Русалії

Щоки розжарілися чи то від літнього сонця, чи то від хвиль його дихання поруч. Як же гарно Марк вписувався в пейзаж на околиці села. Літня спека, дерева та трави ніби завмерли, влаштували собі сієсту, поодинокі пташки цвірінькали в чагарнику. І він — Марк — стояв під грушею в білій сорочці: жодного ґудзика не застібнув — і посміхався загадково. Я крадькома поглядав на нього з-під вій. А сам вдавав ніби не бачу його. Ніби я просто стою із заплющеними очима, підставивши обличчя сонцю.

— Я би хотів так само тебе цілувати, — почув я біля самого вуха, — Як ці промені.

Я лише посміхнувся. Марк підсунувся впритул, так, що я відчув його плече поруч зі своїм.

— Торкнись моїх пальців.

Послухався. Я завжди слухався. Як відмовити? Потягнувся до його руки. Лише потім відкрив очі, здивовано розглядаючи букет.

— Серйозно? Полин? Марку, я і гадки не мав, що ти нічого не тямиш в романтиці.

— От дурко! — він засміявся та грайливо вщипнув мене під лопаткою.— Це тобі не букетик на перше побачення. Це — оберіг.

— О, ні! — я мало не заплакав від розпачу. Вперше в житті зустрів ідеального хлопця, з яким у нас хімія з першого його хижого погляду, з першої небезпечно-солодкої посмішки. А він, виявляється, з цих? Як їх там зараз називають? З навіжених?

— Я в забобони не вірю, — заспокоїв Марк, — Але є в тутешній місцині традиція. Красива, як на мене, навіть романтична. В нашому селі на русальний тиждень заведено дарувати полин найдорожчій людині, яку понад усе хочеш захистити.

Я зашарівся та сподівався, що це може зійти за сонячний опік.

— А…а чому полин?

— Русалки, — промуркотів Марк, підштовхуючи мене до чагарнику, в ярок — На зелені свята з лісів, полів та річок виходять русалки й затягують до себе молодих парубків та дівчат. Русалки не переносять запаху полину.

— І я теж, — гмикнув я, — Будь ласка, не навантажуй мене цим фольклором.

— Вважаєш це вигадкою? — він відійшов і почав роздивлятися листя терену, — Бачив ставок в лісі?

— Так, дуже гарний. Все хотів туди сходити, але часу не було. Може, завтра…

— Не ходи, — відрубав Марк, — там на русалії знаєш, скільки людей загинуло?

— Потонули? — злякався я.

— Хто потонув, хто розбився, повісився чи просто пропав під час прогулянки. Мій брат три роки тому пірнув надто глибоко і зачепив міну. З війни залишилася.

— Господи, Марку, мені так шкода… Я не знав…

— Не переймайся, — заспокоїв він, — Це вже відболіло. Просто… потерпи трохи цей неприємний запах. Носи поки з собою полин, будь ласка.

Я з сумнівом поглянув на букет.

— Мені його в пакеті носити? В кишеню не влізе.

— О, ні. — Марк загадково усміхнувся.— За пазухою.

— Га?

— Дай, я покажу.

Однією рукою він вихопив полин, іншу поклав мені на груди і притис до ясеня. Марк почав повільно опускати руку, змушуючи моє серце битися часто, нерівно. Потім зім'яв і рвучко підтягнув футболку

Я стояв перед Марком з оголеним торсом серед чагарників у ярку та почувався беззахисним. Дідько, я БУВ беззахисним перед ним. Не встигла ця думка промайнути, як я відчув легенький дотик на животі. На жаль, це лише листок полину. Марк лоскотав мене тим клятим букетом.

— Ти знущаєшся? Марк, годі… — я намагався прибрати траву, але Марк відкинув мої руки.

— Ось так, — почулося його тихе, задоволене муркотіння. І полин потрапив мені під пахву, — Тут носи. Побачимось завтра.

Гіркий присмак. Чи то полину, чи то розчарування. Цей юнак розпалив мене і щез із шурхотом листя. Але я не міг не думати про нього. Весь день. Вечір. Навіть вночі він мені наснився. Його міцні руки, щира посмішка, трохи нахабний погляд.

Аж раптом я прокинувся від дивного відчуття.

Потяг до чогось дуже знайомого. Відчуття, наче вертаєшся пізнього зимового вечора з музичної школи і навіть не дивишся, куди йдеш. Ноги самі ведуть тебе додому.

Я ніби застряг між сном та реальністю. Але реальність ця була дивна: холодна й чужа, мов недбало скопійована картина.

Отямився серед гаю, де зранку стояли з Марком. Як я тут опинився? Не розумію й досі. Ноги несли стежкою до ставка. Тіло мене не слухалось. По спині пройшов різкий холод, волосся вздовж хребта та на потилиці стало дибки.

— Марк? — я не впізнав власний голос. Млявий та сухий.

Переді мною дійсно стояв Марк, простягав до мене руку .Хотів кинутися до нього в обійми, але замість того далі плентався стежиною. Я вірив, що весь цей жах закінчиться, щойно я торкнуся знайомих пальців.

Марк простяг другу руку і відступив, поманивши за собою. Він підійшов до озера й ступив у чорну воду. Прекрасні губи повільно ворушилися. “Йди до мене…— лунало в моїй голові, — Йди.. ме...Йди…” Голос рвався, слова губилися, але я розумів — відчував, що саме маю зробити. Ще трохи і я б торкнувся Маркової руки. Його сірі, майже прозорі, очі виблискували холодом. “Чекайте, вони в нього карі”, — майоріло в голові.

— Стій! — почулося зненацька і поруч зі мною став ще один Марк. Кароокий.

Юнак кинув поперед мене відріз тканини з нитками.Я побачив як тужливо зітхнув той інший, холодний і чужий. Він витяг голку, всунув нитку і сів вишивати. Згорблений, тонкий, він тепер скидався на примару.

— Що… — почав я, та ми вже дременули з гаю в бік села.

Скопійований Марк продовжував шити. Крадькома кидав на нас погляд, просякнутий липкою, крижаною ненавистю.

— Ти що собі думаєш?! — гаркнув справжній Марк, коли зачинив за нами двері мого будинку, — Просив же тебе носити ту кляту траву! Невже важко?

—Я і носив, — почав виправдовуватися, — але ж спати з полином ти не казав…

Тиша різала барабанні перетинки.

— Марку, — нарешті наважився я,— хто це був?

— Мій брат.

Я мовчки очікував на пояснення.

— Він…він повернувся наступного літа після трагедії. На русалії. В цей тиждень русалки покидають водойми і можуть ходити по землі. Тож, брат щоночі кличе мене із собою. Хоче, щоб ми знову були разом.

— Але ти ж не підеш за ним, правда? — прошепотів я.

— Не брехатиму, я думав про це. Доки не зустрівся с тобою. — Марк подивився на мене з неприхованою ніжністю, — Я хочу жити, Богдане. Жити з тобою.

В такі інтимні моменти я завжди губився і тому відчував потребу змінити тему:

— А навіщо ти кинув йому тканину?

— Русалки полюбляють шити, плести, збирати намистинки. Не можуть пройти повз жмуток ниток або відріз тканини. Якщо не маєш із собою полину, це — найкращий спосіб уникнути халепи.

Марк підійшов до вікна та завмер, вдивляючись в темряву. Мені раптом стало так холодно без його погляду. Я обійняв його ззаду та притулився чолом між його лопатками.

— Розкажи мені ще про місцевий фольклор. Здається, це цікаво.

— Ні, — усміхнувся Марк, — Це — корисно. Адже русальний тиждень лише розпочався.

Він, як завжди, мав рацію.