Голову з плеч

Широкий білий коридор освітили червоні вогні. Спершу ним проїхав громіздкий навантажувач, потім пробігли люди в комбінезонах та прозорих масках. Вони поспішали в ангар, де щойно спинилася тонка ракета, схоплена механічними захватами. Одні щось показували, командували, інші підтягували важкі інструменти й кабелі.

В ракеті відсунулися дверцята, оголивши безліч довгастих шестикутних контейнерів. Якийсь начальник керував – виймайте, виймайте! Один контейнер поспіхом схопили за ручки, поставили на навантажувач. Кришка відхилилася і зсередини полився важкий морозний туман. Люди на мить остовпіли, коли він розсіявся. Бо ракета привезла незвичайний вантаж: у вкритому інеєм пакеті лежала голова якогось чоловіка. Поруч, примерзлі до стінки, – металева сфера та проста, змотана з тканини лялька.

Крізь робітників пробилася молода жінка в червоному костюмі. На ходу одягаючи маску, вона спинилася перед вантажем.

– Так! – вона радісно стиснула кулаки, – вдалося!

***

За 12 годин до цього вечірнім містом повільно їхала вантажівка. Вона минала темні будинки, складені з модулів-пірамідок, лишала позаду миготливі сигнали, таблички «пункт евакуації», під якими купчились люди. Поліція пропускала деяких, ті сідали в автобуси, що поспіхом звертали на сусідню автостраду. Вантажівка ж не поспішала, водій спрямував її на околицю міста, що дедалі тьмяніло, безлюдніло, а далі простягнулася нічна савана. В закритому брезентом кузові мовчки сиділи кілька осіб. Молодий чоловік на ім՚я Ксан гортав вечірні новини, видимі лише йому в лінзі, вставленій до правого ока. Він спинив ногою ящик, що раптом посунувся по підлозі.

– Довго ще? – спитав Ксан, але решта мовчали.

– Забралися та й біс з ним, – пробурчав нарешті сусід.

– За нами хоч синтесоми не біжать, – озвалася колега.

– Пф, дурна назва, – зневажливо кинув Ксан, – риба чи що?

Погода тим часом гіршала. Рясно всипане зорями небо швидко затулила темна пляма, ніби хтось опустив над світом велетенську кришку. Починалася буря, пісок став сікти кузов, по трохи пробивався всередину. Хтось закашлявся. Раптом вантажівка спинилась. Пасажири здивовано перезирнулися.

– Покажіть документи, – пролунало до водія.

– Так ось.

– Хто вам дозволив?

Вантажівка рвонула з місця, її труснуло, що всі ящики аж підскочили. Схоже, вона з՚їхала з дороги, кущі з тріском ламалися під колесами. Один з пасажирів постукав кулаком у кабіну.

– Що там таке? Чуєш?

Керівниця команди, висока сива жінка, схопила ящик, на який Ксан був поставив свого черевика, поспіхом відкрила його та забрала щось маленьке. Всіх підкинуло на горбку, ящики знесло вбік, авто повалилось, відірвався брезент. Ксан випав з вантажівки в холодну пустельну ніч.

Шуміло. Шуміло у вухах, в голові, наче то була важка порожня посудина. Ксан трохи підвів голову, він лежав у неглибокому рівчаку, над яким шуміла буря. Стрімкий вітер наносив прохолодний пісок, що сипався в рівчак і вже присипав руки. Неподалік сяяли ліхтарі, обмацуючи променями місцевість. Ксан побачив начальницю, що лежала між ящиків, хутко поповз до неї, приклав палець до її шиї – жива. Жінка несподівано розплющила очі та приклала пальця до губ: «цить!».

– Хто це? – шепнув Ксан.

– Тихо, – процідила жінка крізь зуби, – бери й тікай.

Вона поклала у Ксанову долоню якусь маленьку річ, згорток тканини. Начальниця махнула долонею, археолог зрозумів одне – треба бігти, бігти швидко й подалі. Але покинути колег посеред пустелі? Всього на мить він вдивився в обличчя начальниці, але цього вистачило, щоб зрозуміти – чомусь це дуже важливо. «Я повернуся», – пообіцяв Ксан, але його слова мабуть заглушив вітер. Нападники ж наближались, хтось із пасажирів перекинутої вантажівки ворухнувся на землі, а слідом пролунав знайомий сухий постріл паралізатора, не раз чутий останніми днями в місті. Ксана ще не бачили, проте рухалися в його напрямку.

Він натягнув на голову капішон, заплющив очі та пішов проти вітру, грузнучи ногами в піску. Через бурю вже зовсім стемніло, повітря наповнили колючі піщинки, що били в обличчя й долоні. Буря вже гуділа живою темрявою, вітер гнав пилюку під одяг.

«Щоб йому! Південці, – швидко думав утікач, – це точно були південці, чулася їхня мова. Що їм треба? Ми ж просто археологи. Все це з самого початку було підозріло, я мав допетрати ще вчора…».

Якщо правильна дорога й існувала, то тепер її замело. «Я точно збився з курсу, – картав себе Ксан. – Ну нічого, треба просто знайти де пересидіти, а потім повернуся. Це ж так і задумано, правда ж?». Він незчувся як вітер ослаб, долоня вперлася в шорстку скелю. Перебираючи по ній руками, втікач зрозумів, що вітру якоїсь миті не стало. Ксан розплющив очі, обтрусився. Було прохолодно й темно, тільки смуга неба вгорі виділялася ледь світлішим кольором. Навколо виявилась не дуже широка ущелина між скелями. Нарешті археолог розтиснув кулак, викрутив чутливість лінзи на максимум та побачив у зашумленій картинці ляльку-мотанку. Майстерну, але звичайну ляльку з біло-червоної тканини й ниток. Номер 44, двадцять третє століття, колонія 11, евакуйована та розграбована мародерами місяць тому. Ксан сам вчора клав її до ящика, коли евакуйовували музей колонії 7. Що в ній такого? Невже шукали її?

Археолог клацнув пальцями, зараз у лінзі, вставленій до ока, мала би з՚явитись «дзвонилка». Рятувальники, точно, вони прилетять і заберуть їх усіх. А може ще й з загоном солдатів, часи-то непрості. Проте значок угорі показував, що зв՚язку не було. «Клас, – подумав Ксан майже вголос, – я на іншій планеті, на клятій Немеї, що ось-ось відділиться від Федерації, і ще й серед пустелі». Він присів, сперся спиною на камінь. Обличчя пашіло жаром, заважаючи думати. Археолог зачерпнув долонями холодний пісок та вмився ним. На трохи полегшало.

– Кса-не Ве-рес, – пролунало у вусі. – Ви як?

Ксан мотнув головою, та навколо нікого не було. Голос лунав у вусі, це хтось вийшов на зв'язок. Хоча червоний індикатор сигналу було перекреслено.

– Живий, – відгукнувся Ксан, – а... ви хто?

– Дуже добре. Лю Сіань, пригадуєте?

Ксан випрямив спину та підвівся. Сіань! Цей старий китаєць, схожий на сенсея зі старих бойовиків.

– Так, – підтвердив археолог. – Це ж ви замовляли вивезти ті старожитності?

– Вантаж з вами?

– Який вантаж? На нас напали...

– Ваша начальниця поряд?

– Слухайте, – видихнув Ксан, – я один в якійсь печері. Сат՚ярті щось дала мені перед тим, як...

– Що саме? – перебив Сіань.

– Ляльку.

– Ляльку?

– Ви в мене питаєте?

– Добре, всередині щось є?

Ксан зібрався з думкам, пом՚яв ляльку в руках, засунув пальці між шарами тканини та вийняв білий трикутник з написом «120 терабайтів».

– Прекрасно! – зрадів Сіань. – Це воно!

– Е! Ви що через мою лінзу дивитесь? – Ксан постукав себе по скроні та покліпав.

– Лінзи всіх вас, – відповів китаєць, ніби хвалився.

– Що з ними? Кажіть, або…

– Гадаю, ви вже хотіли кликати рятувальників, чи не так? Бо кому ж ви збиралися дзвонити. З вашими колегами все добре.

У лінзі з’явилися кілька кадрів з очей восьми людей. Вони рвучко крутили головами, поки звідусіль наближалися земні солдати, подаючи якісь сигнали крізь завісу піску.

– Слава Богу! Дякую вам, – Ксанові давно не було так легко на душі, як зробилося зараз. Він розвернувся до виходу.

– А куди це ви? – голосно спинив його Сіань.

– До своїх. А… – Ксан поглянув на пластинку, – а там що?

– Там... – Сіань явно не хотів виказувати деталі, – інформація. Свідчення для суду, що референдум про відділення Немейських Республік сфальсифіковано.

Ксан зрозумів, що зараз буде розмова про політику. Про неї лиш і балакали останні пару місяців, а в аргументах про неї археолог не був сильний.

– І що мені з того?

– Буде дуже негарно, якщо ті дані потраплять ворогам. Ви взяли носій, отож, мусите його доставити за адресою.

– Це чому ще? – обурився Ксан. – Я на таке не підписувався.

– Ну як же не підписувались… Ви ж звірялися з переліком вантажів? Ось і «носій стратегічних планів, 1 шт.».

У лінзі намалювався документ з відбитком Ксанового пальця. «Втрата або зіпсування ввірених для службового користування зброї, бойових припасів, засобів пересування, предметів технічного постачання або іншого майна Федерації внаслідок порушення правил їх зберігання караються…».

Далі Ксан не дочитував, заплющив очі, на крапельку надіючись, що це все сниться, поки він їде в тій самій вантажівці. Так, Сіань правий, все обладнання треба перевіряти. По прибуттю і перед відбуттям з кожної колонії. А Ксан думав, що буде як завжди.

– Вам не можна зараз туди. Це ворожа по суті територія. А ви тепер власник небезпечних документів, – пояснив Сіань. – Зрозуміло?

– Добре, тобто, як з пластинкою щось станеться, то я поплічник ворога і зробив це зумисне. А як носитиму з собою, то за мною бігатиме пів Немеї?

– По суті так, – легко погодився Сіань. – Зрештою, саме ви побігли до Сат’ярті.

– От і роби людям добро, – сказав крізь зуби Ксан. – То що з мене треба? І… як ви оце говорите?

– Слідуйте інструкціям і все буде добре. Ми вже за вас подумали. Вам для того зробили ін’єкцію перед від՚їздом.

Ксан помацав ліве плече. Зранку їм усім робили щеплення, звичайна процедура перед поверненням на Землю. Та тепер здавалося, що венами тягуче повзе якась бридота.

– Квантовий зв'язок, – пояснив Сіань, – нанороботи якраз на такий випадок. Тисячі маленьких антен у вашій крові.

– Добре, ясно, – вже впевненіше сказав Ксан. – То може передасте ті дані оцим зв՚язком?

Сіань прицмокнув. Десь там, звідки він говорив, щось пошаруділо. А може цей чоловік просто чухав свою коротку сиву бороду.

– Слухай, чоловіче, – зібрався він з думками, – ти задаєш багато питань. На кожен квантовий передавач є свій приймач. Якщо приймач зникне, другого не зробиш. Ти... ви чули про вибух на станції «Тюльпан-12»?

Ксан кивнув, була така новина два тижні тому, вже майже забулась.

– І ще одне, – додав Сіань, – нанороботи руйнуються за 24 години. Тобто, у вас лишилося трохи за 12 годин. Я додам таймер, якщо ви не проти.

В кутку поля зору з՚явився зворотний відлік, цифри секунда за секундою зменшувалися. Ксан окинув поглядом ущелину. В ній не було нічого примітного, самі тільки сточені вітром кам'яні стіни.

– Спробуйте знайти щось примітне, – порадив Сіань. – Може звідти видно якийсь шпиль. А я поки перемкну на іншу людину.

Озираючись, Ксан пройшовся вперед. Праворуч виднілись високі природні східці. Ксан побачив овальний камінь, з зусиллям підкотив його до сходинки, став зверху та, закинувши ногу на сходинку, підтягнувся. Сусідня ущелина виявилася з вузьким горбистим дном, притрушеним піском. Однак, там рухалися три постаті. Ксан з острахом сховався у вивітрений жолоб.

– Ксане? – пролунав жіночий голос.

– Там південці, – прошепотів він.

– Огляньте що навколо, я дам інструкцію.

Ксан окинув поглядом скелі, помаранчева рамка виділила вхід до природного тунелю.

– Я просто показуватиму що робити, а ви повторюйте, зрозуміло?

– Тобто?

Із Ксанового тіла ніби вибіг помаранчевий дух і вхопився за дрібний уступ. Витершли лоба від поту, Ксан побіг слідом і вхопився так само. «Привид» схопився іншою рукою за уступ вище. Повторивши те саме, археолог навприсядки попрямував уперед, але пісок вислизнув з-під ніг і Ксан з՚їхав на суху терасу по інший бік скель.

– Гарна робота, – похвалила порадниця. – Звіть мене Саяна. Тепер вам треба дістатися до сусіднього анклаву.

– Ви приколюєтесь? – обурився Ксан. – Це стільки йти! Вночі!

– Ми подбали. Тут населена зона, я замовила транспорт.

– Мені? Стоп-стоп-стоп, ви не меценати, так? Ще не пізно спитати, правда ж?

– Ми – Департамент контррозвідки Міжзоряної Федерації. Меценатство лише прикриття. Не відволікайтесь. Вам треба піти он-туди.

Ксан зітхнув, потер вже просохлий лоб та мовчки пішов по кам՚янистій пустці до вогників зарядної станції.

Ліхтарі, що оточували сяйливу вивіску, насправді були далі, ніж здавалось. Ксан спинився, сперся долонями об коліна. Робилося холодно, не можна було стояти. Пересиливши себе, Ксан пришвидшив ходу.

«Чесне слово, – подумав він, – сидів би в кабінеті, розшифровував прозерпінські графіті першої хвилі колонізації та й не мав би халеп. Але ж ні, «коли ще на Немеї побуваю?». Клята пустеля, скільки в неї вбахали, а тут південний материк надумав від Федерації відділятись. Свого президента проголосили! А північники теж «фрукти»! Сидять, мовчки кліпають, думають минеться».

Ксан дійшов до станції, двох білих циліндрів, накритих випуклим дахом, за якими повільно крутилися кілька вітряків. За жовтим вікном з՚явився сторож, зацікавлений гостем.

– Покажіть йому це, – порадила Саяна та надіслала якийсь документ. – Тільки більше ніяких деталей.

Невпевнено Ксан підійшов до сторожа, ніяково помахав рукою.

– Добрий день!

Який день, зараз же ніч! Сторож нахилився до мікрофона.

– Ви звідки? – пролунало з гучномовця.

– Я...

– З казино. «Пустельна миша», – шепнула Саяна.

– З казино, – голосно сказав Ксан, – «Церковна миша».

– А, то-то по тобі видно, – усміхнувся сторож, – грошей не дам.

Справді, Ксан не мав нічого за плечима, ще й весь присипаний піском. Дуже дивний гість навіть удень.

– Ні, я... – Ксан викликав у лінзі синю віртуальну картку та кинув її у сторожа. Вона, видима лише в лінзах, прилетіла йому точно в руку.

– А, то так і кажіть, що замовляли. Тримайте.

В іншому циліндрі відсунулися дверцята і на бетонний майданчик виїхав новенький синій електромотоцикл. Ксан невпевнено заліз на сідло, перед ним засвітився сенсорний екран.

– Код 112029, – продиктувала Саяна.

– Одна проблема... – ніяково зауважив Ксан. – Я не вмію їздити на мотоциклі.

Саяна витримала кілька секунд паузи.

– У вашому резюме з першої роботи написано, що вмієте.

– Я... трохи прикрасив, – сухо сказав на те Ксан, почервонівши.

– Це..., – Саяна пропустила якусь образу, – нас, звичайно, засмутить, але не зупинить. Робіть, а я показуватиму.

Присоромлений, Ксан змовчав. «Привид» торкнувся двох кнопок і схопився за ручки. Ксан неохоче повторив ці рухи, натиснув «газ». Із тихим гудінням мотоцикл поїхав нічною дорогою.

Зворотний відлік не припинявся, лишалося 9 годин, поки Ксан лишиться сам на сам на ворожій планеті. Якби в лінзі не танула кожна секунда, мабуть було б спокійніше, а так Ксан почувався як під гільйотиною, що ледь помітно, мікрон за мікроном, невблаганно опускала своє лезо.

Та слухаючи рівномірний тихий гул мотора, він все ж відволікся і зрозумів, що вже не так панічно тримається за кермо, і все, зрештою, робиться якось саме. Нічна дорога була порожня, не освітлена нічим, крім фар самого мотоцикла. Тож боятися, – подумав Ксан, – нічого. Планета велика, а один вершник на мотоциклі надто дрібний, щоби хтось його спіймав. Над обрієм злетіла яскрава риска – старт ракети. Вітер плавно хитав кущі та жмутки трави, що повільно, рік за роком, перетворювали пустелю на савану. Здавалось, це й не Немея ніяка, а околиці рідної Центральної Європи 17 коло Чорного моря.

До тихого гулу двигуна додався ще один. Ксан озирнувся та побачив інший мотоцикл. Він впевнено наближався, сліплячи фарою, потім ввімкнув синьо-червоні поліцейські вогні.

– Там поліція, – шепнув Ксан. – Ви чуєте?

Саяна чомусь мовчала, долинула приглушена розмова кількох людей. За мить вона повернулась до мікрофона.

– Це синтесом, – твердо сказала порадниця.

– Синт...? – Ксан кашлянув. – Що я їм зробив? Чорт, заберіть мене!

– Зверніть зараз же.

За зразком «привида» Ксан з՚їхав з дороги та помчав через пустку, здіймаючи хмари пилу.

Синтесоми, – пригадував Ксан. Дарма він пожартував про них у вантажівці. Здавалось, саме за це йому і прийшла тепер помста. Спецпризначенці, яким на час служби пересаджують голову на синтетичне тіло, «сому» з грецької. Про них розказували багато, але мало хто бачили так близько. Ксан озирнувся.

Утікач здогадався вимкнути фари і враз щез на фоні ночі. Синтесом спинився, вдивився в темряву та погнався за тепловим слідом. Він вдався до того ж трюку, вимкнув усі вогні та видавав себе вже тільки звуком.

– Вбік! Прямо. Ліворуч, – командувала Саяна.

Ксан не наважився спитати нащо ці безглузді танці. Та кермо погано слухалось, повороти вслід за «привидом» давалися важко. Мотоцикл вибив з-під заднього колеса щебінь, вкотре крутнувся, помчав до пустельного горбка. Він не міг так тікати, зараз мотоцикл перевернеться, втрапить у камінь, зникне заряд. Ксан встиг уявити десяток лих, що можуть трапитись щомиті. Та «привид» вів його, не покидав, і раптом помчав по прямій. Лишалося довіритись.

Підскочивши, як на трампліні, археолог зрозумів – він тягнув час. Довжелезний товарняк, темна гуркотлива сколопендра, тягнувся по колії через пустелю. Привид, а за мить і Ксан, спрямували мотоцикл до рейок, прошмигнули на переїзді. Перед синтесомом постала рухома металева стіна. Він повагався, можливо вперше за багато часу, бо досі не ловив такого спритного втікача, в якого наче сидів на плечі якийсь янгол-порадник. Синтесом покинув мотоцикл, присів і високим стрибком перемахнув поїзд. Він важко приземлився, здійнявши хмару пилу, а коли той осів, прискіпливо провів поглядом по савані. Археолога вже не було. Тільки його мотоцикл стояв біля паркану, в якому хтось колись зробив невеликий лаз. Гніздо акумулятора було порожнє, а оранжевий слід цілі в тепловізорі швидко розтавав.

Ксан виграв зовсім мало часу. Він не звик стільки бігати і вже скоро відчув як литки робляться все важчими. Привид вів його манівцями: околицями кар՚єру, в якому, мов голови якихось динозаврів, тьмяніли ковші величезних роторних екскаваторів. Ксан дедалі відставав від примари, що нарешті викинула свою батарею в кар՚єр і археолог з радістю це повторив. Батарея, громіздкий біло-синій чемоданчик, гупнула об щось залізне та покотилася кам՚янистим схилом.

– Чуєте? – захекано спитав Ксан, – Чу-х-єх-те? Довго... х-ще?

– Вже, ми майже на місці, – обнадіяла Саяна.

Привид спинився, випростався біля сяйливої жовтої вивіски. Мабуть тут чекали автобусів працівники з кар՚єру в кінці своєї зміни. Ксан гупнувся на лавку, заплющив очі. Він вже змальовував як його зараз схоплять. Як не синтесом, то місцева поліція. Тут же має бути поліція? І ця історія закінчиться. А що йому зроблять? Ну потримають у в՚язниці та й... оце слово... екстрадують. Південці самі не хочуть, щоб зараз хтось винив їх у шкоді громадянам Федерації. А якщо станеться якесь диво, то нехай, Ксану подумалось, що йому байдуже. Він археолог, а не кур՚єр. За нього є кому думати.

Втікач поглянув у різні боки, насправді це було якесь містечко, але темні одноповерхові будиночки стояли безлюдні. Сухий вітер тріпав на дошці оголошень плакат «Знай! Дії в разі евакуації». Ну от, – подумки промовив Ксан, – а мене хто евакуює? Може хоч що путнє там прочитаю? Він ліниво підвівся, притиснув відірваний край плаката до дошки.

– Зараз під՚їде авто, – пролунало у вухах.

І справді, за кілька секунд перед лавкою спинилося авто, та не одне, а одразу три. Дверцята всіх трьох відсунулись, авто були безпілотні. У Ксана десь взялася ще крапля сили, озирнувшись, він кинувся в найближче авто. Плутаючи сліди, решта два поїхали поруч, а потім зникли на поворотах.

– Як ви? – поцікавилась Саяна.

– Куди їдемо? – ухилився від відповіді Ксан.

– На космодром, тут недалеко є наш автоматичний завод з вирощення водоростей.

– Водоростей? – перепитав археолог.

– Так, колись вони створювали атмосферу, а тепер продаються на інші планети. Ви полетите на безпілотній ракеті під виглядом вантажу. Номер контейнера ми вам скажемо.

Ксан змовчав, бо його слова напевне були б надто різкі. В контррозвідці все обрахували на десять кроків уперед, цей Сіань і Саяна бачили цифри і розписаний план. І Ксан для них – що вантаж. Кур՚єр у кращому разі.

– Ви можете повечеряти, – нагадала Саяна.

Між сидіннями стояла червона кубічна коробка з місцевого фаст-фуду. Їсти не хотілось, але Ксан пересилив себе, розуміючи, що наступного разу бодай якось поїсть може за кілька діб. У коробці лежали нерівні жовті смужки, схожі на цукати. Це з півночі – впізнав Ксан, десь такі бували й удома. Нагадували підсушені мандарини, Ксан запив їх мінералкою, пляшка якої лежала поруч. Маленьку прозору баночку з червоним соусом навіть не відкривав. Почитавши склад, вирішив, що здоровіший не стане. Настрій покращився, а авто тим часом виїхало на шосе. Почалася безкрая рівна, як стіл, пустеля.

Ксан на якийсь час заплющив очі, може навіть задрімав. Кілька разів відпивав мінералки, бо в горлі страшенно сушило. Непомітно від таки піддався сну і десь на межі з реальністю здалося йому, що то не сидіння навколо, а лава підсудних. А сам він перед високою трибуною, з якої дивляться Сіань і Саяна. Щоправда, Саяни Ксан ніколи не бачив, тож міг лише уявити. Мабуть вона теж була китаянка.

– За нехтування умовами утримання… – суворо виголосив Сіань, – ввіреного обладнання...

– Ні, стійте! – перебив Ксан. – Я ж маленька людина. Я ні за що не відповідаю! Треба було взяти когось іншого, ви ж маєте агентів? Ну, шпигунів якихось, щоб все доставили…

– Ні! – гучно відповів Сіань і перезирнувся з Саяною. Вона підперла щоку рукою і прискіпливо поглянула на Ксана.

– Великі люди ставлять підписи, – сказала вона спокійно, – це кілька секунд. А між тими вирішальними секундами тягнуться тижні й роки «маленьких» людей. Вони вирішують слухатися тих законів чи ні.

– Справжній вибір лежить на «маленьких» людях, – додав Сіань. – І часом цей вибір вирішальний.

І тоді Ксанові здалося, що лава підсудних раптом зробилася високим стрімчаком, а його командири зникли десь унизу, в тумані. Ксан прокинувся.

Схоже, сон добряче його зморив, годинник вже показував ранній ранок. Археолог потягнувся, відпив мінералки. Час до зруйнування нанороботів стрімко спливав, але все тривало за планом. Пустеля так і не скінчилась, зате нарешті в ній з՚явилася різноманітність: авто піднімалося на довгий білий міст, схожий на скелет якоїсь морської тварини чи то дивний гриб-трутовик. Архітектура XXIII століття – впізнав Ксан, типовий проєкт. Такі мости він бачив і вдома, навіть ходив по кількох.

Попри безлюдний пейзаж, тут чудово ловив інтернет. Ксан мав купу непрочитаних повідомлень. Навіть тут, на ворожій в принципі території, інтернет був непоганий. Треба користуватись, – подумав він, бо щось писали пару днів тому, ніби хочуть відімкнути.

«Ксане, ти як?» – запитував колега.

«Нам сказали, ти в лікарні, вони з тобою щось зробили?».

Відповідати треба було обережно, – це Ксан одразу ж зрозумів, тому просто поставив усім веселі смайлики. Не вельми щиро, але це хоча б засвідчить, що він живий, – подумав археолог. Або ж вони подумають, що цей товариш зовсім не має серця, покинув їх у пустелі, а тепер не спроможеться й пари слів відписати.

«Не переживайте, все ок», – послав він спільний чат.

Ксан почувався наче й краще, але якось так, ніби обманув найкращих друзів. «Тільки більше ніяких деталей», – повторив собі Ксан слова Саяни та відкрив новинний сайт. Адже треба було бути в курсі куди він прямує.

А загалом нічого особливого й не сталося. Північники приймають тутешніх біженців, усюди очікування якогось перелому, раптової зміни, а вона все не настає. Напад на мирних археологів може був би скандалом, але Ксан мусив визнати – археологи це не та професія, про яку часто згадують. Якась аварія з біженцями чи групою журналістів уже обросла б десятками матеріалів. Голос Саяни вирвав з роздумів.

– Ксане!

– Що? Що таке?

– Позаду!

Ксан різко озирнувся. На порожній запилюженій дорозі, ледь освітленій сіруватим ранковим небом, чорніла цятка. Ні, вже не цятка, це був чоловік! Він біг з нелюдською швидкістю, невблаганно наближався та мовби ріс щомиті. Це був синтесом, вітер свистів повз його броню, кожна пластина якої повторювала форму м՚язів. Його ноги так швидко рухались, що здавалися єдиною розмитою плямою.

– Ксане! – пролунало в вухах. – Що ви робили пів години тому?

– Дивився новини, – чесно відповів Ксан, не розуміючи в чому його провина, – як кожного дня. Я вмикав анонімний режим, я ж не...

– Кожного?

– Так.

– Весь час, що ви були на Немеї, ви щодня дивитесь о цій порі ті самі сайти?

– Так, а що?

– Це як відбитки пальців! Той самий набір сайтів, у той самий час, і мабуть на кожному сайті ви в середньому сидете однаково!

– Я... – Ксан запнувся, – ніколи не думав про це.

Синтесом не знав за яким авто бігти, але ціль сама себе видала. Він наздоганяв авто, з його непримітного заплічника вилетіли два диска і по дузі помчали до Ксана. Як магніти, вони прилипли до корпусу, екранчики на приладній панелі згасли, транспорт гальмував.

– Чорт! Він все вирубив! Чорт-чорт-чорт.

– Ксане. Ксане! – пролунав голос Саяни. Здається, вона знову мала план. – Зберіться. Зараз доведеться дуже точно все виконати.

Авто спинилося. Сам на дорозі, синтесом виглядав справжнім велетнем. Чимось напів людським, що рухалося з математично вивіреною точністю. Виходити назовні було гарантованим провалом. Усе було провалом, але Ксан волів не йти в руки ворога сам. Бігти чи лишитися – вибір насправді не дуже багатий, коли поруч оця почвара з синтетичним тілом. «Справжній вибір лежить на “маленьких” людях», – згадав Ксан нічне марево та відсів на сусіднє сидіння, мовби це могло врятувати.

За забралом шолома синтесома не було видно обличчя, але той мабуть зловтішно, переможно усміхався. Щось шуміло, шум наростав. Синтесом потягнувся до ручки дверцят. Шшш! Дверцята заскрипіли, повільно зім՚ялись. Суперсолдат смикнув їх на себе, вирвав з бридким скреготом і жбурнув на асфальт. Шшшшш!

Щось червоне заляпало шолом. На мить синтесом осліп, поки синій імпульс не розчистив скло. Але верткий археолог уже вискочив з інших дверцят і стояв на краю мосту. Він переліз через перило, заплющив очі та шугнув униз. З-під мосту стрімко виїхала довга вантажівка, наповнена пакетами добрив.

Ксан лежав між двома пузатими мішками. Вони смерділи чимось рослинним, гнилісно-вологим, але Ксан міг сказати, що це запах життя. Він обмацав мішки навколо, потім свої ребра – наче цілий.

– Ксане? Ксане! Що ви зробили?

– Я в вантажівці! – прикрикнув археолог. – Я тепер фермер! В мене вийшло, як у тих дурнуватих фільмах!

– Щооо?

– Я стрибнув у вантажівку.

– Бачу, ви... Я... ми показували сидіти в авто. В бардачку був маскувальний пристрій.

– Маскувальний?! І ви мовчали?!

– Ми... не хотіли, щоб ви робили поспішні дії. І працює він недовго.

– Добре. Куди я їду краще скажіть.

– Так, зараз. Вибачте, ми не чекали...

– Ксане, – втрутився Сіань. – Я, звичайно, радий, що ви ще на свободі, але давайте без самодіяльності.

– Ви ж самі каз… а, забудьте. Вже як вийде, – відповів Ксан зухвало, радий зі свого успіху.

– Я б хотів, щоби не «вийшло», а ви вийшли на наступній заправці цілим, поки вас не перехопили. Якщо ви не проти. Космодром уже близько.

Ксан зійшов на околиці якогось індустріального району. В ранковому тумані височіли цехи та труби. Тут уже росла висока жовта трава, в якій Ксан і побрів. Роса просочувала штани, та він не зважав. Потім перетнув мілкий струмок. Зумисне пройшов трохи в воді, щоб збити переслідувачів зі сліду, і тільки тоді піднявся на берег.

У небо злетіла біла риска – старт ракети. Космодром був не так близько, та все ж ближче щомиті. Ксан виліз на сухе покручене дерево оглянути що вдалині. Десь там тягнувся караван автобусів, оточений БМП. Він міг би їхати так, з комфортом, – зауважив археолог, але хто зна, може тим людям не так і пощастить. Може саме від нього залежить чи дістануться вони додому? Отож, Ксан зістрибнув на землю та продовжив свій шлях.

Жовте сонце піднімалося все вище над невисокими деревами з темно-зеленим шорстким листям, яких усе більшало. Ксан спинився, закашлявся, відпив із прихопленої з авто пляшки – полегшало.

– Ксане, – пролунав давно не чутий голос Саяни, – ви як?

– Бувало гірше. Я стільки не ходив років десять, ще як був на практиці.

– А де ви її проходили?

– Та майже вдома, Європа 18. Знаєте, а там схожий пейзаж. Головне, – він подивився на залишок води в пляшці, – не лишитись тут наступним археологам.

– Зрозуміло. І звідки у вас ця тяга до минулого?

– У мене? Та воно саме про себе нагадує. Кожен камінець – це частинка великої історії. Головне поєднати її з усім, що ти вже знаєш. Чули про Дніпро? Річка така. Колись я знайшов на березі стару монету. А виявилось, вона від римлян. Здавалось, де Дніпро, а де римляни. Туди якраз легіонери колись доходили, і хтось згубив. Усе повзано і все просто, якщо вміти помічати дрібниці.

– Он як, – підтримала розмову Саяна, – прямо як в шпигунів.

– Може й так. А знаєте, я тут раптом справді кістьми ляжу, а так і не знаю… Може це ставить місію під загрозу, але все ж… Як ви виглядаєте?

– А як вам підказує моє ім’я? – грайливо спитала порадниця.

– Гм, щось азійське. М’янма яка-небудь.

– Майже. Індійське ім’я. Я ношу червоне і в мене довге волосся.

– Що ж, – засміявся Ксан, – це звужує коло пошуків.

Невдовзі археолог слідом за привидом прийшов до пошарпаної жовтої брами. Перепона була радше символічна, пролізти під такою брамою не складало проблеми, адже тут нікого не чекали.

Попереду простягнулися безкраї жовто-зелені басейни, вузькі резервуари водоростей. Ксан вирушив по неширокій бетонній доріжці між двома з них. Він довго йшов між смугами рідкої зелені, над якими здіймалася невидима прохолода, і нарешті спинився перед великими білими куполами. Як гігантські печериці, вони височіли над степом. А між ними стояли кільцем кілька гострих ракет. Одна з них саме викочувалася на автоматичній платформі на місце тої, що стартувала нещодавно.

Ксан поглянув угору. В жовтуватому небі біліла чи то сніжинка, чи маленька квітка – орбітальна станція, на яку відлітали ракети. Звідси виглядало, що вона не так і високо. А поки що археолог стояв перед трикутними дверима, зачиненими наглухо.

– Увага, – повідомила Саяна, – вам треба одночасно ввести коди з обох клавіатур.

– Обох? Що це за такі новаторства?

Порадниця закинула Ксанові віртуальний пропуск. Він приклав його до кільця на стіні, що засяяло, скануючи документ. На двох стулках брами відкинулися дві панелі, ставши клавіатурами.

– Зазвичай доступ мають двоє людей, а коди різні, щоб не ввійшли чужинці. Тож треба дуже акуратно, пересилаю в лінзу...

– Готово! – вигукнув за мить Ксан.

– Що? Як вам вдалося?

– Я амбідекстер. Дуже корисно, коли розкопуєш землю.

Вхід відчинився, Ксан ввійшов до вестибюлю. Люди тут бували рідко, раз на кілька тижнів, але в кутку стояв автомат з напоями. Ксан пришвидшив кроки, хутко купив собі ще пляшку якогось напою і жадібно її випив.

Сповнений нових сил, Ксан вирушив за привидом. Сходи, сходи, двері, коридор між куполами. Поруч проїхав на коліщатках чималий робот, схожий на краба. Не звертаючи уваги на гостя, він покотився в своїх справах. Ксан спинився перед довгим невисоким вікном. Звідти було видно стартовий майданчик, навіть ту ракету, якою він утече з планети.

– Ксане, – озвався Сіань.

– Так, чую вас, – відрапортував Ксан, готовий до фінального марш-кидка.

– Зараз вам треба оперативно пройти у вантажне відділення. Старт за сорок хвилин.

Впевнено, ніби це він синтесом, Ксан спустився на кілька поверхів нижче, приклав документ до дверей. Система впустила до гелереї, що тягнулася вздовж купола, яскраво освітлена насичено жовтим сонцем.

Ксан інстинктивно здригнувся. Спершу тінь з՚явилась на підлозі, налетіла на стіну, а потім за вікном виник синтесом. Високим стрибком він опинився на третьому поверсі! Скло розбилося під ударом ліктя, друзки шрапнеллю полетіли врізнобіч. Синтесом зиркнув на ціль – Ксан шмигнув у сусідній коридор, замкнув за собою двері, але знав – не на довго.

Кроки синтесома лунали по металевій підлозі десь за стінами, він точно знав куди і як іти. Ксан побіг по пожежного виходу, вибив скло в дверях вогнегасником і виліз на гвинтові сходи. Привид вже не вів його, він зникав і з՚являвся навколо, кидався то в один, то в інший бік.

– Агов! Куди мені бігти?

– Не хвилюйтесь, – запевнила Саяна, поки на фоні чулося швидке клацання по клавіатурі. – Ми моделюємо шля...

Синтесом схопився за двері та натужно зім՚яв їх, як великий аркуш картону. За мить стрибнув у вир сходів і приземлився на майданчик внизу. Ксан саме вскочив до ліфта, що їхав зрадницьки довго. Саяна з Сіанем щось не підкидали ідей. Ксан спробував уявити влаштування будівлі. План археологічного розкопу чи план будівлі – вони в цілому схожі. А що приховано, можна зрозуміти з навколишніх знахідок. Щойно двері відчинились, Ксан зірвався з місця та вскочив до кімнати навпроти, де стояли на зарядці роботи. Він зачинив за собою двері та спинився від прозріння.

– Ксане, треба рухатись, – нагадала Саяна, – синтесом знає де ви.

– Отож-то! – надиво радісно відповів утікач. – Хай знає. Хай знає стільки, що подавиться. Дайте мені керування роботами.

Саяна не сперечалась, у лінзі виникло кілька карток із дозволами. Ксан став перед роботами, ніби пастор у церкві. Ті спрямували на нового командира очі-камери.

– Роботи, увага, – дав наказ археолог. Знайдіть кожен по одному найближчому комп՚ютеру з виходом в інтернет і відкрийте сайти: «Бі-Бі-Сі», «Квантум сентрал», «Ґелексі ньюз».

Ствердно біпнувши, роботи роз՚їхалися по коридорах. А Ксан не забарився заскочити на одного. Скориставшись цим безплатним транспортом, він минув кілька коридорів і непомітно тихо зник у якихось із десятків дверей. За кілька хвилин синтесом побачив щось дивне: його ціль, а це за всіма ознаками була вона, чомусь захотіла посидіти в інтеренеті з восьми місць майже одночасно. Це був обман, якась хитрість аби заплутати, збити з пантелику слідопита. Синтесом розвернувся й пішов важкими кроками до найдальшого сигналу. Логічно, що Ксан був там.

Вибивши плечем металеві двері, суперсолдат побачив звичайну службову кімнату, де на нього зиркнув робот. Синтесом ударив кулаком по стіні та помчав назад, на пошуки справжнього Ксана. Він перестрибував огорожі, вривався в кімнати, ліз по драбинах, але скрізь було пусто.

Ангар, заповнений контейнерами з водоростями, відкрився перед Ксаном. Як скарбниця, як Форт-Нокс зі зливками золота. Автоматичні навантажувачі, масивні авто на товстих шинах, везли партію вантажу до ракети. Археолог затримав погляд на схемі ракети, що висіла на стіні. Щось у ній було «не так».

– Саяно? Сіань? – покликав він, але відповіді не було. – Роботе, – підкликав він найближчого механічого помічника, – я можу полетіти цією ракетою?

– Ракета. Типу. «Б-12». Не. Призначена. Для. Транспортування. Людей, – чітко промовив краб на коліщатках.

– Чому? – спантеличився Ксан.

– Контейнери. Поміщаються. В. Жорсткий. Каркас. Об՚єм. Для. Людини. Не. Достатній.

Саме це й було зображено на схемі: труба з безліччю шестикутних отворів, у які вставлялися контейнери. Ксан просто не міг туди вміститися.

– Козли, – лайнувся Ксан і присів на найближчий ящик.

Синтесом наближався, його важкі кроки лунали все гучніше, та ось стали віддалятись. Ворог впевнено йшов у інший бік, наче плани різко змінились.

– Ксане, – прозвучав спокійний голос Сіаня, – поспішіть, це ваш контейнер, – він висвітлив рамкою один з вантажів. – Відчиніть його.

Слідуючи за привидом, Ксан усе виконав. У контейнері лежала сфера з гладкого металу та з екранчиком.

– Що це?

– «Конверт». Накресліть ось цей малюнок.

Ксан повторив за привидом, креслячи заплутану лінію на екранчику. Сфера ніби на половину розтала, мов лід, у ній відкрилася порожнина, якраз, щоб вмістити пластинку. Привид показав як покласти її всередину.

– Питання, – втрутився Ксан. – Як я переживу політ?

– Ми все організуємо.

– Це не відповідь. Для чого вам людина, що взагалі знає про пластинку?

– Ви гаєте час.

– Ні, його досить, – сказав Ксан суворо. – Вам треба підтвердження, що вантаж опиниться в ракеті. Ви повинні побачити це на власні очі. Через мою лінзу. Що буде, коли нанороботи розпадуться?

– Ксане Верес!

– Вони вб՚ють мене, так? Але ви вкололи їх усім, отже вбити можете вибірково, тільки того, хто відправить вам інформацію.

– За вами летить літак, – стурбовано пояснила Саяна. – Ми просто хотіли, щоб ви точно доставили спершу пластинку.

– Можливо, – махнув рукою Ксан. – А може ні...

Знадвору почулося стрекотіння гвинтів. Ксан кинувся до віконця та побачив як над куполом кружляє транспорт з двома гвинтами. Але синтесом присів, як гепард перед стрибком, і знову два диска полетіли в ціль. Літак завис на місці, похилився, потім закрутився по спіралі та шубовснув у басейн з водоростями. Ворог підстрибнув, зазирнув у напівзатоплений салон і рвучко озирнувся. Ксану тепер було не втекти, він точно був там, у куполі.

– Виходу нема, – видушив з себе Сіань, – відправте «конверт». Ми вас якось витягнемо.

Поганий фінал, спинитися там, де зараз зробити б якийсь великий стрибок, – подумав археолог. Як тоді, на мосту. Чи на мотоциклі перед поїздом.

Щось заважало, Ксан вийняв з кишені ляльку. Вона, далебі, подолала довший шлях, ніж сам Ксан, попри все. Майже таким же червоним кольором, як вишивка на її фартушку, блимали букви на кульці: «накресліть новий код». Як там казала Саяна, – пригадав Ксан, – «це нас, звичайно, засмутить, але не зупинить»?

– Ні, – махнув він рукою, – я зроблю вихід! Що це? Я маю ввести свій код для «конверта»? Запаролити його? Це ж непроста ємність, так? Що буде, як ввести неправильний код? Вона вибухне? Не відкриється?

– Це буде, кгм, ускладнено, – натякнув Сіань.

– То тепер, хоч розірвіться, ви її не відкриєте. Без. Мене! Я зроблю все, чого тут навчився, а ви – ви, будь ласка, просто будьте чесні.

Ксан заплющив очі, пальцями обох рук накреслив симетричні лінії та натиснув «підтвердити». Тоді схопив сферу, що враз закрилась. Мало хто міг накреслити настільки точно, так симетрично, але Ксан втішився, що він один з таких. Час вичерпався, смужка в лінзі зменшилась до тоненької риски та зникла. Зв՚язок пропав.

Але Ксан стояв на ногах, його місія була незакінчена. «Думай, Ксане, думай, – повторював про себе, – треба згадати все, що ти знаєш, від школи до останніх секунд. Ти це вмієш, це як робити розкопки. Обережно, шар за шаром, слідкуючи за деталями, і тоді ти знайдеш скарб. Якби ж мені знову наснилась якась порада. Але спати нема часу, синтесом іде сюди, він розуміє, що я не втечу на ракеті, що я десь тут. Він же ідеальний солдат, голова на могутньому тілі... Стоп!». Ксан взяв ляльку за голову та злегка смикнув, а тоді підкликав робота.

– Роботе, якщо мені потрібна негайна медична допомога, куди мене доставлять?

– До. Медичного. Пункту. – доповів краб.

– Ні-ні, поза комплексом.

– За. Відсутності. Потрібного. Обладнання. Чи. Препаратів. Доставка. Потерпілого. Відбудеться. До. Поселення «12».

– Скільки займе найшвидший шлях?

– Медичним. Гелікоптером. Сорок. Хвилин.

– А якщо цього обладнання не буде й там? Наприклад, для пересадки голови з невиліковно ураженого тіла. В якого, – Ксан поглянув кудись убік, – немає серця.

– Орбітальна. Станція. «Клен-3». Над. Комплексом.

– Роботе, в медпункті є обладнання для кріоконсервації?

– Так, – сухо підтвердив робот.

– Скільки в ньому може зберігатися живий людський мозок?

– Тридцять. Хвилин.

– Тривалість польоту?

– П՚ятнадцять. Хвилин.

– Запиши збиток на бюро контррозвідки Федерації, – завзято заповів Ксан, – і поклади в контейнер з головою це, – він показав металеву сферу. – А ще… – ось що, – Ксан вийняв з кишені ляльку та нарешті роздивився її як слід.

Слідом він рішуче схопився за залізну ручку контейнера, а другою відчинив електричний щиток з написом «Обережно, висока напруга». Поруч висів жовтий плакат, де силует людини вхопився за дроти і струм пунктирною лінією пронизує через обидві руки серце. Ксан, попри всі заборони, вчепився пальцями в оголені клеми.

Коли до складу ввірвався синтесом, він побачив тільки двох роботів, які витирали валиками кілька червоних плям. Поруч лежало накрите брезентом щось, схоже на його невловимого ворога. Та йому бракувало голови, а отже він, клятий археолог, фактично був десь в іншому місці. Ракета з черговою партією вантажів швидко віддалялася від планети.

***

– Він так і сказав, «запиши збиток на бюро контррозвідки»? – не повірив Лю Сіань.

– Вирахувати з нього? – діловито запитав гість з екрана.

– Ні, він все-таки зробив нам дуже велику послугу. Та я маю сказати цьому Вересу пару слів.

Ксан перемкнувся на інше зображення. В світлій лікарняній палаті сидів Ксан. На його шиї виднівся рівний круговий шрам. На столику валялися з десяток аркушів, на яких Ксан не раз намагався накреслити заплутану звивисту лінію. Але з-поміж всіх пожмаканих лежав один рівний.

– Як нове тіло? – поцікавився Сіань.

– Трохи пальці дрижать, – зізнався Ксан. – Я вже думав, ви зробите з мене синтесома, щоб я вам той код повторив.

– Гадаю, ви і з простим тілом непогано справляєтесь. І... я вас розумію, – через силу промовив Сіань, – ви мали всі підстави думати, що ми вас покинемо… прийміть наші вибачення. Вирушайте додому та відпочивайте.

– То ви мене відпускаєте? – Ксан попри все сподівався покинути-таки свою палату.

– Ми даємо відпустку, – уточнив Сіань, – місяць удома. З՚їздите на море чи як там бажаєте. Офіційно ви далі археолог, але тепер матимете, скажімо, сумісництво зі своєю начальницею. Тож раді бачити вас знову. На Немеї, кажуть, почався рух. Кільком нашим агентам треба буде допомога в, як би сказати, безвихідних ситуаціях. Якщо ви не проти. Ну і про все, що з вами сталось, звичайно, ні слова. А гарну історію для ваших колег ми ще складемо.

Перед Ксаном намалювався в повітрі синій аркуш із білими буквами. Ксан прочитав «Підписка про нерозголошення». Він замислився, пробігся поглядом по тексту та поставив у квадратику внизу відбиток пальця. Сіань приглушив світло в своєму кабінеті, торкнувся клавіатури та взявся швидко набирати листа.

***

...коли Верес таке утнув, я вирішив лишити його в бюро. Розгрібати чужі проблеми він вміє не гірше, ніж землю. А скарби, вони, знаєте, і там бувають.