Ренцо. Ніхто йому не відповів. — І обскубаю кожну ворону-тенґу, що в ньому живе!

Позаду почулися удари крил. Різко повернувши голову, Ренцо побачив Ч’їє. Зрозуміти вираз обличчя новоприбулого було неможливо, тому оні обрав думати, що той страшенно наляканий та побілів від страху.

— Пішли.

Ч’їє не ставив питань, слухняно летів за Ренцо, що змушував втомленого коня бігти швидше й швидше. Зупинились вони перед листями червоного клену. Оні зліз з коня та квапливо пішов вперед. Позаду він чув шарудіння гілок, які залишав за собою тенґу.

Вони зупинились перед галявиною. По високих стеблах трави танцювало місячне світло, залишаючи срібні відблиски на них. Ч’їє вражено зітхнув. Він не був на місці смерті Юкі раніше, здогадався Ренцо. Грубо штовхнувши між крил, «ронін» змусив Ч’їє вийти практично в центр галявини. Він розгублено оглядався навколо, ніби щойно прокинувся.

Наступної миті все відбулось швидше, ніж будь-хто встиг відреагувати. Стріла, розтинаючи повітря, влетіла в крило Ч’їє. Він голосно скрикнув. Зграя пташок з криком здійнялась з дерев. Від другої стріли його врятував Ренцо. Оні мечем розрубив її, шукаючи стрілка. За мить він угледів серед дерев людську фігуру.

— Ховайся, — прошипів Ренцо, кидаючи за чоловіком, що втікав.

Та Ч’їє виявився швидшим. Він махнув віялом, яке раніше висіло на поясі, огортаючи туманом втікача. Той слухняно спинився та повернувся на галявину з порожнім поглядом. Ренцо пирхнув щось про тенґу та став поруч з Ч’їє. Той різко вихопив катану з поясу оні та граційним рухом вставив її в груди чоловіка, кілька разів прокрутивши.

Туман впав, повертаючи свідомість. Голосний крик, пронизаний біллю розбудив весь ліс. Ч’їє дістав закривавлену сталь всаджуючи її по тілу чоловіка. Той звивався від болю, ледь дихав та судомно намагався ухопити повітря.

— Він ще живий. Чи ти не знаєш, як мертві люди виглядають?

— В нього ще є хвилин десять. Харакірі зробити все одно не зможе.

Ч’їє розвернувся та попрямував в хащі лісу. Прострелене крило мляво тягнулось за ним, неспроможний піднятися. Ренцо байдуже знизував плечима та поквапився за тенґу.

— Ти його знаєш, — ствердно сказав оні.

Ч’їє кивнув.

— Він та його сюзерен хотіли моє віяло. Коли я відмовив, вирішили забрати силою. Я… Я не хотів вбивати, але сюзерен сам кинувся під удар.

— Треба було вбивати обох, — позіхнув Ренцо. — Не тільки твоя хебі постраждала. В цього явно був ще хтось, хто розповів про те, що ти біля змій вештаєшся. І я ду-у-уже сумніваюсь, що добровільно.

— Він теж не хотів мене вбивати, якби я не вбив його сюзерена. Можливо, навіть не хотів виконувати наказ, але відмовити не міг.

— Тільки не кажи, що почав йому співчувати, Ч’їє, — Ренцо закотив очі та стукнув тенґу між крил. Той невдоволено зашипів. — Потерпиш.

— Ти сам мене підставив. Буде на двох людей менше.

— Домовились, побитий стариганю.

Ч’їє боляче вдарив його здоровим крилом в бік, а потім «добиваючи» ще й стукнув руків'ям катани по руці. Зрештою, на оні все швидко загоюється.