Афогато

Це було пʼять років тому, але лише зараз я готовий довірити паперу цю історію. Історію, яка сталася зі мною, коли я працював баристою в маленькій убогій кавʼярні десь на півдні Україні (тут мало би бути Франції, але маємо що маємо). Уявіть: кімната розміром пʼятнадцять квадратів, барна стійка (а якщо бути чесним прилавок), кавова машина, склянки, сиропи, посуд, холодильник з тістечками, три облізлих столики і я.

Мені на вигляд не даси більше 35, реальний вік опустимо. Я стою у чорному лляному фартусі, моє волосся старанно укладене зранку за допомогою гелю. У мене ще ну дуже модна на той час борідка з вусами. Під фартухом ховається біла попрасована сорочка на розмір менше, вона щільно облягає моє міцне тіло. Верхні три гудзики розстебнуті, спеціально так, щоб здавалося, вона вся там нарозпашку, просто невидно за фартухом. Тихенько грає легка арабська музика, пролітають стомлені спекою мухи, кондиціонера немає, як і відвідувачів. 

Я дивлюся у вікно, за яким вже квітне суданська троянда й інші невідомі мені квіти. На автоматі протираю склянки. Старі деревʼяні двері рипнули і відчинилися, впускаючи сухе повітря з вулиці. Я кидаю погляд і бачу її.

Дівчина з абсолютно не типовою для спеки білою шкірою. Мій погляд ковзає від ніг до обличчя. На ній бежеві босоніжки на підборах, такі я люблю на жінках,  біла сукня на широких бретелях з яскравими жовтими лимонами.

— Який невдалий одяг. —  думаю я. —Ти ще блідіша від цього вбрання, схожа на молочну піну.

Я натягнуто посміхаюся й кажу:

— Доброго дня! Що бажає пані?

Вона різко повертає голову в мою сторону, так наче й не помічала мене до того. Знімає великі сонцезахисні окуляри. На пухких губах вимальовується легка посмішка. 

— Афогато. — впевнено відповідає гостя й трішки підіймає обличчя догори. Вона оглядається на убогі столи, обирає найменш затяганий. Стільчик протирає серветкою, яку взяла на моєму ж столику. 

Жили на моїй шиї напружуються, як стальні троси.

— Які ми чистюлі. — кривляюсь собі подумки. Відчуття відрази до дівчини змішуються з легким захопленням. Ще ніхто у мене не замовляв Афогато, це мій улюблений літній напій, та тут і ніхто не знає, що це таке.

Я беру широку білу чашку. Набираю повну ложку салатового фісташкового морозива. Старанно викладаю його по стінках чаші, закладаю всю чашу, а потім утворюю всередині місце для кави. Така собі чашечка в середині чаші. Включаю кавову машину і наповнюю холодний простір, паруюючим еспресо. Прикрашаю все це подрібненими фісташками. Ставлю часку на блюдце й несу їй.

— Ваше афогато. — я ставлю апій на стіл і роблю легкий нахил тіла вперед, як справжній елітний офіціант.

Вона дивиться на каву. Потім піднімає очі на мене:

— А чому фісташковий? Я хотіла ванільний.

Ем…- все що і можу сказати я.

 В моїй голові звучить: От осел. Треба було спитати. Але  смачніше ніж з фісташковим морозивом не може бути. Це просто дурня.

Виринаю з думок, вона все ще дивиться на мене, піднявши одну брову.

Одну хвилинку. - белькочу я. Поспішно забираю чашку, ляпаючи на блюдце морозивом. Швидко готую ще раз, вже без прикрашання та натхнення. Морозиво недбало виглядає через край чаші. Я повертаюся. 

Будь ласка. - говорю подавленим голосом і тікаю до себе за прилавок. 

Споглядаю, як вона витончено їсть ложечкою морозиво з присмаком кави. Сьорбаю свою фісташкову порцію. 

Вона приходила ще три рази в один і той самий час, замовляла те саме. І лише на четвертий раз десь приблизно за два тижні вона замовила афогато з фісташковим морозивом.  Так старанно, я ще ніколи не готував, я навіть зерна кави свіжі колумбійські насипав. А потім все так закрутилося, кохання в підсобці, вечеря у неї вдома (готує вона так собі). 

Згодом моя пошарпана кафешка змінила свою сіру витеру ногами підлогу на білі кахлі. Тепер постійно треба було витирати плями від кави. Квіти за вікном перекочували у вазочки на столах, які до речі вкрилися теж білими скатертинами.

І от нарешті стався той момент, який закрив мене тут де я зараз на п'ять років.

У ту п'ятницю я познайомився з її родиною. Її батько та старші брати були геть не схожі на неї. Всі такі смагляві, від них ніби віяло грубою темрявою. Я знову почувався, як осел, але тепер здається мене заманили морквинкою у ярмо. Виявилося, що білими мають бути тепер не лише скатертини, а й колумбійська  “кава”, яку варто продавати лише у підсопці. 

В тебе ідеальний заклад. - казали вони.

В тебе гарна репутація , тебе всі знають, ніхто навіть не подумає. - говорила вона.

Ми дамо тобі частку в бізнесі. 

Я відповів:

Мені треба подумати, це все таки наркотики.

Це товар, лише товар на продажу. - прошепотіла моя білосніжка мені на вухо й мене аж передьоргнуло від її підлості. 

Мені дали час на подумати до ранку. І я би погодився, якби не лікував сестру від залежності вже третій рік. У кожного свої родинні секрети. То ж я вже посеред ночі помчався до поліції. Вимагати собі захисту та зміни імені за дачу показань.

Коли під ранок я їхав у супроводі двох поліцейських додому по базові речі моя кав’ярня палала. Особливо красиво горіли скатертини. 

Що було далі з дівчиною, якій я вже був готовий зробити пропозицію я не знаю. Я вже п'ятий рік живу на півдні Франції та готую глясе замість афогато.