Розділ 7.

- Твоя сила в твоїй ненависті! — говорив Мефодій. — Твоя ненависть від твоєї любові. Чим більше ти любиш свою сім'ю, тим більше ти ненавидиш тих, хто в тебе їх забрав. В потрібний момент станеться виплеск твого зла. Твоя ненависть забере тебе. А до того моменту плекай її. Час прийде і настане ера ненависті...

***

В той вечір весь Іштар перефарбували червоними кольорами. Кров заливала вулиці, наче весняна повінь. Страх і ненависть кружляла в повітрі. Маги вогню сиділи в своєму монастирі і не пхали носа за стіни. Для мене завдання ставало все тяжчим. Але я не міг зупинитись. Десять років я чекав можливості помститись. Це місто може згоріти до тла, але я помщусь їм всім.

В першу чергу я вбив двох глаштаїв. Прилюдно, перед іншими глаштаями. Я міг зробити це швидко, але народ вимагав видовищ, тож помирали вони довго.

Іншим я заплатив за потрібні слова.

- Пірокар прийняв під свій захист продажного Велерада. Невже ви допустите, щоб зрадник залишився цілим!?

Вони знаходили потрібні слова, щоб розпалити в людях вогонь. Натовп повалив в монастир. Я прирік їх всіх на смерть, але так було потрібно. Вони відволічуть всю увагу на себе. Дурний натовп. Стадний інстинкт це велика сила і могутній той хто їх веде. Я ж вів їх на бійню.

***

- Як ти плануєш вибратись? - спитала Раїса віддаючи мені карту.

- Ніяк.

Хвилину Раїса нічого не розуміла. А коли до неї дійшло, зареготала. Так вона і померла.

- Божевільний, - були її останні слова.

***

Натовп прорвав кільце з охорони та послушників монастирю швидше, ніж я думав. Допоки на сходах та площах точились жорстокі бої, я обійшов замок. Декількох охоронців та двох чарівників довелось прибрати – і ось я всередині.

Перше, що кинулось в очі – це розкіш. Позолочені вази, канделябри, картини, оббиті золотом меблі. Від такої кількості мене аж сліпило. Я швидко добрався до підземелля. Якщо вірити карті, дерево знаходиться внизу, під мурами замку. В першу епоху заселення людьми Антарії, замок збудували якраз для захисту дерева. З часом це стало таємницею навіть для самих чаклунів. Лише обрані знали про джерело їх сили.

В підземеллі було холодно і темно. Минуло чимало часу, доки очі звикли і я міг бодай щось розрізнити. Я й не помітив, коли шум стих. Замок був далеко позаду.

***

Не знаю, скільки часу я йшов сходами вниз, але в решті решт я утнувся в арку. За нею було світло. Перехопивши сокиру міцніше, я ввійшов.

- Я знав, що ти прийдеш! - звідкись донісся голос Пірокара – та бійня, твоя робота?

- Можливо - я оглянувся навколо себе.

Арка вивела мене в невеличкий сад. Звідкись сюди пробивалось світло. В печері, хто б міг подумати? А посередині, на підвищені було воно - дерево сили.

Золотолист.

Могутній, наче в дуба стовбур, золоте листя. Виглядало воно прекрасно.

- І що ти далі робитимеш? – голос Пірокара лунав звідусіль – просто зрубаєш його?

- Такий був план.

До моїх вух долинув тупіт ніг. Маги вогню збігались до дерева. З ними було кілька воїнів. Лицарі в латах з мечами та щитами.

- Ти не пройдеш! - між ними вийшов і Пірокар.

Такий ж як і десять років тому.

- Це ти так думаєш! - я направився до них.

Їх було багато. Занадто багато для мене. Але я був так близько і не міг дозволити, щоб мене зупинили за крок до мети.

***

Спочатку я нічого не відчув. Все як завжди: удари сокирою та кинджалом, кров навколо мене, крики наповнені болем.

А тоді почалось. Час почав сповільнюватись. Люди навколо завмирали. Всі звуки зникли і навіть мій крик звучав, немов чужий. Вони завмирали в повітрі, навіть струмені крові та кінцівки завмирали і поволі пливли в повітрі.

Час більше не мав влади наді мною.

Передні ряди попадали досить швидко. Ніяка броня не рятувала лицарів від моєї люті.

Коли час нарешті повернувся, позаду мене лежали порубані тіла, а попереду смерділо страхом. Я чув його, він наповнював мої вени енергією, як дерево сили живило чарівників.

- Хто наступний?! — закричав вцілілим.

Чарівники, та послушники розійшлись. Ніхто не хотів вмирати.

- Боягузи! — волав на них Пірокар, але його не слухали. Він кинувся на мене з криками — я зупиню тебе в ім'я...

Кулаком в лице я змусив його замовкнути. Старий відлетів на землю, врізався потилицею в огорожу, за котрою знаходилось дерево. Він перевернувся на бік, випльовуючи зуби та кров.

- Тобі не вибратись звідси! — з ненавистю сказав він.

Я промовчав. Мовчки переступив через нього, перестрибнув огорожу. Навіть жалко було рубати таке величне дерево, але я занадто довго йшов до цього. Руни на сокирі спалахнули синім.

- Ти навіть уявити не можеш, як я хотів відправити тебе на той світ! — розвернувся до Пірокара лицем. — Але, що твоя смерть в порівнянні з цим...

Я розмахнувся і наніс перший удар. З глухим стуком лезо зайшло в дерево.

- Ти будеш жити! — я наніс ще удар.

Кілька листків впало на землю — ти побачиш, як цей світ покидає будь-яка магія.

Знову удар. Золотолисте дерево жадібно заскавуліло, немов живе.

Ще удар.

Стовбур почав тріщати.

Ліве плече пронизала стріла. Я похитнувся, але встояв. Зараз це вже неважливо.

Ще удар.

Наступна стріла потрапила в стегно. З моїх грудей вирвалось здавлене виття. Я опустився на одне коліно. Стовбур золотолиста почав хилитись.

Останній удар і все...

- Зупини його, Лео! — з вибитими зубами Пірокару було тяжко кричати.

Я глянув на лучника: Лео Карахал, без обладунків, меча, лівого ока (тепер там чорна пов'язка). Зате з численними багряними плямами на лиці та розплавленою шкірою на щоці.

- Зупинись, Роран! — прокричав він, дістаючи ще одну стрілу. — Все скінчено. Тобі не вибратись звідси.

- Помиляєшся! — оперся руками на сокиру. — Я вже вибрався. Для моєї сім'ї це свобода. А твоя стріла це моя дорога до них.

Лео не одразу зрозумів суть моїх слів. А коли зрозумів — було пізно. Душі Марії та Тео стануть вільними, коли не стане магії, і ми зможемо зустрітись на тому світі. Вони чекатимуть мене...

Залишився лише один удар.

Ніколи я ще так не волав. Руки налились свинцем, ноги не слухались. В очах темніло. Я занадто старий, занадто втомлений...

Останній удар сокирою і дерево з тріском повалилось вбік. Пірокар заволав. Не було ні шуму, ні променів світла, ні вибухів. Чари зникли так само тихо і непомітно, як і з'явились. Остання стріла зі свистом потрапила в груди. Лео гарно стріляв. Я впав на одне коліно. Зброя вилетіла з рук.

- Що ж ти накоїв? — голос Пірокара потонув в шумі листя дерева сили. Я звалився на бік.

Лео поволі підходив до мене з кинджалом.

Але мене це вже не хвилювало.

Марія, Тео, я йду до вас...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.