Час врожаю

Настя дрімала. Люди на зупинці приходили й шли, пхали одне одного торбами, намагаючись швидше зайняти вільне місце. Весняне сонце проглядало крізь хмари, даруючи усмішки юнкам, що поспішили дістати з шаф сукенки й короткі спідниці. Баби сердито возили їм по ногах наїжаченими парасольками й раділи, коли вдавалося лишити зачіпку на тонкому капроні. Людська маса вовтузилась та гула, оминаючи дівчину у кутку. Для неї час зупинився.

Настя бачила ріки. Кришталеві потоки, що з’явилися задовго до людей та залишаться після. Бачила вікові ліси, які ворушили вітами в такт тривожно-тягучої пісні. Гори, чиї маківки пестив туман, байдужі до всього там, унизу. Вони на когось чекали.

— Ой, чи не знайдеться в доброї ґаздині, бодай однієї житонька зернини? — дзвінкий голосок вирвав Настю з лап дрімоти. Поруч стояла дівчинка. Довга лляна сорочина спадала до самих її п’ят. На поясі висіла розшита маками кишеня. Заплетене в колоски довге волосся було перекинуте через плечі, а очі, прозорі, мов уламки кришталю, дивилися в душу.

— Настає пора врожай сіяти-саджати, а мені немає чим поле засівати, — мелодійно промовила дівчинка й простягнула відкриту долоню.

Настя слухняно сунула руку в кишеню, намацала щось маленьке. На свій подив, вона витягла звідти зернятко, яке дівчинка одразу сховала. Кивнувши наостанок, дитина повільно пішла крізь натовп. Галасливі тітки, які щойно відшпурювали школярів за набиті підручниками рюкзаки, розступалися, мов морські води перед Мойсеєм. Босі ніжки дівчинки, що незворушно віддалялася від зупинки, були ідеально чисті. Як і поділ світлої сорочини — попри брудні калюжі після стрімкого дощу. Настя потерла очі, а коли знову розплющила, її вже не було.

На першу пару Настя спізнилась. Одногрупники зацікавлено перезирались, та одразу втратили інтерес після винуватого “Проспала”. А коли на перерві вона розповіла про дивну дитину, підняли Настю на сміх. Особливо старався задиркуватий Бодька, тикаючи в обличчя брудним обгризеним нігтем:

— Подивіться на неї, останню клепку втратила, — гиготів хлопець, хижо скалячи дрібні зуби. — Настька-грибниця, юродивих цариця!

Настя приречено зітхнула. Горбатого тільки могила виправить. Всю школу вона терпіла Бодькіни насмішки, тепер ще й тут нове прізвисько приклеїться... Дивлячись на перекошені від реготу обличчя, вона в цьому не сумнівалася. Лише Тося, тиха бліда дівчина, не сміялася разом із ними. Перед початком наступної пари вона сіла поруч й прошепотіла:

— Я теж її бачила… Тепер хвилююсь, бо на моїй зернині була чорна пляма! Поганий знак.

Після закінчення пар дівчата разом вирушили додому. Біля хвіртки Настя озирнулась на компанію одногрупників, що з когось збиткувалися у дворі. Їй на хвильку здалося, що поруч із ними майнуло знайоме, заплетене в кіски волосся.

За тиждень в їхньої групи почалася сільськогосподарська практика. Дорогою повз закинуте кладовище, за яким простелялись поля, Насті щоразу ввижався тоненький дівочий силует. Ось він старанно перекопує землю, ось саджає туди щось маленьке, поливає ростки водою зі складених човником долонь… Настя терла очі, й видиво зникало. В іншому все йшло за звичаєм, лише Тося ставала худішою та більш мовчазною.

Канікули минули спокійно. Дівчинку Настя більше не бачила, як і Тосю, що для маленького містечка було досить дивним. Та з’явилася після першої пари й вчепилась за Настю, слідуючи за нею, мов тінь. Так пройшло кілька тижнів — Тося майже не говорила, лише нервово озиралася, смикаючись від кожного звуку, а після пар тягнула подругу до зупинки, наче за ними хтось гнався. Її знервованість просочувалась Насті під шкіру, озиваючись передчуттям біди.

Біда трапилась напередодні поїздки на осінню практику: Бодьку забрала швидка. Настя не бачила, що саме трапилось, але серед студентів ширились чутки: хлопець посинів, впав на підлогу і перестав дихати. Медики діагностували отруєння. Їдальню почали оминати десятою дорогою. На перервах в туалет зміїлися черги з охочих вимити руки. Лише Тося повеселішала й спокійно наминала смаколики. Настя ніколи не сказала б цього вголос, але теж відчула полегшення: найгірше було позаду.

Втомлені, проте задоволені студенти галасливою юрбою сідали в автобус, наввипередки займаючи місця. Насуплений водій, несхвально цокнувши язиком, відчинив задні двері. Подруги заскочили всередину, весело штовхаючись ліктями. Настя спритно всілася біля вікна, Тося вмостилася поряд на широкому задньому сидінні. Щоки дівчат розчервонілись від свіжого повітря, очі блищали на юних личках, на вустах квітли безтурботні усмішки. Навіть похмурий дядя Вітя, поглянувши на них в дзеркало, усміхнувся. Упевнившись, що всі розмістилися, він напнув на очі кепку й завів двигун.

Настя дивилась у вікно на широкі золотаві смуги. Вітер жбурляв колосся, гнув до землі, і їй на мить здалося, що серед полів майнула маленька фігурка. Небо зненацька затяглося хмарами й розверзлось дощем. Дядя Вітя різко вдарив по гальмах. Всі змовкли, спостерігаючи, як крізь стіну дощу до них повільно наближається дівчинка. Блимнула громовиця.

Здавалося, дівоча постать росте з кожним кроком. І ось вона вже не дівчинка, доросла жінка. Лляна сорочка ледь прикриває коліна. Розплетені коси набрали води й видавалися чорними, прозорі очі перетворились на темні провалля.

— Вже серпи нагострені, босі ноги стерті, це для когось час врожаю, а для когось — смерті! — оберемок хворого, напівзогнилого жита гримнув у лобове скло.

— Вшиваймося звідси!

Мотор заревів оскаженілим звіром, але автобус не зрушив з місця. Всупереч волі, передні двері відкрилися навстіж і до салону зайшла химерна жіноча фігура. Водій зірвав кепку й випростався у кріслі, рішуче дивлячись в її очі:

— Попри мій страх, я здолаю тебе.

В руках жінки блискавкою майнув наточений серп. Дядя Вітя ткнувся головою в кермо. Пронизливий автомобільний сигнал прорізав стіну дощу й захлинувся в поривах вітру.

Дівчата скоцюрбились у металевій пастці, міцно втулившись одна в одну. Притиснуті до вух долоні намагалися втримати спотворені агонією крики, але марно. Вони проривались крізь пальці, досягаючи потаємних глибин людського єства. Тося хиталася збоку вбік із заплющеними очима, і бубоніла. Настя прислухалась:

— Це я, це все я винна… кара прийшла за мною! Через те, що я з Богданом зробила! Чому він не дав мені спокій?

Зненацька запала тиша. Настя повільно розплющила очі. Вона стояла біля них такою, як залишилася в пам’яті — маленька дівчинка з кришталевими очима. Лише лляна сорочка багровіла свіжими плямами маків.

— Закінчився збір врожаю, час відпочивати, вам лишилось свою долю з моїх рук прийняти, — вона поклала Насті на коліна стигле золотаве жито. Колос подруги був меншого розміру, кілька зернин на верхівці вкривали потворні темні плями. Дівчинка полоснула Тосю коротким поглядом і лагідно накрила Настину руку своєю, лишаючи липкі вологі відбитки.

— Я назад у землю-неньку загорнусь-вкладуся, а ти подругу пильнуй доки не вернуся. Її спогади зітру, твої — залишаю. Побачимося, сестро, наступного врожаю!