Дядько Гриша

— Льонько, ну ти чув? Твій брат просто нестерпна людина, — защебетала Юлька.

— Та відстань ти від людини, Юлько! Льонь, просто не реагуй на неї, вона сама відчепиться, як ябко в листопаді.

— Ууу, ти зануда! За-ну-да, бе-бе-бе! — Юлька крутилася навколо Стаса, заважаючи йому їсти його улюблену шаурму.

— От ти, причепа. Та дай спокійно поїсти, — з повним ротом гримнув Стас.

— Та ну тебе! Знала б, що ти будеш любити свою шаурму більше, чим мене, то й не пішла б на перше побачення. Ну, Стасіку, підемо в старий парк. Стасіку, підемо? Льонь, ну скажи йому, — запхикала Юлька.

— А не боїшся? — загадково запитав Льоня.

— Чого? Я ще в парку не була. Мені цікаво, що ж там такого, — Юлька перестала стрибати навколо Стаса і з зацікавленням на обличчі повернулася до Льоні.

— Там дядько Гриша, — ще таємничіше промовив Льоня.

— Та брехня то. Всі це знають, — Стас покінчив із шаурмою і втирав масного рота.

— А ну тихо мені тут. Я от не знаю. Розкажи, Льонько, розкажи, — Юлька застрибала вже біля молодшого брата.

Троє підлітків перейшли через залізничний міст, за спинами залишилися неонові вогні вечірнього міста, а попереду лиш диміли труби двох заводів і височіла іржава брама — вхід до старого парку.

— Ну то слухай, — Льоня сів на трухляву лавку біля воріт. Юля, нагострила вуха і сіла біля нього. Стас витягнув із куртки шоколадний батончик і без особливого ентузіазму жував його, стоячи осторонь.

***

Зазвичай тихе і сіре містечко, як в принципі, десятки таких же робітничих поселень сьогодні перетворилося на ярмарок барв, гармидер веселих криків і невпинного дитячого сміху. Початок травня 69-го року видався напрочуд теплим, навіть душним.

— Поспішіть першими придбати квитки на Чортове колесо. Тільки сьогодні, тільки у день відкриття сімейний квиток в половину від вартості. Поспішіть придбати! — горланив біля входу в парк кирпатий прищавий студент-першокурсник.

— Мам, ну мам, я хочу солодку вату!

— На машинки, на машинки!

— Ні-і-і, я хочу ще-е-е!

— Сергійку, а ну хутчіше злізай звідси.

— Катрусю, віддай перуку дяді. Дядя клоун, а не лялька.

Перше травня, вихідний день для усіх, окрім працівників нового парку розваг. Людей набилося сьогодні, що і яблуку не було де впасти. Складалося таке враження, що усе двадцятитисячне містечко тут.

— Ти диви, диви, Мефодіївна, що Алевтина оділа, юпка вище коліна. Тьфу, срамота!

— Ой-йой, срамота! А ще голова профкому.

— А онде, Віктор Іванович, з новою пасією Людкою. Секретутка його. Тьфу, стидоба!

— Ой-йой, стидоба! А ще директор цегляного.

— А що це ви, дівчата, на каруселі прийшли покататися, ге? - крутонув сивого вуса дядько Гриша.

— От ти, поганець старий! — Кирилівна замахнулася ціпком на вже немолодого та стрункого дядька Гришу, — Як був шалапай в школі, так і лишився. Пішли звідси, Мефодіївна. Тьфу, пакосник!

— Ууу, поганець! — підтакнула Мефодіївна і дві сороки пішли шукати кращу лавочку, де їм не завадять збирати плітки.

Дядько Гриша провів їх заливистим грудним реготом. Як тільки він повернувся у рідне містечко після шести років служби на флоті, то навіть сватався до Варвари Кирилівни, однокласниці своєї. Та якось не склалося, та й він і не шкодував. Особливо зараз. Згодом пішов ливарником на завод. Потім війна, служба на крейсері на фінських кордонах. Другий раз повертатися було вже не так радісно. Та знайома йому ливарня знову прийняла його у свої гарячі обійми. Всі вирви та пробоїни загартувалися, мов тверда криця. А от минулого року вийшов на пенсію. Хоча сил у нього ще повний мішок і торбинка, та: “Не положено. Опочивай, Гришко!”,— сказав директор заводу і дядько Гриша пішов на заслужений відпочинок. А як почали монтувати атракціони для нового парку, то він тут як тут, в перших рядах. І одразу ж записався у нічну сторожу, аби які нероби та любителі залити баки дешевим портвейном не споганили тут усе.

— Чурчхела, салодка чурчхела! Вах, Грігорій. Маріш, падміні, — витираючи руки, сказав грузин у гігантській кепці-аеродром.

— Здоров був, Вано! Як торгівля? — привітно підморгнув дядько Гриша.

— Тваїмі молітвамі, дарагой! — та зрозумівши, що ляпнув щось не те, протараторив ламаною українською: Добрє, добрє, прям сказка. План на мєсяць за дєнь сдєлаю.

— От воно що! То ти передовик труда, Вано! — дядько Гриша постукав по плечу вдалого комерсанта і пішов далі оглядати територію свята і веселощів.

Та дядько Гриша не міг ступити і кроку без того аби хтось із перехожих чи працівників парку не зупинив його для товариської бесіди чи звичайного вітання. Шанований був чоловік дядько Гриша у містечку, кожна собака його знала та поважала.

День добігав кінця. Остання солодка вата липла в дитячих руках, остання чурчхела застрягала між зубами, сонце робило останні гойда-гойда-да на тонких вербових вітах, Задоволена дітвора лабзюкала у батьків наступний похід до парку розваг. Відкриття вдалося на славу.

— Дядьку Гришо, ви хоч спали минулої ночі? Казали хлопці ви цілу ніч по десятому колу перевіряли тут все, — занепокоєно глянула касирка у вічі міцному, мов дуб дядькові.

— Оленко, не турбуйся за мене! Що мені молодому і нежонатому буде? — заспокоїв він молодицю.

— Ну, гаразд, тоді до завтра!

— Добраніч, — кинув він на прощання останній відвідувачці і замкнув браму на навісний замок.

Дядько Гриша стояв біля брами і озирав свої володіння. Хоч не він один облаштовував тут усе, та багато металевих конструкцій були вилиті ще його руками. Він задоволено посміхнувся, покрутив свої вуса і пішов у бік будівельного вагончика, що залишився після монтерів та й став тепер його сторожкою.

Військовим ножем він відкрив банку тушкованки і висипав на сковорідку, де уже шкварчала порізана брусками картопля. Перемішав, накрив кришкою і відставив вбік. Потім він дістав ще одну банку, так само хвацько в три рухи відкрив її і висипав в миску.

— Ох, ти ба, який туман! — здивовано вигукнув дядько Гриша вийшовши із вагончика із мискою в руках, — А то ж котра година, що так стемніло уже?

На парк білою непроглядною стіною впав туман. Якби то був хтось інший, а не дядько Гриша, то в такій в'язкій волокнистій масі, міг легко заблукати і набити собі гулю об якийсь “грибочок” чи “білочку”. Він підійшов до вольєра, що стояв трохи поодаль від усіх атракціонів, відчинив хвіртку і зайшов.

— Агов, Мухтаре, їсти подано! Егееей! Ти де подівся? — дядько Гриша почав розгортати туман руками, немов штори. Та ясніше від цього не ставало. І якраз у цьому місці, яке він сам обрав для тимчасового житла своєму чотириногому другові, світло від ліхтарів майже не потрапляло.

— Ах ось і ти, — дядько нагнувся до собачої будки, — ну, що ти там засів. Дивись, що я тобі приніс. Твоя улюблена тушкованка.

Собака висунув носа із буди і принюхався, не стільки до вмісту тарілки, як до туману. Через кілька хвилин вмовлянь і впрошувань Мухтар повільно та боязко виліз зі свого сховища. Жалісливий вигляд постав перед його хазяїном: тулуб притиснутий до землі, вуха опущені, хвіст підібганий, у вірних карих очах сидів небачений досі дядьком Гришою страх.

— Ти чого, друже? Туману злякався, дурненький? Блискавок і грому не боявся, а тут таке. На от поїж і одразу стане веселіше, — дядько Гриша поклав перед собакою миску із їжею.

На дзенькіт миски і запах м'яса Мухтар ніяк не відреагував. Він все ж так навприсядки щулився і спідлоба поглядав на хазяїна. Дядько Гриша присів навпочіпки і підсунув миску ще ближче до собаки.

— Ти захворів чого доброго? А ну дай свого носа, — він простягнув свою руку до собачої морди. Та раптом Мухтар, немовби згадавши, що він німецька вівчарка, схопився на чотири лапи, шерсть наїжачилася, вуха стали гострими, мов лезо ножа і він загарчав. Загрозливо, попереджувально, та все ще з острахом, — Тихо, тихо. Це ж я, Гришко. Забув?

Дядько Гриша повернув руку долонею до Мухтара, аби він бачив, що загрози вона йому не несе. Мухтар підняв свої очі поверх голови хазяїна, ще сильніше загарчав і вишкірив зуби, доводячи, що його наміри серйозні. По спині і шиї дядька Гриші війнуло холодом. Хоч на безмежних просторах Фінської затоки і Балтійського моря він звик до низьких температур, але цей холод пройняв його до кісток. Спина в прямому сенсі вкрилася памороззю, плечі скувало льодяними ланцюгами, але здалися вони далеко не метафоричними, Важкі окови впали йому на кисті, на шию, мов би хтось все сильніше і сильніше стягував його міцне тіло сталевими вузами. І тут він відчув ще один холод, не металевий, не льодяний, він був інший, не штучний. Він був живий. Живий холод, первісний, який був на землі задовго до того, коли на ній з'явилася людина. Цей живий холод поклав на його плечі свої руки, лапи, лабети, свої кінцівки, довгими пальцями обхопив шию і здушував. Чіпко та нестримно, немов лещатами, та ніжно і повільно, немов пестячи дитя. Він втрачав свідомість, довгі пальці тонесенькими нитками пробралися у його мозок і відключили всі його відчуття. Він перестав бачити, дихати, думати, боятися. Він падав, падав, аж допоки все раптом не обірвалося. Кайдани спали, смертельна хватка припинила стискати горло. Він відчув, як щось важке стрибнуло на нього і він дійсно впав на спину. Дядько Гриша приглушено почув, мов би після пострілу із гармати, як пролунало гарчання, гавкіт і скавуління. Потім клацнула хвіртка вольєру і все стихло.

Дядько Гриша лежав горілиць, повільно розплющив очі, підняв руки до очей. Під шаром інію виднілися синяво-чорні судини, по яких все ще текла ледь тепла кров. Він потер долонь до долоні, повертаючи в них життя. “Ех зараз би до своєї доменної печі, вмить би зігрівся.” - майнула думка. Ноги майже не слухалися, тому піднятися і йти він не зміг. За допомогою рук і колін дядько Гриша виповз із вольєра і оглянувся. Туман, наче трохи відступав, та все ж видимість була близька до нуля.

— Мухтаре, — з грудей вирвався скоріше стогін, чим оклик. Він прокашлявся. Горло запекло із середини, судоми звели шийні м'язи. “Потрібно зігрітися і озброїтися. Що б це не було, але голими руками його не здолаєш.” Дядько Гриша навкарачки добирався до вагончика і обдумував план оборони. Рухи його були ще скованими, але з кожним кроком чіткішими і вправнішими. Із туману ще раз гавкнув Мухтар і стих.

— Зараз, зараз, друже. Потерпи, я вже йду, — здавлено видихнув дядько Гриша, вповзаючи до вагончика. Він одразу кинув погляд до шафки, де на гачку повисла рушниця і на стіл, де лежав його воєнний ніж.“Перший раз пошкодував, що не вживаю Зараз горілка не завадила б”. Він сів на підлозі і почав активно розтирати свої ноги, розганяючи кров від стегон до п'ят. За хвилину він уже звівся на свої дві, взяв ножа, обтер його об штани і запхнув його за ремінь. І тільки він зняв рушницю із гачка і хотів дістати патрони із шухляди, як почув за спиною скреготіння по металевій обшивці вагончику, скло вкрилося льодяною кіркою і на цьому білому полотні почали вимальовуватися риси. Щось приклало до вікна свою страхітливу морду: спочатку розмерзлося два отвори, де мали би бути очі, а потім і овальної форми величезна проталина на місці роту. Та крізь них не було видно нічого. Тільки темінь ночі і білизна туману. Клямка почала опускатися донизу — щось намагалося відчинити двері. Дядько Гриша прочовгав до дверей, схопився за клямку і потягнув двері на себе. Він зробив два оберти ключем, та двері не замкнулися. Він крутонув ще кілька раз, та безрезультатно, ключ просто прокручувався в замку, а серцевина так і не заходила в отвір в одвірках. Щось все ще тягнуло клямку донизу, намагаючися здолати опір дядька Гриші. Він притримував двері однією рукою, а іншою старався дотягнутися до шухляди із патронами. То і діло невідома сила знадвору тягнула дужче і двері на долю секунди відхилялися, відкриваючи зору дядька Гриші фрагмент темного силуету. І от дядько Гриша відсунув шухляду і із радісним “Ага” кінчиками пальців вийняв звідти один патрон. Та двері вчергове рвучко сіпнулися і патрон випав із його пальців, покотившись далеко під стіл. Він втримав натиск і здійснив ще одну спробу. Невдало. Тримати двері було все важче — мало того, що вони відчинялися назовні, ще й клямка перетворювалася на шмат льоду. Пальці німіли, дужі м'язи, не зігрівшись ще від першого разу, почали слабнути. “Або зараз, або ніколи” - і з цією думкою дядя Гриша витягнув праву руку вперед, дістав із шухляди патрон, поклав його між зуби, затиснув руків'я гвинтівки під пахвою і ротом запхав триклятий патрон в патронник. Він пустив дверну ручку, схопив дуло мерзлою рукою, пересмикнув затвор і ногою штовхнув двері.

— Жери свинець, падлюко! — викрикнув дядько Гриша і вистрелив.

Порохова завіса розсіялася і сторож прищулився. Нічого там не було. Тільки слід в тумані від польоту кулі.

— Де ти? Виходь боягузе! Що чи хто б ти не був!

Після цих слів один за одним, починаючи із дальнього, почали згасати паркові ліхтарі. Перший, другий, третій і аж до того, що горів над вагончиком. Останнім згасло світло у самому вагончику. Дядько Гриша все ще стоячи на порозі, лицем назовні, намацав вмикач і цикнув ним кілька раз. Та світло із лампочки не вдарило рятівними променями. І тут за спиною він знову відчув його — холод. Він різко повернувся — на кріслі навпроти нього сиділо щось. В суцільній темряві було важко розгледіти, та й часу у нього на це не було. Дядько Гриша знову кинувся до шухляди, та невидима рука відштовхнула його і вибила із рук гвинтівку.

— Я тууут! — прошипіло щось, злетіло зі стільчика і льодяним вихором врізалося в дядька Гришу, щосили пожбуривши його об розлогу вербу.

Дядько Гриша підвівся і болісно схопився за поперек. Удар був сильний, але не перший такий і не єдиний. Та досі ніщо не могло здолати могутнього старого. Засвітилися гірлянди і своїм мерехтінням, наче вогні злітно-посадкової смуги, провели шлях аж до чортового колеса. Дядько Гриша кульгаючи, та твердо і рівно тримаючи спину, рушив по даній дорозі.

За двадцять кроків до головного атракціону парку розваг гірлянди згасли, та запалало саме колесо. Сліпучо-блакитним сяйвом зайнялося воно по всьому контуру, утворюючи у собі глибоку круглу вирву. Із самої гущавини цього отвору загавкав Мухтар.

— Я уже йду, друже, уже йду, — дядько Гриша витягнув ножа із-за пояса і зник в блакитному сяйві. Чортове колесо згасло, спалахнули ліхтарі, туман розсіявся.

***

— А зранку прийшли працівники парку, а там наче ураган пронісся чи стадо бронтозаврів. Всі каруселі погнуті, деякі вирвані із землі, каси та інші прибудови розтрощені вщент. Тільки Чортове колесо без ушкоджень. Спочатку намагалися навіть відремонтувати усе, Та робота, яка була зроблена в день за ніч перетворювалася знову в руїни. Та й плюнули вони на то діло. Працював парк тільки один день і закрили його на важкий замок ось уже на п'ятдесят років. Дядька Гришу і Мухтара так і не знайшли. Та кажуть, що один день в рік, першого травня, як завиє Мухтар, то дядько Гриша відчиняє браму і готовий покатати всіх охочих на Чортовому колесі, — закінчив свою розповідь Льоня.

— Так сьогодні ж перше, — прошепотіла Юлька

— Аууу, — завив хтось з кущів. І з них вистрибнуло щось чорне.

— Дурень, дурень! — відбивалася Юлька маленькими кулачками від вайлуватих обіймів Стаса, що намагався її вкусити за шию.

— А-ха-ха-ха, у-гу-гу-гу, — зареготав, надриваючи живіт Стас, — Кажу ж тобі, що казочки це все. Не було ніякого дядька Гришка.

— Вмієш ти усе зіпсувати, Стасе. Що я в тобі знайшла? — дівчина гнівно штрикнула в бік, свого обранця-недотепу, — Ну то пішли перевіримо. Це аж до хробаків в печінці, як цікаво!

Холодний вітер війнув по обличчі підлітків, зашурхотіли довгі вербові гілки. Брязнув іржавий замок, скрипнула стара брама.

— Та який парк, Юлька? Дивись котра година? Мама більше не пустить так пізно гуляти. - тремтячим голосом сказав Стас, — Що ти там не бачила, зарослі одні.

— І дійсно пізно вже, — підтримав брата Льонька.

— Пфф, не думала, що з бабами пішла гуляти.

Хлопці піднялися із лавки і за кілька швидких і широких кроків опинилися на мості.

— А я ж тобі кажу, що Росомаха на раз порве твого Дедпула, — заходився доводити свою правоту Льонька

— Та слабак твій Дедпул, — підтримав спор із братом Стас, аби заглушити відчуття страху. - Юлька, ну ти йдеш, нє?

Юлька стала на бруківку моста і обернулася. І здалося їй, що стоїть там високий стрункий сивовусий чоловік і відмикає браму. А поряд собака.

24.09.2021