Янгольська плоть

Вістря списа різко ввійшло в біле оперення крила. Скрик болю потонув в сотні подібних, ніби його ніколи й не було. Дихання збилось в край. Серце зрадницьки намагалось втекти з грудей, вдаряючись об ребра.

— Телойте! — крикнув янгол, виставивши руку перед собою.

Яскравий промінь світла засліплював, зриваючи плоть зі шкіри. Останнє, що почув янгол був прокльон, а через мить перед ним була лише калюжа крові приправлена попелом та спис з обвугленим руків’ям.

Бій продовжувався. Янгол тяжко підвівся. Крило понуро звисало — летіти не вийде. Та не лише він постраждав. На землі, біля самих стін Цитаделі, було достатньо ранений, але спроможних продовжувати бій. Тікати ніхто не став — бути на правильному боці — честь. Правильна, однак, у кожного була своя. Янгол схопив меч, який встиг відлетіти на кілька метрів. Срібна сталь була заплямована кров'ю, але досі виблискувала.

Холодний вітер обтесував незахищену шкіру жорстокіше за самих демонів. Та він не лякав янгола. Глибоко зітхнувши, він кинувся вперед, рішуче приймаючи бій. Дзвін мечів зливався в жахливу симфонію з їдким запахом крові та відчайдушних криків. Здіймаючись вище на кілька акордів, мелодія доповнилась ревом одного з престолів. Надлюдський звук зводив з розуму будь-якого смертного, змушуючи корчитись в конвульсіях. Та відриватися не можна. Янгол стис міцніше руків'я меча, ніби воно могло врятувати його одною лише присутністю.

Фінальним акордом став гострий біль в потилиці. Очі заступила темна непроглядна пелена, і останнє, що він розгледів були яскраво-білі обладунки та гострий меч, що грубо увійшов в груди. Симфонія завершилась, обриваючись на високій ноті німого крику.

***

Очі вдалось розплющити не відразу. Тіло не бажало слухатись, — навпаки, супротивилось, — поки нарешті не піддалось. Невідома кімната давила своєю присутністю, але не відкрито, підкрадалась на підкоріння свідомості, тихо граючись з почуттями. Високі мармурові колони підпирали стелю розмальовану живописними фресками. Пригледівшись, ангел зміг розгледіти в них знайомі сюжети, що відбувалися з початку часів. Втома, ніби підступна змія, обвивалась довкола шиї, не дозволяючи побачити фрески детальніше. Йому довелось змиритись, прикриваючи очі.

Навколо не було чутно ні звуку. Навіть трелі ранніх пташок не торкалися тиші приміщення. Схарактеризувати його не вдавалось. Навіть попри спроби, янгол продовжував відчувати простір навколо до жаху безликим. Всі чуття, — людські й надлюдські, — капітулювались, залишивши власника сам на сам в невідомості. Єдине, що залишалось це безнадійно чекати.

Тихий скрип дверей привернув увагу, змушуючи ангела підвестись на ліктях, — більшого тіло не дозволяло. Тепер він розумів точно, що знаходиться в храмі. Довгі ряди дерев’яних лавок для парафіянинів були порожні. Крізь кольорове скло вітражів пробивалось місячне світло, м’яко падаючи на кам’яну підлогу. Високі дубові двері м’яко зачинились. Прищуливши темні очі, янгол зміг розгледіти чоловіка, який неквапливо прямував до нього.

Важкий туман перед очима не дозволяв розгледіти уважніше, лише темне вбрання, — не схоже на мантії священників, — з фіолетовим оздобленням, та неприродно яскраві перламутрові очі. З наближенням чоловіка, ангел чітко та гостро відчував липкий страх, що паралізує, що підступав до горла. Справа була в новому гостю, але нічого небезпечного розгледіти в ньому не вдавалось. Неначе, саме його нутро було ворожим до ангела, змушуючи останнього з осторогою стежити за кожним кроком.

— Бачу, вже прокинувся, — м’яко почав незнайомець. — Не раджу робити різких рухів, некромантія вибаглива панна.

— Нек-кромантія? — прошепотів янгол. Раніше твердий голос зрадницьки вступив хриплому та ледь зрозумілому шарудінню. Незнайомець, однак, з легкістю його зрозумів.

— Закляття, якщо тобі так простіше.

Янгол непевне кивнув.

— Феруїл, так? Так, ім’я виділяється. Тебе вбили. Але! Я тебе воскресив. Мабуть, гадаєш, навіщо мені це? Невже настільки добрі, милостиві та невибагливі люди досі існують? Частково. Феруїле, небесний голубе, чи відомо тобі про архів серафимів? — Феруїл ледь помітно, важко кивнув. — Чудово! Вважай це послугою за послугу. Ти зможеш повернутись до свого звичного життя, знайти свого вбивцю й таке інше, натомість… — чоловік зробив паузу, переконуючись, що янгол уважно слухає. — Ти дістанеш мені один манускрипт з архіву. Маленька дрібничка, скажімо так.

Феруїл не відповідав. Він важко зітхнув та прикрив очі, лягаючи на холодну підлогу. Відчуття починали повертатись, завдаючи важких ударів один за одним. Перше, що повернулось — гострий біль в крилі. Він повільно пронизував від травмованої кінцівки до найменшого клаптика шкіри на тілі. Другим, що наздоганяло стали спогади. Деякі були приємні, майже з дитинства, — якщо його можна назвати таким, — інші зовсім недавні. Допоки врешті не повернулись останні хвилини життя.

Зблиск сталі, металевий смак в роті та непроглядна темрява за якою нічого не стояло. Та головне, що міцно закарбувалось в пам’яті — сяйливі обладунки янгольських легіонів. Жодних сумнівів у Феруїла не лишалося. Невідомий, ким би він не був, зробив неможливо послугу, ціну якої віддати не вистачить життя.

— Пригадав? — йому не потрібна була відповідь.

Та квапити янгола чоловік не збирався. Ніби бавився з малою дитиною, яка лише починала ходити, він чекав, дозволяючи Феруїлу пригадати достатньо зі свого досмертного життя. Янгол своєю чергою теж не квапився. Він лежав непорушно, — в пору було б непокоїтись про його життя, — та легко тремтіння в пальцях та крилах видавало емоції власника.

— Навіщо сувій? — зібравшись з думками, запитав Феруїл. Його темні, майже чорні очі, здавалось, намагались вирізати отвір в співрозмовнику. Останнього ж щиро забавляла ситуація.

— Голубчику, не потрібно дивитись на мене, як на ворога, — м’яко усміхнувся чоловік. — Я, взагалі-то, врятував тобі життя! Щодо сувою… Я — дослідник, якщо можна так виразитися. Сувій не більше, ніж частина дослідження.

— Ви…

— Можеш звертатися на «ти», ми ж не чужі люди, врешті-решт.

— Ти казав, що я зможу знайти того, хто мене вбив, але як, якщо я живий і доказів немає?

— Треба мислити ширше, голубе! — залився гучним сміхом чоловік. — Ти — не ти живий. Я воскресив дух, не тіло. Його ти сам перетягнув за собою, обравши фізичну оболонку. Навіть травмоване крило було суто твоїм несвідомим рішенням.

— То моє справжнє тіло…

— Лежить, там де й лежало. Так. Вже вибачай, але бігати по полю битви й шукати серед тисячі тіл саме твоє, не входило в мої розваги на вечір. А, якщо хвилюєшся, що мерця побачать живим, то змінити твою зовнішність не так вже й важко. Одне закляття й — бум! — чоловік демонстративно зробив руками вибух. — Зовсім інша людина. Або янгол, якщо так простіше.

Феруїл відвів очі. Блукаючи по старовинним вітражам поглядом, він намагався не звертати уваги на нетерпеливого рятівника поруч. Навіщо, якщо останній не виказував жодних турбот, янгол легко відчував, що терпіння, — крапля за краплею, — зникає. А далі лише Богу відомо, що вирішить зробити з Феруїлом чоловік. Якщо один раз повернув життя, то що завадить йому забрати, якщо суб’єкт не несе жодної користі? Помирати знову ангел не хотів. Все його нутро кричало про небажання бачити непроглядну темряву смерті перед очима.

— Згода. Який сувій потрібен?

— Правильне рішення, голубчику, — улесливо усміхнувся чоловік. — «Класифікація святих істот», том перший.

— Ти знайомий з древніми рукописами, — радше ствердив, аніж запитав Феруїл.

— Дослідник, як ж казав. Чи ти думаєш, що я вирішив піти з Едему тільки заради того, щоб послати туди когось за книжкою? Кур’єрів, здається, вже винайшли. Та й про твоє ім’я я дізнався точно не зі святого повітря, — чоловік демонстративно поправив окуляри-напівмісяці.

— Звідки?

— Від тебе, звісно ж! Ти вже не першу годину тут лежиш. Але до цього не особливо хотів спілкуватись. Ім’я лише дивом вдалось витягнути. Тож, якщо ми обоє згодні, то час вставати.

***

— Тож, ваші висновки? — натягнуто посміхаючись, запитала Аель. Вони стояли перед вже холодним тілом Феруїла. — Якщо скажеш щось на кшталт: «Він мертвий», клянусь, ляжеш поруч.

Живий Феруїл намагався зайвий раз не думати про власне мертве тіло поруч. Переконувати себе, що це лише дивний кошмар вдавалося з кожним випадковим поглядом на кров складніше.

— Добили мечем в груди, але початкового удару завдавати по потилиці, — зі знанням почав янгол. — Позаду на голові волосся злиплося від крові, а просто так витрачати час під час битви ніхто б не став. Можливо, нападник прорахувався з ударом по голові, або їх було двоє. Поки один відвертав увагу зі спини, інший зміг підійти впритул.

— Непогано, я очікувала гіршого. Та все ж, ти не сказав про діряве крило залите кров’ю. Він явно не міг втекти, тому над ним могли просто знущатись. Наприклад, спочатку вдарили по голові, потім вдарили в крило, просто, щоб завдати болю, а враховуючи, що багато патьоків майже до нижнього оперення, то ймовірно, стояв він довго. Після чого й вирішили вбити.

— Сталь меча легко пройшла крізь броню, навіть малих подряпин поруч немає. Для цього потрібна або сила, або спеціальна сталь. Наскільки пам’ятаю, то в Нижчих Демонів будь-яка сила, окрім фізичної, відсутня. І сталі вони не мали, інакше серед наших жертв було б набагато більше.

— Хочеш сказати, що його вбили свої?

— Очевидно, — нахмурився Феруїл. — Ти хіба тут не через це? Маю на увазі, хіба це розслідування не через підозру на причетність своїх?

— Поняття не маю. Я лише тебе контролюю.

— Але ти казала про мотиви…

— Не відволікайся. Мозок в тебе непогано працює, тому зосередься.

Феруїл лише кивнув. Сперечатися він не хотів, та й не мав часу. Аель не викликала симпатії, але янгол мав визнати, що її міркування були логічними. На її місці, він би вчинив так само. Навіть якби ризикував витрати надто багато часу на одного підозрілого ангела.

— Якщо розглядаємо версію, що вбили свої, то крило поранили раніше й певний час він бився на землі, бо не міг літати. Тому патьоки й дійшли так низько. І крило проштрикнули Нижчі. Ми ж знаємо як це катування, — неприємно поморщився Феруїл.

— Вбили його не праведники, що завадило б познущатись, особливо, якщо знають як? — скептицизм в її словах було важко не вловити.

— Є велика різниця між вбити й катувати. Янголи можуть вбити. І причини у кожного можуть бути різні, але ми ніколи не переходимо за межі.

Аель неоднозначно хмикнула, але нічого не сказала. Янгол був вдячний за це все ж сперечатись не хотів. Янгольська кров була червоною, такою ж, як і в людей, лише трохи темнішою. Він бачив її не вперше, але цього разу вона вдаряла зовсім інакше. Ранити янгола — справа не проста, не кажучи вже про те, щоб вбити. Дитячі травми були чимось неможливим для пернатих, в них й дитинства як такого не було. Просто з’являлись вже в дорослій, дехто й ні, подобі.

Та він знав напевне, що кров ллється, як і в людей. Не відбувається виплеску божественної сили, жодного яскравого сяйва або чогось, що видавало б в раненому янгола. Феруїл опустився навколішки перед власним тілом.

— Можливо, я й помилився, — похмуро повідомив янгол.

***

Золотисте волосся не було чимось особливим серед янголів. Та й після кількох десятків століть будь-яка різноманітність ставала відносною. Та попри все, нова личина здавалась Феруїлу настільки дірявою та нереалістичною для оточуючих, наскільки взагалі можливо. Йому ввижалося, ніби замість світловолосого молодика з оливковою шкірою та ясними очима, всі навколо бачили напівживе тіло облите кров'ю та пронизане списами. Звичайно, сам себе він не впізнавав та сумніватись в надійності нового знайомого не доводилось. Проте впевненість наполегливо оминала Феруїла, ніби хотіла познущатись з ангела.

Столиця світу божественних посланців, — Едем, — вдягла траурні одежі. Безсумнівно, кожен розумів на що йшов, проте не віддати честь тим, хто віддав життя в бою, було б жахливою жорстокістю. Мимоволі Феруїл вглядався в обличчя, що виринали, й так само швидко зникали, поруч. Нікого знайомого він не побачив. Лише безтілесні контури рис обличчя, що зливалися в причудливо-незрозумілу картину.

Слухати промову архангела про надії та майбутнє Феруїл не бажав. Та й часу на це він не мав. Архів Серафимів важкодоступний у звичайний день. Траур — чи не єдина можливість проскочити, поки ніхто не помітить. Янголам, звичайно, красти не личить, але й ходити ожившим мерцям також не сильно пасує.

Сторожі, в сяйнистих обладунках, непорушно стояли біля входу. Здавалось, що вони навіть не моргають, ніби статуї, що застигли навіки в камені. На вигляд Феруїл міг їм дати до сорока років кожному, але він відчував, що сила їх тече значно далі, можливо, навіть старша за його власну. А молодим янгол не був.

Діяти необдумано він не міг, але й планувати складні схеми часу не було. Тому, поклавшись на долю та на власне щастя, Феруїл впевнено підійшов до дверей, кинувши лише косий погляд на кожного з охоронців.

— Стояти, — схрещені списи перегородили дорогу, не пропускаючи ні на крок. — Архів Серафимів закритий без письмового дозволу.

— Я по спеціальному дорученню, — майже не збрехав Феруїл. — Розслідування смерті Феруїла.

Сторожі незрозуміло переглянулись між собою. Спочатку здивовано-недовірливо, потім стурбованно-напружено їхній погляд говорив до того, хто міг зрозуміти. Феруїл не міг. Вкотре в житті він проклинав себе, що не приділяв достатньо часу іншим для кращого розуміння, напроти вважав сталь надійнішим союзником.

— Що вже він встиг вкоїти?

— Є підозра вважати, що вбили його свої. Самі розумієте, така новина викличе паніку. Тому про це й не говорять навіть серед серафимів, — по-змовницьки прошепотів Феруїл. Він кусав внутрішню сторону щоки, сподіваючись, що сторожі не одному з ним рівні вправні в розумінні почуттів. Брехати янгол не вмів. — Я лише виконую волю одного мецената. Та якщо не можна…

— Не будемо гнівати серафимів, — сам собі кивнув охоронець з рівною борідкою.

Він прибрав спис, інший зробив те саме. Тихо зачиняючи за собою двері, Феруїл похапливо огледівся навколо. Як він й сподівався, нікого не було поруч. Високе акустичне приміщення з округлою стелею, було з підлоги до вітражних вікон заставлене книжковими полицями. Деякі з них зависли над опорою та витали в повітрі. Навіть не всі сувої, які мали б бути на полицях, лежали на місці. Вони ліниво левітували в повітрі, легко та ледь вловимо опускаючись вгору й вниз.

Більшість назв була новою для Феруїла. Лише одиниці з книг були віддалено знайомі янголу. Та навіть так йому б довелось докласти значних зусиль, щоб переказати зміст або ж назвати автора. Приносити чоловіку важливу інформацію, яка могла вагомо вплинути на янголів, Феруїл навіть під погрозою смертю не став би. Довелось витратити немало часу, переглядаючи стоси нудних для янгола паперів. Хоч назва в нього й була, але хотілось власноруч впевнитись, що нічого жахливого в сувої не буде.

Він з переможною усмішкою сховав сувій з золотими ручками в мішкуватий одяг, кишеням якого міг позаздрить навіть найдосвідченіший мандрівний купець. Коротко кивнувши сторожам, — та намагаючись не дивитися їм в очі, — Феруїл квапливо покинув архів. Та не встиг він зробити й десятка кроків, як відчув грубий дотик до краю крила.

— Хто тебе направив?

Феруїл неохоче розвернувся. Перед ним була висока янголка з яскраво-вогняним волоссям. За спиною в неї було дві пари пістрявих крил. Влади, — особливий янгольський чин, — значно виділялись серед інших темною в порівнянні зовнішністю. Легкі обладунки були покриті плямами крові, які вже встигли намертво в’їстись в шкіру лати.

— Повторю. Хто тебе направив розслідувати смерть ангела? Сторожі багато говорять, — додала янголка на здивований погляд Феруїла.

«Треба терміново щось вигадати, — панічний водограй думок забирав з собою на дно. — Вона не схожа на ту, яка повірить без гарантій.»

Гострі риси обличчя співрозмовниці й холодні вичікувальні очі говорили самі за себе. Відводити погляд від лиця Феруїл не наважився, — очікував отримати сталь між ребрами. На щастя для янгола, його не квапили, хоча він й сам розумів, що довше мовчить, то більше підозр наганяє.

— Не думаю, що маю право це розголошувати, — врешті сказав Феруїл.

— Розумна відповідь, — кивнула янголка. — Аель, — представилась. — Мотиви в нас схожі.

— Чудово, значить справа не залишиться не розкритою. А я, мабуть, піду тоді, щоб не заважати тут…

— Ти не зрозумів. Ми працюємо разом.

— Я, все ж, краще сам по собі. Але дякую за пропозицію.

Феруїл збирався піти, байдуже навіть куди, лише б не почуватися підозрюваним. Більше він не покоївся лише за те, що маскування в момент спаде й він дійсно буде звинуваченим в чомусь жахливому. Та Аель не збиралась відпускати його так просто. Вона сильно стисла передпліччя, втримуючи на місці.

— Ти багато на себе береш, — клацнула язиком Аель. — Я не шукаю напарників або спільної роботи. Чи я дуже схожа на командного гравця? — Феруїл похитав головою. — Молодець, правильна відповідь. Ти не викликаєш довіри, а витрачати на тебе час просто так я не можу. Тому уяви, що ми працюємо разом, а не я просто тебе контролюю. Зрозумів?

— Зрозумів.

***

— О-охо-хо, ти все ж дістав сувій! — чоловік вдоволено плеснув в долоні, прикриваючи очі.

Феруїл меланхолійно кивнув, думками він був далеко звідки. Маскувальне закляття спало, проте наполегливе тривожне відчуття не зникало. Хоча ніхто з янголів й не міг угледіти мертвого родича. Янгол понишпорив в кишенях та зрештою дістав сувій.

— Яке ж ти сонечко, — вдоволено посміхнувся чоловік, вихопивши згорток. Він швидко відкрив його та з азартом пробігся поглядом. — Знаєш, я навіть не сумнівався, що Божий Провидець зможе дістати неможливе.

Янгол різко підскочив.

— Я ніколи не казав тобі хто я. Навіть в Едемі цього не знають.

Чоловік м’яко усміхнувся, поглянувши на Феруїла. Перламутр в очах відбивався холодом, що ніби сталь пронизував наскрізь. А через мить він заливисто розсміявся.

— Як неприємно — проговорився на такій дрібниці.

***

Аель знизала плечима та знову неоднозначно хмикнула. Феруїл не квапився з поясненнями, лише уважніше вивчав темне, майже смоляне волосся.

— Янгольські дотики не мають ніякого впливу на інших янголів, правильно? — риторичне запитання, проте Аель кивнула. — Пасмо волосся вирване, цього відразу не помітно через густину та кучері. Той, хто це зробив випадково торкнувся шкіри на голові. Залишилися опіки, тобто торкнувся демон. А якщо змогли пробити броню, значить на полі бою був хтось з Верховних Демонів.

— Молодець, все ж здогадався.

— Ти ж цього не знала.

— Можливо.

— Але якщо вбили Верховні, то до них дістатись ніяк не вийде… — ніби сам для себе продовжив Феруїл. — Але присутність одного з них могла б принести перемогу демонам в один момент. Чому ж тоді ми перемогли?

— Це можна вважати за зраду.

— Помовч краще, — Аель обурено ахнула, але нічого не встигла сказати. — Навіщо ж тоді вирвали пасмо волосся? Хоча знаючи перекази про Верховних — з головою вони не ладнають.

Феруїл миттю підвівся та пішов з невеликої палати до того, як його встигли спинити.

***

Церква зустріла мовчазним хором. Чоловік сидів на першій лаві та зацікавлено розглядав дорогі химерні прикраси перед собою. Радше сказати, так здавалось Феруїлу, поки він не підійшов ближче. Ясноокий чоловік ледь чутно мугикав невідому мелодію з закритими очима. Гостя він помітив не відразу.

Чоловік поплескав поруч з собою, запрошуючи сісти. Феруїл, однак, продовжив непорушно стояти. Закінчивши мелодію, він поправив окуляри.

— Тож, що тебе турбує? Звичайно, на роль ментора я не підходжу, але послухати можу.

— В моїй смерті винний Верховний. Не янгол, не Нижчий Демон, а саме Верховний.

— Це ж значить, що твої родичі в цьому не винні. Ура? — розгублено усміхнувся чоловік.

— Так, але це значить, що я ніколи не зможу помститись, — гірко зітхнув Феруїл.

Кілька хвилин пройшли в тиші. Янгол був за це вдячний. Говорити він не бажав, але присутність когось, хто знає його без маскування полегшувала тягар. Чоловік з цікавістю стежив за грою на обличчя янгола. Він мав визнати, що вистава була далеко не найцікавіша, але цілком достойна, аби зайняти себе на кілька хвилин.

— Можливо, помста це не те, що тобі потрібно, — знизав плечима чоловік.

— Я дістав сувій.

***

— Телойте! — вигукнув Феруїл, виставляючи руку перед собою.

Промінь яскравого світла спалахнув перед ним, змушуючи зажмурити очі. Чоловік встиг ухилитися, граційно перестрибнувши на інший ряд лав. Янгол продовжув запускати стручені Священного світла, але ніяк не влучав. Вмить чоловік зник з поля зору.

— Виходь, тварюко! — гаркнув Феруїл. Він крутився навколо, намагаючись угледіти ворога. — Вбив мене, а потім воскресив заради сувою! Настільки низько міг впасти лише демон.

Угледівши тінь за колоною, янгол випустив руйнівний промінь. Мармур посипався, але нікого вже не було.

— Прийми чесний бій!

Феруїл важко дихав. Нікого навколо не було, але він знав, що чоловік, — якщо його досі можна так називати, — був тут.

— З рівними я не проти, — м’який голос прозвучав зовсім поруч, прямо над вухом.

Наступної миті Феруїл відчув гострий біль між крил та паралізований впав на кам’яну підлогу. Чоловік вийшов вперед, відстукуючи підборами. Звук розносився до стелі й дзвоном повертався до янгола.

— Не сумуй, ти намагався, я справді вражений, — м’яку посміхнувся чоловік, присідаючи навпочіпки перед Феруїлом. — Та ти прорахувався. Я — не демон, твоє волосся вирвав мій слуга. Мамон, приємно познайомитись.

За його спиною злетіли два яскраво-золотих крила, але пір’їни донизу ставали темнішими за ніч. Мамон поплескав янгола по голові та підвівся. Неквапливим кроком він покинув церкву, залишаючи паралізованого Феруїла на самоті.