Серце Дракона

Глава 27.

Цього дня Мира чекала вже дуже давно. Вона була переповнена хвилюванням. Її чоловік, після декількох місяців подорожі по землях Острова Семи Морів, нарешті повертався додому. Вона безмежно сумувала за ним. Щодня дівчина лиш і думала про Драгана. І якщо вдень, думки можна було стримати, повністю поринувши у буденні турботи та справи імперії. То вночі було напрочуд важко. Після моторошних сновидінь, які наполегливо не збиралися покидати Миру, їй вкрай не вистачало тепла та відчуття захищеності, які вона відчувала біля Драгана. Дівчина все молилася Богам, щоб вони оберігали її чоловіка. Особливо вона хвилювалася за те зло, що так глибоко засіло всередині Імператора. А ще, Мирі неабияк кортіло розповісти чоловікові, що тепер їй відомо абсолютно все про його минуле і вона його анітрохи не боїться. Навпаки, бажання допомогти йому та бути завжди поряд лиш стало сильнішим. Адже, як виявилося і вона також мала особливий дар, який міг уберегти її чоловіка. І цей дар дівчина була готова подарувати Драгану цілком і повністю.

День повернення Драгана до Цитаделі настав. Ще зранку вартові повідомили, що із-за гір з’явився загін на чолі з Імператором. Мира знала, що до обіду вершники вже будуть у замку. Тому, не гаючи даремно часу, вона почала готуватися до прийому гостей. Спершу, дівчина спустилася до кухні, де обговорила з Неолою всі страви, які сьогодні мали подавати до столу. Далі, пішло приготування кімнат та місць, де мав би зупинитися прибулий загін. Потім, діло дійшло до конюшень. Потрібно було підготувати місця для коней. Та Боб свою роботу знав на відмінно, тому, тут Мира могла зовсім не хвилюватися. До приїзду гостей все буде готово.

Взагалі, за час відсутності Імператора, життя в Цитаделі змінилося. Мира приклала для цього багато зусиль. І вона дуже сподівалася, що ці зміни будуть до вподоби її чоловікові. Адже, дівчина неабияк старалася, щоб Цитадель та замок більше не нагадували про часи, коли ними правив її батько.

Мира так була заклопотана приготуваннями до прийому гостей, що навіть не звернула уваги, коли їй повідомили, що зі сторони моря, до Цитаделі наближається корабель. «Напевно це перше торгове судно?» - Подумала дівчина.

- Скажіть, нехай Староста Захарій подбає про гостей. – Дівчина знала, що може повністю покластися на чоловіка. Він зустріне судно за всіма правилами. До того ж вони не раз обговорювали, як саме будуть вітати на своїх землях гостей з інших Островів. Звісно ж, Мира і сама б радо спустилася до пристані. Все таки, це перший корабель, що за двадцять років пристане до берегів Цитаделі. Та зараз для неї було важливим зустріти свого чоловіка, за яким безмежно сумувала всі ці місяці.

Нарешті все було готове. Вершники вже наближалися до воріт замку, де на них чекала Імператриця, поряд з якою стояли Троян, Марго, Гер Авіан і ще декілька слуг. Обличчя дівчини сяяло від щастя. Емоції її переповняли, тому встояти на місці їй було доволі складно.

- Не хвилюйся так. Все буде добре. – Тремтячу від хвилювання руку Мири накрила тепла рука Марго.

- Я знаю. Та щось не дає мені спокою. Щось неприємне засіло тут – дівчина торкнулася своїх грудей, там де билося серце, - і не відпускає.

- Це все нерви. – Жінка намагалася заспокоїти Миру. Та чомусь і її не відпускало відчуття чогось не доброго. Особливо після того, як дівчина розповіла, що Драган раптом перестав відповідати на її листи. Не до добра це все…

Якась мить, і вершники, на чолі із Імператором, вже заїхали на подвір’я замку. Мира дивилася на свого чоловіка не відриваючи погляду. Її серце калатало як навіжене, погрожуючи от-от вирватися з грудей. Вона так довго чекала, і ось він нарешті був тут. За ці місяці, Драган майже не змінився. Лиш легка щетина покрила його обличчя, та погляд був трохи втомленим. А все інше залишалося таким, яким його закарбувала в своїй пам’яті дівчина. Позаду чоловіка були й інші вершники. Когось Мира пам’ятала, а когось бачила вперше. І одна фігура відрізнялася з поміж усіх. Це була жінка. Вродлива, світловолоса. Вона нагадувала Німфу, що вийшла з лісів. Від роздивляння незнайомки, відволікла Марго, яка щось пробурмотіла під ніс.

- Ти її знаєш, Марго. – Мира старалася говорити тихо, щоб ніхто не чув.

- Не думала, що Драган привезе її з собою. – Більше жінка не встигла сказати і слова. До них підійшов Драган, який вже встиг зіскочити зі свого коня.

- Імператоре. – Мира вклонилася перед ним так, як того вимагали манери, яких вона встигла засвоїти за цих декілька місяців. Хоча, свого погляду, сповненого безмежного щастя, вона так і не зводила з чоловіка. Дівчині більше всього на світі кортіло запхати всі ці правила етикету якнайдалі та накинутися на шию Драгана, міцно обійняти його та прокричати, що дуже сумувала за ним і чекала. Однак, вона добре знала, що для імператриці така поведінка є не пристойною. А Драган сам говорив, що вона повинна бути справжньою правителькою цього міста. Стати прикладом для всіх. Тому, стримуючи свої емоції, дівчина всім своїм виглядом показувала, що навчилася за час його відсутності бути справжньою господинею цього замку.

- Імператрице.

В цю мить серце дівчини розбилося на дрібні шматочки. Голос чоловіка, якого вона так чекала і за яким безмежно сумувала, був холодним, надмірним та відчуженим. Навіть крихти того тепла, яке пам’ятала, Мира не почула. Він лиш на мить ковзнув по ній поглядом. Але і того вистачило, щоб зрозуміти – в Драгані щось змінилося.

- Драгане, друже. – Троян потиснув руку чоловіка. А потім обійняв його по-товариськи. І на подив Мири, Драган відповів йому тим самим.

- Трояне! – Вигукнув він у відповідь.

Що ж трапилося в його мандрівці? Що Мира зробила, щоб чоловік, який дивився на неї з теплом і любов’ю до від’їзду, який писав їй теплі листи, раптом став таким холодним та відстороненим. Мира не могла зрозуміти, що коїться. В цей момент їй хотілось, як маленькій дівчинці, просто розвернутися та втекти подалі від усіх та сховатися там, де її не знайдуть. Чоловік, що давав клятви захищати та оберігати, чоловік, який так пристрасно та відчайдушно цілував, зараз навіть не дивиться в її бік. Потім, Драган привітався з Марго, яку ніжно поцілував у щоку. Далі було щире та радісне привітання з Гером Авіаном. І лиш до неї, до своєї дружини, він навіть не захотів торкнутися.

Мира вже готова була начхати на всі ці умовності, які має виконувати імператриця, і просто розвернутися та піти до замку. Та її план був зруйнований Трояном.

- Олівія?! Не думав тебе зустріти тут. – чоловік звернувся до жінки, що стояла позаду Драгана.

- О, це все заслуги Драгана. Він наполіг на тому, щоб я приїхала до Цитаделі. Сказав, що мені тут буде набагато безпечніше. – Її голос як пісня, лунав рівно та красиво. Таку жінку можна було слухати і слухати.

Та найбільше Миру здивувало не те, що Троян знав цю незнайомку. А те, що ця Олівія дивилася на Драгана з таким теплом і захопленням. І так щиро посміхалася йому. А коли і Драган усміхнувся їй у відповідь, а його погляд вмить перестав бути таким холодним і байдужим, Мира ледь не впала. В голові почало гудіти. А недобре передчуття, що так далеко ховалося в її серці, раптом почало пульсувати всім тілом.

- Миро, познайомся – це Олівія Верберн. Наша давня знайома. – Троян, з усією йому притаманною веселістю, почав знайомити жінок. Вочевидь думаючи, що його друг і так з цим затягнув. – Олівія, а це Междемира – наша імператриця та дружина Драгана.

- Мені дуже приємно, нарешті зустрітися з принцесою… - Олівія на мить запнулася. – Перепрошую – Імператрицею Острова Семи Морів. Я про Вас так багато чула.

І чомусь Мирі здалося, що це привітання було якимось підступним і не щирим. Ніби дівчина хотіла її спровокувати до чогось. Та й погляд у неї був надто холодним та зухвалим. Не подобалася вона Мирі. Та правила пристойності, вимагали від Мири стриманості та гостинності. Тому, вона лиш вклонилася перед Олівією та ледь змогла з себе видавити:

- І мені приємно. Друзі мого чоловіка і мої друзі.

Мира ще раз спіймала поглядом свого чоловіка, та той навіть не дивився в її бік. Ніби ігнорував.

- Певно Ви всі дуже втомилися з дороги. Я пропоную Вам пройти до підготовлених кімнат, привести себе до ладу. А через годинну в залі Вас очікуватиме обід. – Ледь стримуючи в собі сльози та розпач, намагалась спокійно говорити Мира.

І коли вже дівчина збиралась розвернутися, щоб піти геть, позаду почувся голос Драгана:

- Междемиро, я би хотів з тобою поговорити. На одинці. Тому, за десять хвилин очікую тебе в кабінеті.

Його голос по відношенню до Мири й далі був холодним та байдужим. І дівчині це приносило нестерпний біль. Та стримуючись, вона лиш тихо відповіла:

- Як побажаєте, Імператоре.

Розвернувшись, Мира пішла геть. Спочатку вона намагалася йти повільно, з гордо піднятою головою. Так, як личить ходити справжній імператриці. Та зайшовши до коридору, і зрозумівши, що її ніхто не бачить, стрімголов побігла до бібліотеки. Зараз це було єдине місце, де дівчина могла побути наодинці. Сховатися від сторонніх очей. Вже в бібліотеці, за зачиненими дверима, зайшовши за самий дальній стелаж, Мира спустилася на підлогу та гірко заплакала.

- О Боги, що ж я зробила не так?! Чому Драган такий холодний та байдужий до мене?! Невже, за ці місяці я більше йому не потрібна?! Що ж трапилося в тій подорожі такого, що він більше не дивиться на мене так, як дивився перед від’їздом?!

Мира ридала і ніяк не могла спинитися. Серце просто розривалося від болю. Вона так сильно на нього чекала. Сумувала. Навіть, бували моменти, коли дівчина, залишаючись в кімнаті на одинці, розповідала йому те, чого так і не могла написати у листі. Мира всім серцем сподівалася, що коли він приїде, то вона нарешті обійме його і відчує на собі таке бажане і рідне тепло його рук. Вона так сильно за ним сумувала, а він навіть не глянув на неї. Не торкнувся її руки та не посміхнувся.

Плакати довго Мирі не можна було. Імператор бажав аудієнції. Тому, витираючи очі рукавом, дівчина намагалася зібрати свої розхитані думки та емоції до купи. Якщо вона більше не потрібна Драгану, то показувати свою слабкість вона не стане. Колись він хотів зробити з неї справжню імператрицю. Що ж, тепер він побачить якою вона стала володаркою. Ще раз глибоко вдихнувши та взявши себе в руки, дівчина пішла на зустріч із Драганом.

Драган сидів в кабінеті та пив вино, яке йому щойно принесла служниця. Вже кілька тижнів чоловік не знаходив собі місця. І все через те, що Олівія, яку він так завбачливо зустрів, по дорозі додому, розповіла про чутки, які ходили між людьми про його дружину.

«Драгане, це звісно не мої справи. – Говорила Олівія. – Та тут, за горами ходять чутки про принцесу Междемиру. Кажуть, що батько не раз продавав її тіло іншим лердам. Та й я особисто не раз чула, як ці самі лерди вихвалялися, яка молода принца нестримна та пристрасна в ліжку».

Ці слова все не йшли з голови Драгана. Спочатку, він не хотів вірити. Не могла його Мира, така ніжна і тендітна, лягати під кожного чоловіка. Та одного разу, сумнів все ж зародився і в його серці. Якось, Драган став випадковим свідком розмови між двома чоловіками. І все б нічого, та один так вправно вихвалявся тим, якою принцеса Цитаделі може бути ненаситною в ліжку. «Певно імператор дуже щасливий чоловік. Кажуть вона таке вміє виробляти в ліжку, що деякі куртизанки їй не рівня» - слова незнайомця, гострим лезом пронизували серце Драгана, спричиняючи йому нестерпний біль. Не тямлячи себе від люті, в ту ніч імператор підтвердив свою славу кривавого вбивці – він жорстоко розправився з тими двома незнайомцями, що так безсоромно посміли знеславити його дружину.

Та вбивство тих чоловіків, ніяк не допомогло. Легше чоловікові все одно не стало. Демон в середині розривав на частини, а думки про Миру ніяк не покидали його голови. Невже все те, що говорили ті двоє – правда. Та якщо вона і справді така вправна в ліжку, чого ж його так і не підпустила до себе. Може боялася, що він вб’є її, дізнавшись про неї гірку правду.

Вже будучи біля воріт замку, Драган думав, що зустріне Миру, обійме її та ніжно поцілує. Адже, сумував до безтями. Та побачивши дівчину, таку гарну та витончену, чомусь згадав слова тих двох незнайомців. І гнів охопив розум Драгана. Він не міг дивитися на дружину спокійно. Все уявляв її в обіймах інших чоловіків та постійно чув її стогони задоволення та насолоди з іншими.

Імператор не міг не помітити, що за час його відсутності дівчина дуже змінилася. Риси її обличчя більше не були затьмарені страхом чи невпевненістю. Сьогодні перед ним стояла справжня володарка та господиня цього замку. Впевнена, горда та розсудлива жінка зустрічала його на порозі. Від наляканої та заплаканої дівчинки, яку він лишив, від’їжджаючи в подорож – не залишилося нічого.

Думки чоловіка перервав стук в двері. А через мить перед ним з’явилася Мира.

- Ви хотіли мене бачити імператоре. – Дівчина схилилася в поклоні. Мира намагалася стримувати свої справжні почуття, тому трималася гордо та відсторонено.

- Як йшли справи в час моєї відсутності. – Драгана дратувала ця її холодність. Хотілося підійти, взяти її за плечі і витрясти всю правду, якою б та не була. Та чоловік щосили стримував себе.

На мить Мира здивувалася такому питанню. Адже, неодноразово писати Драгану про все, що відбувається в Цитаделі. Крім звісно, деяких нововведень, які хотіла показати чоловікові особисто.

- Справи йшли добре. – Тихо почала дівчина. - Спочатку було важко. Та все ж, з допомогою Трояна, Захарія та Гера Авіана ми змогли багато чого змінити в цьому місті.

«Невже і з Трояном вона спить. Он з яким теплом промовляє його ім’я». Зі злості Драган міцніше почав стискати келих з вином. І той би розлетівся вщент в сильних руках чоловіка, якби останній не схаменувся і не поставив його на стіл.

- То значить, Троян тобі в усьому допомагав? – Драган обдав Миру поглядом, який пронизує до кісток.

- Ти ж сам говорив, щоб в справах Імперії я покладалася на Трояна?! – Терпець Мири вривався. Чого хотів від неї Драган, дівчина не розуміла. Сам же говорив, що його другу можна було довіряти. А тепер він її в чомусь звинувачує. Знати б тільки в чому? Взагалі, дівчину дивував той факт, що чоловіка не було в столиці декілька місяців, і перше, про що він питає, так чи не допомагав їй часом Троян. Невже він ревнує її до свого друга. Та Мира не встигла додумати, як наступне питання чоловіка, просто вибило ґрунт з під землі

- Мира, скажи мені чесно, в тебе були раніше чоловіки, до заміжжя зі мною. – Чоловік вирішив йти на пряму. Не подобалося йому ходити колами.

- Що ти?... – На мить дівчина забула як дихати. – Драгане, що за питання ти задаєш?

- Не смій мені брехати Междемиро! – Драган вже не стримував своєї люті. – Скажи так чи ні!

Мира застигла, налякана його тоном і поведінкою. Ніколи Драган ще на неї так не кричав. Ніколи вона не бачила його таким розлюченим. Стало на мить страшно і Междемира відчула себе маленькою, беззахисною дівчинкою. Руки і ноги почали тремтіти, а в горлі пересохло.

- Я… не розумію… - Мира не могла промовити і слова. В середині все стискалося.

Дівчина хотіла розвернутися та втекти звідси як най далі. Та здається Драган зрозумів її наміри і за якусь мить опинився в притул до неї, притискаючи її своєю вагою до стіни.

- Я просто хочу знати – були в тебе чоловіки до мене чи ні! – Кожне його слово було промовлено чітко, з нотками холодного гнівну.

Мира дивилася на нього і з її очей покотилися сльози. Не в силах була їх стримати.

Набравшись всієї хоробрості, яку тільки мала в собі, Мира все ж наважилася відповісти на питання Драгана. Та в цю мить, двері до кабінету відчинилися і на порозі з’явився Гер Авіан. Чоловік, будучи здивований побаченому, застиг, та все ж, взявши себе в руки, промовив:

- Драган, Миро. Я змушений Вас перервати, та в нас гості.

- Авіан, це може і почекати. У мене дуже важлива розмова з дружиною. – Драган не зводив погляду з наляканої Мири.

- Боюсь, що ні Драгене. До замку прибув принц Острову Вічних Вітрів - Ядер Безжальний. І він вимагає, щоб його прийняли. Негайно.

Саме В цю мить Драган перевів свій погляд на Авіана, тому не помітив, як лице Мири зблідло, а в очах застиг справжній жах. До дівчини прийшло розуміння того, що ведіння, яке вона не раз бачила у своїх снах, нарешті наздогнало її. Сьогодні вона зустрінеться з кошмаром всього свого життя. Руки почали тремтіти ще більше, а в голові нестримно гудіти. Весь світ навкруги ніби розчинився, а в очах все пливло.

Десь, дуже далеко, дівчина почула роздратований голос Драгана.

- Скажи принцу, що ми зараз зустрінемо його.

Потім, до неї дійшло, як кроки старого почали віддалятися, а над головою знову почувся приглушений голос чоловіка:

- І не думай, що наша розмова завершена. Ходімо.

Спочатку, Мира не зрозуміла, чого від неї хочуть, тому стояла на місці, немов закам’яніла. Така поведінка дружини ще більше дратувала Драгана і він, взявши її під руку повів за собою. Та Мира й не пручалася. Просто йшла за Імператором, немов безмовна лялька. Декілька разів дівчина встигла зашпортатися, адже ноги її просто не слухалися. Та за таку свою необережність вона чула лише невдоволене бурчання Драгана.

«Чому вона просто не може втекти, як робила це раніше?» - Думала про себе Мира. Та міцна хватка Драгана на її руці, повертала налякану дівчину до реальності, говорячи, що точно не цього разу.

Як зайшли до зали, Междемира не пам’ятає. Свідомість наче покинула її у цей момент. Дівчина лиш усвідомлювала одне, зараз її ведуть на власну загибель. Довкола лунав шум. Люди, що зібралися в залі, щось жваво обговорювали, спілкуючись між собою. Але Мира їх не чула. Вона взагалі намагалася не дивитися навкруги. Її погляд був направлений прямісінько на стіл та високі крісла, що стояли у центрі зали та були призначені для Господарів цього палацу. Лиш так вона була впевнена, що не зустрінеться поглядом зі своїм кошмаром.

Нарешті, момент, коли Драган підвів дівчину до високого крісла – настав. Чоловік відсунув крісло, дозволяючи Мирі сісти першою за стіл. І вона сіла, міцно схопившись руками за його дерев’яні ручки. Весь цей час, Імператриця намагалася не дивитися на людей, що зібралися у залі. Куди завгодно, лише би не на них. Край вуха дівчина чула промову Драгана. От правда, про що саме він говорив вона так і не змогла усвідомити. Адже, її думки були зовсім не тут. Та якщо голос Драгана для Мири звучав немов десь далеко, то інший голос вона розчула дуже добре. І саме цей голос змусив все її тіло закам’яніти від жаху.

Мира й далі намагалася не дивитися на гостей, а тим більше на того, хто зараз, щось говорив до її чоловіка. Страх не дозволяв їй цього зробити. Однак, голос Драгана все ж змусив її смикнутися.

- Миро, кохана, привітай наших гостей. – Чоловік говорив ніжно. Ніби і не кричав щойно на неї в кабінеті. І на мить її погляд зупинився на його обличчі. Вона хотіла кричати, благати його, щоб він забрав її звідси як най далі. Та чомусь, всі слова в німому крику застрягли в її горлі.

«Лице бліде, очі великі та нажахані. Що ж з нею відбувається?!» - Драган дивився на свою дружину і не міг зрозуміти, що з нею трапилося. А вона лиш дивилася на нього, ніби щось благаючи. Невже так на неї подіяла їхня нещодавня розмова. Драгану і на думку не спадало, що він аж так зможе налякати свою дружину. Він цього точно не хотів. Чоловік лише бажав знати правду. І якби не Авіан і той клятий принц, то Мира би все йому розповіла. А тепер доведеться чекати до вечора.

- Вітаю наших гостей у Цитаделі! – Мира нарешті зібрала останні сили, які в неї залишилися і повернулася до гостей, що сиділи в залі. І її нажаханий погляд застиг. Серед натовпу вона все ж змогла побачити того, кого боялася і ненавиділа всі ці роки. Перед нею стояв кошмар всього її життя – принц Острова Вічних Вітрів – Ядер Безжальний.

Неабияких зусиль прикладала Мира, щоб не видати всього того жаху, який накривав її у цю мить з головою. Звісно ж вона помітила, яким поглядом її оглядав принц. Хтивий, жадібний та лютий. Серце не переставало калатати, а мрія втекти звідси якнайдалі ставала все більшою та більшою. Дівчина була готова залишити всіх цих людей, які дивилися на неї, не приховуючи своїх допитливих поглядів.

Вона прагнула сховатися від розлюченого Драгана, з його недоречними питаннями. Якби він тільки знав, як Мира жадала розповісти йому всю правду. Вилити свою душу цілком і повністю, ще в ті дні, до його від’їзду. Так хотіла віддатися тілом і бути ще ближчою до чоловіка, якого покохала всім серцем. Та кожен раз її наче щось стримувало. Тавро, яке так ганебно спотворювало її тіло, починало нестерпно боліти саме в той момент, коли дівчина вже була готова відкритися чоловікові. Можливо, так діяла магія тих земель. А можливо – це був її страх, який ніяк не могла подолати. Дівчина не могла цього пояснити.

Весь прийом Мира сиділа немов загнаний звір. Все чекала, коли ж нарешті закінчаться ці тортури. І ось, урочиста частина скінчилися, і Мира, зіславшись на втому, могла просто піти геть. Втекти подалі від всього цього. Та до тями її привів голос Драгана.

- Мира, виявляється я приїхав вчасно і через тиждень в тебе день народження? – Чоловік уважно розглядав дівчину.

- Пробач, що ти сказав? – Слова Драгана для неї були якимись далекими та нечіткими.

Драган пильно подивився на дружину. Сьогодні за столом вона була вкрай не уважною та якоюсь розгубленою. А до їжі навіть не доторкнулася. Невже це його питання так на неї вплинуло?

- Марго щойно сказала мені, що в тебе через тиждень день народження. – Кожне слово Драган вимовляв повільно, намагаючись донести їхній сенс до вух співрозмовниці.

- Марго? – Дівчина раптом помітила, що за столом, недалеко від них сиділи Троян, Марго, Гер Авіан та дівчина, що приїхала з Драганом. Як її там звали – Олівія, здається. «День народження?» - Мира все ще не могла вловити суть розмови. Думки її були далеко звідси. – Так, Марго правильно сказала.

Мирі лишалося лише погоджуватися.

- Олівія запропонувала відсвяткувати такий день. – Продовжував весело говорити Драган.

- Олівія? – Мира знову не відразу вловила суть його розмови. «Боги, як же мені звідси піти?» - панічно перебирала варіанти в думках дівчина.

- Так, Олівія. Вона пропонує в честь твого дня народження влаштувати бенкет. – Драган переводив погляд з однієї жінки на іншу.

- Бенкет? Так… Напевно це буде чудовою ідеєю… - Мира продовжувала говорити короткими фразами.

- Мира! – І тут дівчина уважно поглянула на чоловіка. – Що з тобою відбувається? – Драгану не подобалася така поведінка дружини. Він, раптом, відчув щось не добре. На серце залягло щось неприємне. Не міг зрозуміти, що саме, адже ще ніколи такого не відчував. В додачу до всього, ще й весільний браслет на руці почав нестерпно пекти. Щось підказувало Драгану, що зараз саме їхній союз дає про себе знати. І те, що відчув чоловік, скоріш за все відчуває і його дружина.

«Невже на неї так подіяла сварка?» - Промайнуло в голові. Певно він і справді був занадто жорстким та грубим сьогодні. Не так мав себе поводити після довгих місяців розлуки. Бачив як Мира дивилася на нього там, на подвір’ї при зустрічі. Вона ледве стримувалася, щоб не накинутися та не обійняти його. Однак, як Драган не намагався себе стримати, все ж вдіяти нічого не міг. Ті кляті ревнощі, що так глибоко засіли в середині, ніяк не хотіли його відпускати. Хай би там що, та Мира Драгану подобалася і навіть дуже сильно. І якби всі ті чутки виявилися правдою, він би все одно пробачив їй. Та спершу, вона повинна була сказати – правду говорять про неї чи ні. Для Драгана це було вкрай важливим.

Та зараз, те дивне відчуття, що засіло в грудях чоловіка, було зовсім іншим. Не сварка так подіяла на Миру. Не питання Драгана вселило в неї такий жах. Справа була в іншому. Щось після того, як до кабінету зайшов Авіан. Думки Драгана перебили.

- Щось дуже розболілася голова. Я певно піду до кімнати. – Мира дивилася на нього таким благальним поглядом, що тут, навіть, якщо і хотів би відмовити, то точно б не зміг.

Чоловік нутром відчував, що дівчина чогось не договорює. Та тримати її силою на бенкеті він не хотів. Надто вже жалібним був її вигляд. Тай обличчя було хворобливо білим.

- Я тебе проведу. – Драган хотів вже підвестись, та Мира його зупинила.

- Не треба, я сама. Вибач. Я знаю, що ти втомлений з дороги і цей обід мав лягти на мої плечі. Та в мене, дійсно, занадто сильно болить голова.

Імператриця поцілувала чоловіка в щоку та поспішила покинути залу.

«Головне чим подалі втекти від замку. Так, щоб ніхто не бачив» - Крутилося в голові у дівчини, поки вона бігла через кухню до стайні. Це був більш швидкий та не помітний спосіб добратися до конюшень.

Менефіст, як і завжди, зустрів Миру привітним ржанням.

- Тихше мій хороший. Тихше. – Мира підбігла до коня та погладила його по морді.

За ці місяці дівчина добре навчилася ладнати з конем. Та й верхи вже їздила так, ніби була народжена в сідлі.

Боба та решти конюхів у стайні не було. Мабуть, були зайняті кіньми гостей, що розміщувалися у іншій стайні. І сьогодні, наявність двох конюшень у замку стали для Мири в нагоді. Дівчина швидко запрягла коня. Вже робила це на відмінно. А далі, так, щоб її не помітили, вийшла через задні ворота замку. Знала, що там на неї ніхто не зверне особливої уваги. Кому ж прийде в голову йти високим обривом попри стіни замку.

Цей шлях був вкрай небезпечним. Тут потрібно було бути дуже обережною. Бо один не вірний рух і, твоє тіло могло опинитися там внизу – розбите об морські скелі.

Серце Мири продовжувало нестримно калатати. Руки тремтіли. Та дівчина бажала лиш одного - втекти звідси якнайдалі. Спустившись з обриву, Мира опинилася на піщаному березі. Саме тут можна було вже сідати верхи та мчати з усієї сили. Далі дорога йшла попри берег, що поволі переходив у густий ліс.

Опинившись в сідлі, Мира, не стримуючи Менефіста, чимдуж помчала туди, де її сьогодні вже ніхто не знайде. В місце, де вона зможе побути на одинці зі своїми думками та страшними спогадами.

Над головою затягнули сірі та важкі хмари. І якщо годину тому в Цитаделі було сонячно та ясно і ніщо не вказувало на те, що буде дощ. То зараз, світле небо перетворилося на похмуро-чорне. Піднімався вітер, що чим далі ставав все дужчим і дужчим. А десь високо за хмарами лунали гучні розкати грому. Менефіст нервував. Тварині така зміна погоди була не до вподоби. Та Мира не звертала на це уваги. Вона продовжувала мчати, заглиблюючись все глибше і глибше до лісу. Їй кортіло втекти якнайдалі від усіх. Занурена у свої думки, дівчина не помітила, як лісом пролунав гучний звук грому, а за ним, з неба почав лити сильний дощ.

Зупинивши коня, дівчина швидко зіскочила з нього та впала на коліна, давши нарешті волю своїм почуттям. З очей Мири полилися гіркі сльози, які змішалися разом з дощем, стаючи не видимими для інших. Тавро, що так давно було залишене на її тілі і яке кожного дня нагадувало про те, якою брудною та нікчемною вона була, почало нестерпно пекти та боліти. І як Мира не намагалася його здерти зі своєї шкіри, все було марним. Тому, опустивши руки на мокру від дощу землю, дівчина подивилася високо на небо і що було сили закричала, не стримуючи себе. Зараз це їй було вкрай необхідним - вивільнити все, що так безжально поїдало з середини.

В цю мить, в теплому замку, Драган, який сидів за столом і розмовляв з Трояном, на мить застиг. Раптом, чоловікові почало бракувати повітря, а серце нестерпно боліло, розриваючи з середини на дрібні шматки. Рука мимоволі торкнулася грудей, а з вуст злетів німий викрик. «Мира» - без зупину відбивало в його голові.

- Драгане, з тобою все гаразд? – Троян дивився на чоловіка, лице якого раптово стало не природно блідим.

- Ні, не все… - прошепотів Імператор у відповідь. – З Мирою не все гаразд.

- З Мирою? Друже, але я не розумію. Вона ж пішла до кімнати. – Троян все не міг второпати, чому його друг раптом став таким наляканим.

- Я мушу перевірити. – Драган підвівся і вийшов геть із зали. В цю мить його не хвилювали правила і всі ті умовності, які він мав дотримуватися, як імператор. Зараз, в його думках була лиш Мира. Він відчував, що з його дружиною не все гаразд. І допоки сам не переконається, що вона в безпеці, допоки не обійме її – не заспокоїться. Та покидаючи залу, імператор так і не помітив, як йому в спину в’їлося два погляди, що несли в собі злість, ревнощі та ненависть.

Дощ продовжував лити. Взагалі, дощі в Цитаделі не були рідкістю. Майже кожного тижня над містом пролітала чорна хмара, яка окроплювала все на своєму шляху. Та, зазвичай, такі дощі були не сильними і швидко закінчувалися. І на заміну похмурій погоді, із-за хмар визирало сонце, що дарувало новий яскравий день. Однак, сьогодні дощ був дуже сильним. Немов самі Боги на небесах плакали без перестану.

Викричавши всю ту біль, що розривала з середини, Мира продовжувала сидіти на колінах. Вона не помічала нічого навкруги. Сукня від дощу вже давно промокла наскрізь. Волосся, що було заплетене в гарну зачіску – розплелося і спадало на плечі тяжкими, мокрими пасмами. Додому повертатися не хотілося. Адже, дівчина не знала, чи витримає, знову зустрівшись зі своїм кошмаром. Ще й Драган повернувся з довгої подорожі не в гуморі. Чоловік почав наполегливо задавати питання, на які Мира була ще не готова відповідати. Вона знала і усвідомлювала, що мусить розповісти все, та чомусь страшено боялася. Щось немов стримувало її з середини.

Сидіти в лісі під дощем дівчина більше не мала сил. Сильний, холодний вітер починав безжально бити по мокрій сукні. Саме через нестерпний холод Мира нарешті прийшла до тями. Все її тіло тремтіло. Потрібно було терміново десь заховатися та перечекати негоду. Їхати до Мо Мира не мала жодного бажання. Не хотіла зараз ні з ким говорити.

В усій Цитаделі було лиш одне місце, де дівчина могла сховатися хоча б на короткий час та все добре обдумати. Тому, більше не гаючи ні хвилини, Мира піднялася з землі та підійшла до Менефіста, який стояв неподалік і покірно чекав свою господарку. Здавалося, ніби для Менефіста цієї негоди не існувало.

Добряче змерзнувши та наплакавшись, Мира зрозуміла, що сил їхати верхи у неї вже не було. Та й в сідло вона зараз просто не в змозі була б сісти. Втішало лиш те, що до гір лишалося не так вже і далеко. Тому, взявшись тремтячими руками за віжки, дівчина пішки попрямувала в сторону гір. В місце, що було її захистком від гніву батька та його прибічників всі ті довгі роки.

Вже опинившись між гір в печері, що вела до водопаду, Мира втомлено лягла на суху землю. Все її тіло тремтіло від холоду та було слабким. Повіки починали важчати, а сил ні нащо більше не залишилося. Піддавшись втомі, що накрила її невидимою ковдрою, дівчина, що лежала на землі, в мить заснула. І, навіть, звуки грому, що ревіли в цей момент, наче розлючений звір, десь там далеко в небі, стали для неї ледь чутними та далекими. Тепер вона була захищена. Тут він її не дістане. На якийсь короткий час Мира все ж змогла втекти від свого нічного кошмару.

Тим часом, в замку Драган, який все не міг заспокоїти своє серцебиття, вже стояв біля дверей, що вели до його з Мирою кімнати. Він так давно тут не був. Довгі місяці в подорожі, мріяв опинитися в ліжку поруч зі своєю дружиною. Обійняти її. Відчути тепло її тіла. І нехай, вона так його і не підпустила до себе ближче, не розкрилася йому, та все одно він її чекав. Вже шкодував, що накричав на неї сьогодні в кабінеті. Сам не помітив, як ревнощі поглинули його з головою. Не міг цього контролювати. Він не хотів, щоб все, що почув про свою дружину, виявилося правдою. Та уява грала з ним у свої лихі жарти, кожного разу вимальовуючи дівчину в обіймах інших чоловіків. А найстрашнішим було те, що в цих видіннях вона була задоволеною та щасливою.

Зціпивши зуби, та проганяючи цю мару, Драган відкрив двері. Зараз він був готови пробачити Мирі все що завгодно, лиш би вона тільки міцно спала в своєму ліжку. Та в кімнаті було порожньо. Ліжко акуратно застелене, що свідчило про те, на ньому точно ніхто не лежав. Речі, як і завжди дбайливо складені. В цьому і була вся його Мира. Вона любила чистоту. Просто обожнювала, щоб все було на своїх місцях. Драган підійшов до столу.

Дорожня сумка, яку дівчина завжди носила з собою, висіла на стільці. Чоловік зазирнув у неї – альбом і олівці були на місці. В якусь мить, у нього виникло бажання заглянути в цей альбом. Поглянути, які ж сни мучили дружину, за час його відсутності. Та чомусь, чоловік так і не наважився відкрити його. Боявся, що побачить там щось таке, до чого буде не готовий. Тому, просто поклав альбом на місце.

Імператор ще раз пробігся поглядом по кімнаті, зупинившись на настінному малюнку гір. Згадав той день, коли разом із Мирою був у місці, що довгі роки належало лиш їй одній. Воно було її захистом від всього того зла, яке її оточувало у стінах рідного дому. Драган пригадав ту красу, якою дівчина поділилася з ним. А потім і той день, коли він вперше цілував її по справжньому, затискаючи у своїх обіймах та відчуваючи її п’янкий аромат. Тоді Мира була такою ніжною і відкритою. Вона була справжньою. Весь цей час вона була поруч із ним істинною, не приховуючи своїх почуттів. Навіть сьогодні, намагаючись виглядати стриманою, вона так і не змогла приховати своїх справжніх емоцій. Драган бачив, як вона раділа, побачивши його і як засмутилася, коли він повів себе холодно та відсторонено. А в кабінеті, він одразу звернув увагу, що очі дівчини були мокрими та червоними від сліз. Однак, його гнів був сильнішим за співчуття. На той момент йому було вкрай важливим дізнатися всю правду. Почути її з уст самої Мири.

Зрозумівши, що дружини в кімнаті немає, Драган вже збирався виходити. Та його погляд на мить зупинився на іншому малюнку. Берег моря, скелі і схід сонця. Ще одне місце, де Мира почувалася захищеною. Цікаво, чи зможе вона відкрити для нього і цю свою таємницю. З цими думками, імператор вийшов зі спальні. Тепер він повинен був знайти свою дружину. Адже, біль який відчув у грудях так і не минув. І це могло значити лише одне – з Мирою точно щось трапилося.

На кухні було гучно. Дівчата, на чолі з Неолою, працювали не покладаючи рук. Воно і не дивно. Стільки гостей сьогодні зібралося в замку. Готувати треба було у десятки разів більше ніж зазвичай. Та для Неоли така ситуація була лише за щастя. Жінка любила працювати. А запах їжі та такий жвавий рух на кухні приносив їй особливе задоволення.

- Католіна! Скільки разів я тобі говорила, що таке смаження м’яса нікуди не годиться! Ти ж готуєш не для свиней в хліву, а для гостей та вельможних панів. – Неола сварила одну із дівчат.

- Та нічого йому не бракує. – Католіна у відповідь лиш закотила очі та помахала головою.

По кухні пройшовся сміх інших дівчат. Всі, хто працював з Неолою, знали, що жінка дуже прискіпливо ставилася до всього, що стосувалось приготування їжі. І її сварливі викрики не варто було сприймати близько до серця. Достатньо було лишень кивати головою в знак згоди.

Двері з надвору відчинилися, запускаючи в приміщення холодний вітер. На порозі з’явився старий конюх Боб. Чоловік часто полюбляв, після тяжкої роботи заходити на кухню. Атмосфера тут була особливою – теплою та затишною.

- Зачиняй двері! – Прокричала чоловікові Неола. – Принесли його нечестиві. – Бурмотіла собі під ніс жінка, зникаючи за дверима комори.

- Що з нею сьогодні? – Боб кивнув у бік жінки.

- Не звертай уваги. – Посміхаючись промовила одна із кухарок – Джені. – Ти ж знаєш Неолу, як тільки на її плечі випадає багато роботи, вона відразу стає нервовою та невгамовною. Ти краще сідай. В ногах правди немає.

Чоловік навіть не намагався сперечатися. Покірно сів за стіл, де жінки одразу ж поставили перед ним миску з гарячим супом та запашним, свіжим хлібом.

- Давно ти до нас не заходив. – Джені обперлась на стіл та пильно подивилася на старого. – Неола все питала за тобою.

- Нічого тут вигадувати. Ні про кого я не питала. – Жінка вийшла з комори, тримаючи в руках корзину з фруктами.

По кухні знову пролунав дзвінкий жіночий сміх. Всі знали, як Неола і Боб ставилися один до одного. За стосунками між цими двома вже давно спостерігали майже всі мешканці замку.

На слова жінки Джені лиш знизала плечима та знову взялася до роботи.

- А то, не питала. – Сказала вона одній із жінок. – Тільки й мови було, що про одного Боба.

Почувши це, Неола хотіла насварити Джені, та вона і слова не встигла промовити, як на порозі кухні з’явився сам імператор. З появою Драгана всі вмить стихли та привітавши володаря поклоном, продовжили виконувати свою роботу у цілковитій тиші.

Чоловік пильно оглянув кухню, та зупинив свій погляд на Неолі.

- Я шукаю імператрицю. – Голос звучав спокійно. – В покоях її не було. – Драган намагався не видавати хвилювання, яке все більше і більше наростала всередині.

- Пане, Мира… - На мить Неола затихла. - Нашу пані я бачила лиш перед обідом. Вона була на кухні і роздавала розпорядження, ще до Вашого приїзду. Після, пані не спускалась до низу.

Зрозумівши, що його дружини тут не має, Драган вже розвернувся, збираючись вийти геть. Та позаду відчинилися двері, і знадвору до кухні зайшов юнак, що працював на конюшнях разом із Бобом. З його волосся, по обличчю стікала вода, а одяг був мокрим від дощу.

- Ось Ви де. – Хлопчина, не помітивши імператора, підійшов до Боба. Він був вкрай стривоженим. – Я щойно був в стайнях. Як завжди оглядав коней, перед тим, як йти на вечерю. Перевіряв, чи все добре.

- Яхане не тягни. Кажи, що трапилось? – Було помітно, як хлопчина нервує.

- Я був в головній стайні. Оглядав коней. Перевіряв, чи не потрібно чогось коням. Підгортав сіно…

- Яхане!? – Бобу починала не подобатися поведінка юнака.

- Я підійшов до стійла коня нашої пані…

Хлопчина знову замовк, ніби ніяк не міг наважитись.

- Що з конем пані?! – Голос Драгана був холодним наче лід. Він пильно дивився на юнака.

Яхан, помітивши імператора, вмить зблід. Було помітно, як хлопець почав нервувати ще більше, переступаючи з ноги на ногу.

- Хлопче, зберися і скажи нарешті, що трапилося. – Боб відчув напругу, що почала зростати в приміщені.

- Його немає. – прошепотів Яхан. Та помітивши, що на нього і далі всі продовжують дивитися, додав вже голосніше – Менефіста в стійлі немає. І сідла теж немає.

- О Богине. – Неола, схопившись за серце, сіла на одну із лав.

- Як немає?! – Боб пильно вдивлявся в хлопчину.

- Там порожньо, метре.

- Але крім нашої пані, на Менефісті ніхто не їздить.

- Сідла також немає, метре.

- Ой лишенько. – На Неолі вже не було лиця. – Куди ж вона… В таку негоду… Моя бідолашна…

Хвилювання почало переповнювати Драгана. Чоловік відразу зрозумів, що не знайде своєї дружини в замку. Тому, щоб не втрачати дорогоцінного часу, вийшов через задні двері кухні. Вже на дворі, на мить зупинився, вдихаючи холодного повітря. Він все намагався заспокоїти серце, яке калатало, погрожуючи ось-ось вирватися з грудей. Драган підняв голову догори, підставляючи обличчя під холодний потік дощу. Не треба було відпускати її саму. Відчував, що щось не так. Та кляті ревнощі роздирали з середини, затуманивши його розум.

Позаду почувся скрип дверей.

- Пане… - Голос Боба був тихим.

- Чому ніхто не помітив, як імператриця покинула стіни замка? – Чоловік дивився перед собою.

- Наша пані знає цей замок краще за всіх. Їй відомі входи і виходи, про які не відає ніхто. Вона могла скористатися одним із таких виходів. Тільки вона знає бездоганно Цитадель, починаючи від моря і аж до самих гір.

- Гір… - повторив Драган за чоловіком. – Готуй мені коня. Здається я знаю де може бути Мира.

- Але пане, в таку негоду не варто виїжджати із замка. Там може бути небезпечно.

- Якщо ти думаєш, що я залишу свою дружину одну в лісі, в таку негоду. То ти помиляєшся! – голос імператора був жорстким. Його погляд, що пильно пронизував старого конюха, був сповнений холодною рішучістю та невимовною люттю, що погрожувала в будь-який момент вирватися на волю.

Боб зрозумів, що переконувати, чи щось говорити імператору зараз не має ніякого сенсу. Його думки були переповненні тривогою за дружину. І будь-які доводи не мали б ніякої ваги. Тому, вклонившись, чоловік швидко пішов в бік стайні.

Чекаючи, коли буде готовий кінь, Драган стояв під навісом. Чоловік пильно дивився в далечину, все обдумуючи, що змусило його дружину втекти з замку, та сховатися. В пам’яті почали випливати образи Мири. Її занадто бліде обличчя. Відстороненні та скупі відповіді. Та більше всього запам’яталися очі, сповнені страху та не зрозумілої паніки. Щось налякало дівчину. І це явно була не розмова між ними. От тільки б знати, що стало причиною такої поведінки.

Дощ та вітер починали втихати. І негода, яка так раптово почалась, вже помалу стихала. Небо все ще було затягнуте важкими чорними хмарами, що повисли над землею тяжкими завісами. На дворі сутеніло.

За роздумами, Драган не помітив, як позаду з’явився Троян.

- Друже, на тобі немає лиця. Що трапилося? – Голос чоловіка звучав схвильовано.

- Хотів би я знати. – Тихо промовив імператор.

- Щось трапилося з Мирою? – Троян подивився на друга. Та, побачивши, що той не поспішає відповідати, продовжив – Тебе не було більше двох місяців в Цитаделі. Не було жодного дня, щоб Мира не згадувала про тебе. «От як Драган приїде…», «Як там Драган?...», «Сподіваюсь, імператору сподобається?...», «А як би вчинив Драган?...» - Троян все перераховував і перераховував вислови Междемири.

- До чого ти хилиш? – Драган уважно подивився на друга.

- До того, що твоя дружина не відпочивала всі ці місяці. Вона вкладала всі свої сили в це місто. Працювала на рівні з іншими, і не тільки у залі засідань, а й на полі, разом із робітниками. Їй було дуже важко. І ти навіть не уявляєш як. Спочатку, не всі в Цитаделі сприймали слова Імператриці всерйоз. І мені довелося прикласти чимало зусиль, щоб ті пихаті радники, нарешті прислухалися до порад Мири. Тай Мирі потрібно віддати належне – дівчина жодного разу не здалася. Кожен день вона розправляла свої плечі та виходила до всіх цих зарозумілих лордів, вирішуючи досить важливі питання. І знаєш, я не раз чув, як вона крадькома, доки ніхто не бачить, плакала. Однак, жодного разу, так і не показала своєї слабкості перед іншими. А знаєш, що її підтримувало всі ці місці? Все, що вона робила, було лиш з думками про тебе. Мира понад усе на світі хотіла тобі довести, що чогось варта. Що не даремно ти обрав її в якості своєї дружини і Імператриці всього Острова. Вона так боялася виглядати у твоїх очах слабкою та ні нащо не спроможною.

- Навіщо ти мені все це говориш?!

- Бо ти повернувся інший. Щось трапилося в поході, і я ніяк не можу збагнути, що саме. Перед від’їздом ти очей не міг відвести від Мири. Все милувався нею, випромінюючи тепло та турботу. А сьогодні, тебе ніби підмінили. Погляд холодний, слова байдужі. Та ця дівчина тебе чекала. Місця собі не знаходила. Хвилювалася за тебе. Кожен день виходила на башту, вдивляючись в далечин та визираючи тебе. Що трапилося, Драгане? Невже твої почуття до Мири встигли охолонути? Невже, зв'язок, яким Вас поєднала Велика Богиня, став слабшим і нічого не вартим?

- Звідки ти дізнався про зв'язок? – Драган точно не розповідав другові, що їх з Мирою з’єднали Божественним зв’язком. Невже це сама дівчина поділилася з ним цією інформаціє.

- Марго якось проговорилася. – Знизав плечима чоловік.

На мить, між чоловіками повисла тиша.

- За горами ходили деякі чутки. – Першим, мовчанку порушив Драган. – Не хороші чутки, які стосувались Мири. Останні декілька тижнів, ці чутки все ніяк не виходили з моєї голови. Вони змусили мене сумніватися.

- Що ти дізнався?

- Я…

Драган не встиг договорити. Перед чоловіками з’явився Боб. В одній руці він тримав ліхтар, в якому яскраво палав вогонь, що освічував все довкола, а в іншій руці – вуздечко, за яке вів коня Драгана - Лерта.

- Ваш кінь готовий, пане. І, думаю, Вам знадобиться це. – Боб передав імператору ліхтар. – Вже сутеніє. Тай дощ не скоро закінчиться. А вночі у лісі не надто безпечно. Ви ж, певно чули, що в цих краях мешкає різна нечесть. Місцеві жителі намагаються не потикатися вночі до лісу. А коли вже так виходить, що їх шлях пролягає тими стежками, завжди мають при собі зачарований вогонь. Кажуть, він відлякує нечистих.

Передавши вуздечку Драгану, та сказавши все, що вважав за потрібне, Боб залишив лердів на одинці.

- Нечесть в лісі? Вперше чую про таке? – Троян дивився в слід старому. А потім, повернувшись до імператора запитав – І куди ти зібрався посеред ночі?

- Мира зараз десь там – в лісі. Я їй наговорив багато чого зайвого сьогодні. Тому, зараз збираюся повернути свою дружину додому. – Драган одним швидким рухом сів у сідло.

- Мира не в замку? – Спочатку Троян здивувався. Та потім додав – Я поїду з тобою. Ти чув, що сказав Боб. В лісі небезпечно. Особливо вночі.

- Ні. – Голос Драгана був суворим та таким, що не дозволяв йому суперечити. – Я став причиною того, що Мира подалася до лісу. Тому, я і мушу вирішити все це сам. І ти мене знаєш – я набагато страшніший за всю ту нечесть. Щоб там не було, та їм не впоратися з тим, що сидить в середині мене. До того ж, ти маєш залишитися в замку і подбати про наших гостей.

- Я просто хвилююсь за тебе. Ти не завжди можеш контролювати свою лють і силу. – Троян уважно дивився на Драгана. – Вже колись таке було. І я не хочу, щоб це повторилося.

- Не хвилюйся. Не повториться. Я вже давно не той наляканий юнак, яким був десять років тому. Я навчився себе контролювати.

На мить Драган затих. Минулі події затьмарили його погляд. Він раптом відчув смак крові та страху на своїх вустах. Те, що трапилось дуже давно не повинно повторитися ні сьогодні, ні будь-коли ще. Чоловік навіть не дивувався тому, що його друг зараз боявся. Він би і сам боявся, як би побачив і пережив те, що і Троян багато років тому. Та, на дяку Богам, він вже інший. І зараз Драган не дуже вірить, що в лісі живе щось страшне. Нічого не відчув, коли був там востаннє. А такі речі він помічає одразу. Це одне з його вмінь. Так само, як і відчув дар Мири і силу Мо. Від нього приховати магію було просто не можливо. Мав особливий нюх на неї.

Збираючись вже рушати, Драган раптом згадав дуже важливе.

- Є дещо, щоб я хотів тебе попросити. Цю справу я можу довірити лиш тобі.

Троян не відповів, лише уважно подивився на свого товариша.

- Є один символ, який не давав мені спокою довгі місяці.

- Що за символ? – Запитав Троян.

- Він мені знайомий. Я точно його вже бачив раніше. Та чомусь не можу згадати де саме і за яких обставин. Думав, дізнаюсь про нього за горами. Однак, мої спроби були безуспішними. Тепер вся надія лиш на тебе. – Імператор подивився на свого друга.

- Ти ж знаєш – для тебе я дістану будь-яку інформацію.

Драган у відповідь кивнув:

- Знаю, тому і поручаю тобі це завдання.

Після чого, Драган дістав із внутрішньої кишені свого плаща, який встиг надіти перед тим, як вийти на двір, складений аркуш паперу.

- Я не такий вправний художник, як Мира. Та все ж… - Він передав папірець Трояну. – Я сподіваюсь, що ти дізнаєшся більше.

- Не сумнівайся в цьому. – Троян забрав з рук Драгана папірець, та додав:

- Які б чутки ти не чув за горами, не вір їм. За ці декілька місяців я переконався в одному – Мира дуже хороша і порядна дівчина. І як твій друг, я можу з впевненістю сказати, що тобі пощастило з дружиною. Такої жінки, як Мира ти більше не зайдеш.

Слова Трояна змусили замислитись Драгана. Друг мав рацію. Не варто було вірити всім тим чуткам. Не могла дівчина, що так тремтіла в його обіймах, бути розпусницею та вправною коханкою. Щось в словах незнайомців починало насторожувати чоловіка. І він розумів, що варто над цим добряче подумати. Та це він зробить лише після того, як переконається, що з Мирою все гаразд. Тому, схиливши голову в знак своєї згоди, Драган пришпорив коня та помчав в обійми сутінок, що вже схилялися над Цитаделю .

- І не хвилюйся за палац. Я про все подбаю. – Прокричав в спину другові Троян. А коли образ Драгана зник, чоловік розгорнув папірець. Декілька митей він оглядав малюнок, а потім склав папірець та сховав його в кишеню своїх штанів. Чоловік розвернувся та пішов назад до замку. Не гарно було залишати гостей довго на одинці.

Дощ вже майже перестав йти, а сильний вітер починав по малу стихати. Ніч вже давно вступила в свої права, накривши Цитадель своїм непроглядним мороком. Лиш завдяки ліхтарю, який імператору дав старий конюх, дорога не здавалася такою темною. Та ліхтар Драгану був і не дуже потрібен. Міг добре бачити в темряві. Це було ще одне вміння, що передалось йому від предків. Всю дорогу чоловік був занурений у думки. Як він і думав – ніякої нечесті на шляху не зустрічав. Ліс і справді володів магією. Однак, вона була досить старою та давно вже забутою. І якщо тут жили колись якісь створіння, то зараз їх точно не було. Певно були знищені Владленом. Адже всі знали, як він ненавидів магію і чари. Знищував все, що мало хоч якусь силу. За часів його правління багато було вбито родин, і сім’я Драгана не стала виключенням. Дивувало лиш одне, як людина, яка так не зносила все магічне, не помітила, що його власна донька обдарована та неабияка сильна провидиця і не тільки.

Вже біля скель Драган зупинив Лерта. Зіскочивши на землю, чоловік пильно вдивлявся в кам’яну стіну. Не дивно, що за стільки років ніхто так і не знайшов таємний прохід між скель. Його було просто неможливо розгледіти, якщо ти не знав куди дивитися. Мира знайшла неприступну схованку. Але дівчина і гадки не мала, що прохід було зачаровано. Жоден смертний ніколи б не помітив його. І Драган починав здогадуватися чия це заслуга. При нагоді він обов’язково все витягне зі старої, яка так старанно ховається в лісі.

В печері було темно і сухо. Навіть звуки дощу і вітру сюди не проникали. Спочатку Драган подумав, що помилився і тут нікого не має. Та за мить він почув шум, а потім побачив і Менефіста, що покірно стояв біля велетенського каменю. Мири поруч із конем не було.

- Де ж твоя господиня? – Драган підійшов до Менефіста. І тільки чоловік простягнув руку, щоб погладити коня по шиї, помітив, як за великим каменем лежала Мира.

Імператор вмить опинився біля дружини.

- Миро, дівчинко моя. – Прошепотів чоловік. На його обличчі засяяла посмішка, від того, що знайшов її живою і не ушкодженою. Та тривога чомусь не поспішала полишати його серце. Адже жінка не відповідала. Її очі були заплющені, а дихання важким.

Драган простягнув свою руку, щоб забрати з обличчя дружини пасмо волосся, яке від дощу і досі було вологим. Вже торкнувшись щоки, чоловік відчув жар, який в мить обпалив його руку.

- Та ти вся гориш. – Він приклав долоню до чола жінки. – Миро. – Покликав її ще раз. Та результату ніякого. Жінка ніяк не реагувала на чоловіка.

Довго не думаючи, Драган підхопив дружину на руки. Її одяг був мокрим а все тіло тремтіло.

- Дівчинко моя, тримайся. Зараз, я тебе заберу в безпечне місце.

Драган нашіптував їй заспокійливі слова. Хоча розумів, що зараз він намагається більше заспокоїти себе ніж її. Менефіста чоловік залишив у печері, адже добре знав, що тут йому нічого не загрожує. Та й ліхтар мусив також лишити. Йому він і так був без необхідності. Зараз, на першому місці було чим найшвидше забрати Миру туди, де їй допоможуть. На виході з печери, їх зустрів холодний вітер, що пронизував промоклий від дощу одяг. Від цього Мира ще дужче почала тремтіти в руках чоловіка.

- Потерпи трішки. – Драган міцніше притиснув жінку до себе.

До замку було надто далеко і чоловік боявся, що не встигне. Мира вся палала. Її терміново потрібно було переодягнути та зігріти. Тому, рішення прийшло само собою. Найближче всього від гір мешкала Мо. Саме туди і попрямував Драган, сильніше пригортаючи Миру до себе. А Лерт, понуривши голову, йшов слідом за своїм господарем.