Зміст
  • 1
  • 2
  • 1

    … Тендітна красуня з величезними блакитними очима чарівно усміхалася Альбертові. А ні, не йому! Комусь за його спиною! Він обернувся й побачив свого водія, Іванчука. Як так?!

    Маценко давав черговий прийом для вершків суспільства, усі красуні крутилися біля господаря, але її він раніше ніколи не бачив, і чарівливиця до нього не поспішала привітатися-знайомитися. Не могла ж не знати, що він вважається одним із найзавидніших женихів країни!

    Вона прийшла з одним товстосумом й коротко кивнула Альберту, який зустрічав гостей. Господар свята просто розтанув перед її свіжою красою: величезні блакитні очі в обрамленні пухнастих вій, ніжна мов троянда, шкіра, тонкий стан, гордовита постава, довгі ноги. Чекав-чекав, але вони не перетнулися жодного разу під час танців чи застілля. Серце стукало все сильніше, як тільки Альберт бачив її стрункий стан, й штовхнуло підійти до неї самому. Він пробелькотів пару фраз ні про що, вона відповіла мелодійним голосом. Альберт ні сіло ні впало запросив її на побачення прямо завтра, лише він підпише багатомільйонну угоду. На таке велися усі. Але красуня виявилася примхливою й не погодилася: вона, мовляв, зайнята завтра, у неї пробіжка!

    Альберт Маценко здивовано витріщився на дівчину – такого він не очікував. Високий плечистий красень був знаним серцеїдом. Скільки гарненьких довгоногих вродливиць пройшли через його ліжко, та жодна не оселилася в його душі. Перше кохання до однокласниці минуло швидко, лишивши тільки посмак перемоги над юним дівочим серцем. Відтоді Альберт насолоджувався постійною увагою найгарніших представниць прекрасної статі.

    А тут на маєш! Йому відмовили! І хай би його конкурентами була робота, поїздка, «татусь», з яким вона прийшла, чи законний чоловік, врешті-решт! А то – пробіжка!

    Маценко стояв і кліпав очима. А примхлива красуня розвернулася й попрямувала до Іванчука, його водія, променисто усміхнулася йому, перекинулася кількома словами й величаво випливла із залу.

    Альберт запізніло озирнувся по боках – чи ніхто не бачив його ганьби? Здається, свідків отриманої ним уперше відмови не було. Маценко підійшов до Іванчука й, щосили вдаючи, що йому то не надто цікаво, дізнався, що звати примхливицю Каміла, що вона – колишня однокласниця його водія і що мешкає десь у передмісті. А ще її супутник – не «татусь», а шеф, гарний сім’янин, який береже вірність дружині.

    «Що ж, риба моя золота, все одно я тебе доб’юся!» сердито подумав Альберт, стиснувши кулаки й ігноруючи звабливі усмішки декольтованих світських левиць…

    Данило Матковський розплющив очі й рвучко сів на ліжку. Усю ніч йому верзлися літери, які складалися у слова, що йому дико не подобалися.

    Ні, працювати зі словом він любив, й відгуки на його книжки підтверджували, що й умів це робити. Просто сучасний український письменник люто ненавидів сучасні романи. Не всі, звісно, а лише відомі під обридливою абревіатурою се-ел-ер! А тут йому марилися рядки з найсеелрішного роману – вона особлива, гарна, гостроязика й неприступна, а він, мачо, який не вміє любити, раптом закохується, лише поглянувши на неї.

    Данила ще раз пересмикнуло від спогадів. Любовні романи колись захаращували усю їхню квартиру – колишня дружина обожнювала читати про ідеальні стосунки. І чим більше псувалися їхні, тим більше таких книжок поселялися в шафах, витісняючи його літературу. А там переважала фантастика, жахи й антиутопії. Все те, що він любив читати й писати. А не оте, з нічних марень.

    Списавши усе на незручне готельне ліжко, Данило вирушив на робочі зустрічі. Письменництво приносило йому лише спорадичні доходи, а їсти хотілося щодня. Тому він працював у торговій компанії, заробляв на хліб з маслом, а на свята з ікрою, набирався вражень у поїздках. Увечері ж повів вечеряти симпатичну менеджерку з головного офісу, точніше, вона його, бо знала усі найкращі заклади столиці. Менеджерка жувала замовлені ним страви й зазирала йому до рота, слухаючи його вигадливі історії, частково реальні, частково дофантазовані саме так, щоби вразити ініціативну киянку. В результаті вона доїла і з його тарілки, лишивши кавалера голодним. Зате пізніше наситила його тіло нестримними пестощами.

    Такі спорадичні зв'язки підтримували його чоловіче єство задоволеним, а свободу – недоторканною. Він і до того не надто вірив у всяку там любов, а після виснажливого розлучення поставив хрест на постійних стосунках. Данило дарував жінкам тимчасову утіху, вони платили йому тим самим – що ще треба сучасній людині в епоху доставки їжі, потужних пилососів та майстрів за викликом?

    Данило поглянув на заснулу коханку, покрутився на зам'якій для нього подушці. Сон все не йшов, хоча партнерка й виснажила його фізично. Хотілося пити, але тинятися по чужій кухні не надто гарна ідея, тож ота «склянка води» крутилася в його голові, потягнувши за собою роздуми про майбуття. Ні, дітей він теж не хотів. Данило звик до свободи. А до старості він, може, й не доживе. Нащо забігати наперед?

    … Каміла задоволено потяглася усім тілом. Добрий десяток хлопців на пляжі пустили слину на її гарні форми. Та Камілу це не цікавило – до замилування своєю красою вона звикла. Їй хотілося … чогось такого, вона сама не знала. Від постійних залицяльників її вже нудило – все було те саме. Запрошували хто до кінотеатру, хто до ресторану, говорили різне. Але усі як один жадали її тіла першочергово. А вона ще ж мала прекрасну душу! Розбиралася в поезії, обожнювала спорт й пухнастих домашніх тваринок. Останніх, до речі, їй дарували дуже часто, лише почувши про вподобання. І вона змушена була роздавати їх за оголошеннями дітлахам, які мріяли про рідкісні породи котів, собак і морських свинок.

    — Не заважатиму? — на Камілу впала тінь від статурного чоловічого тіла. Дівчина звела очі й роздратовано видихнула. Знову цей мажор! Маценко чи як його там? Та він її переслідує!

    Каміла, не сказавши ні слова, витрусила і склала свій пляжний килимок, розвернулася й хотіла йти, як Альберт ухопив її за руку. Про що пошкодував, бо рефлекторний прийом змусив його заритися фізією у пісок. Яке дивне відчуття на щоках!..

    — Агов, прокидайся, мені час на роботу! — одноденна, точніше, однонічна любов шкребла Данила нігтиками по щоках із щетиною.

    Матковський потрусив головою. Знову цей ідіотський сон! Може, до психолога сходити по поверненню?

    — Чуєш чи ні? Збирайся хутко! — вчорашня муркотлива симпатяжка сьогодні гнівно жбурляла в нього штанами та сорочкою, анітрохи не демонструючи тієї прихильності, якою фонтанувала напередодні.

    — Хоч у душ сходити можна? — сонно пробуркотів Данило.

    — Ще чого! Мені за п'ять хвилин виходити, а тебе я тут не залишу!

    — То якого чорта раніше не розбудила? — Матковський теж розсердився.

    — Бо я сама проспала! А ти щось бурмотів уві сні про якусь Камілу й не реагував на мої крики.

    Ага, он у чім причина її невдоволення! Треба ж таке – на одну ніч зійшлися, а вона ревнує.

    Данило сяк-так умився, одягнувся, викликав таксі й відбув до готелю. Не запропонував підкинути свою тимчасову пасію, і вона побрела на зупинку громадського транспорту. Хай знає, як позбавляти його ранкового душу! мстиво подумав Матковський, відкинувшись на спинку зручного автокрісла.

    … Які чарівні вірші! Камілі вони дуже сподобалися, адже у цих рядках автор наче звертався до неї. Вона поставила сердечко і написала схвальний коментар. Переглянула сторінку автора. Замість фотографії стояла картинка котика, замість біографії коротенький рядок – «Шукаю єдину».

    Каміла відчула солодке тремтіння. Побачила, що автор відповів їй на коментар «Дякую, о незнайомко, за те, що ви так тонко відчуваєте мою душу!» Й ані слова про вроду й таке інше, хоча компліменти її знімкові вона отримувала завжди. Повагалася й написала авторові у приват «Це я дякую вам! Мене давно так ніхто не хвилював!»...

    — Вам погано? —звернувся до Данила схвильований таксист.

    — Га? Ні-ні, просто задрімав, безсонна ніч, даруйте! — Данило розплатився й вийшов біля готелю. Треба привести себе у порядок, випити кави й поспішати на ще одну зустріч. Потім думатиме про ці причмелені сни.

    … На Камілин подив, біля Ботанічного саду на неї з букетом осінніх айстр, як вони домовлялися з таємничим поетом, чекав набридливий залицяльник.

    — Що?! Знову ви?! — обурилася дівчина. — Ну знаєте! Це сталкінг! Я телефоную до поліції!

    — Ну хоч не битимете, — усміхнувся Альберт, і Каміла теж рефлекторно усміхнулася, згадавши інцидент на пляжі.

    — Поб'ю я поета, який так мене підставив! — пригрозила вона.

    — Зачекайте, я зараз все поясню! — замахав руками Маценко. — Я просто дуже хотів зустрітися з вами, а ви ігнорили усі мої зусилля. От я й зважився оголити своє серце перед вами, замаскувавшись.

    — Так то ваші вірші?! — видихнула Каміла. — Отакої! Я хотіла сказати … несподівано, що ви здатний на такі тонкі переживання.

    — Ви просто не дали мені шансу розкритися, — смиренно мовив Альберт.

    — Ну але ж ви діяли так грубо! Усі мої прихильники чомусь так поводяться, тільки у вас більше грошей, от і вся різниця!

    — Дайте мені шанс проявити себе з кращого боку, — Мацевко скромно опустив очі. Йому нелегко давалася така поведінка, але й без цієї кралі йому не жити, тому доводилося перевиховуватися.

    Звісно, не все їй варто знати. Наприклад, те, що вірші…

    — Пане, прокиньтесь, пане! — Офіціантка кафе біля готелю торкнулася Данилової руки.

    — Оох, даруйте! Не виспався!

    Матковський потер лоб, розплатився й вийшов з кафе. Невчасно його розбудили! Що там з віршами?

    Чорт! Він серйозно думатиме про цю слинявість?!

    Чорт!!! Він спізнюється!!!!

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.