Чайка

ЧАЙКА

Раптом темряву розірвало м’яке блакитне світло. Земля чомусь посиніла, а у вуха ввійшов морський шум. Він не зразу розплющив очі. Ось під ним сильно розгойдуючись, коливається чайка, майже по борти занурена у холодну морську воду. Міцне світло-коричневе дерево набирається від моря сині, стаючи темним, потьмянілим. Він із жахом дивиться, як човен от-от затоне. Серце стинається від жаху, але він упевнений у тому, що не загине. Згори нещадно палить червоне, наче гранат, сонце. Йому здається, що те сонце випалює з нього душу і всю твердість, що у ній була до цього часу. На воді тимчасом розгортається справжнє бойовище, хоча для нього із побратимами дуже скоро все скінчиться. Темне море навіки покладе і їх і їхню чайку у свою темно-синю шкатулку і нікого й ніколи не підпустить до них. Чи ж не лякає його думка стати перлиною, трофеєм? А хіба він про те думає? Що йому козаку-характернику ті ваші моря? Він сам бодай із чортом порозуміється… Але ж він такий один, а хлопців із півсотні… Чайка побачив багряні відблиски на воді. Чи то кров, а чи просто сонячна заграва козак сказати вже не міг. Звуки бойовища притлумляли навіть шум моря. Чайка особисто кермував човном. Він був уже бувалий козак, тому знав, як розгромити ворогів, але сьогодні їм це не вдавалося. Ще молодий в літах козак згадував, як півдня тому вони збиралися у цей похід. Йшли заради визволення невільників, а самі стануть невільниками століть… Тільки пісні ходитимуть про козака Чайку і його побратимів…

«Ні, я так не хочу!» - гнівливо думав Чайка, уявляючи, як побиватиметься за ним молода дружина. А всі ті що були поряд? Хіба ж їх життя – то не безцінний скарб, який треба тут і зараз рятувати?

«Нехай навіть так, хай тиснуть на нас з зусібіч, а ми все одно видряпаємося!» - Чайка був у тому упевнений. Він, правда, не смів підкріпити свою упевненість словами, але одного погляду на побратимів йому вистачило аби зрозуміти: ці будуть борсатися до останнього.

А море під ними синіло й гороїжилося. Діло йшло до вечора, а там гляди і буря підійметься. Не сказати, що Чайка радів цьому, але й не сказати, що він бурі боявся. Сильний вітер і їхню чайку міг перевернути, але про те молодий козак турбувався найменше. Бодай би такий мент, аби виявити свою силу. Були у Чайки таємничі знання, які коли пустить в хід, то вороги розбіжаться. Турки й татари тремтіли від тої сили, що мав Чайка, та аби скористатися нею, він теж мав виждати певного моменту. Сонце сідало за горизонт. Молодий козак з тривогою дивився у сині небеса, що за якусь мить почорніють. Крізь рожеву пелену сонця він де-не-де бачив бліді зірочки. Небо було тихе й спокійне, а море під ними лютувало, пінилося, здіймалося поки ще маленькими хвилями. За мить все згасне, а він нічим не зарадить… Ця німа й страшна упевненість отруйною стрілою пронизала Чайчине серце. Він бачив, що човен вже майже потопили, але хлопці трималися мужньо. З його грудей рвався стогін, звіриний рик, але нічим зарадити він все ще не міг. У його руках не було тої так потрібної нині сили. Козак бачив, що це так розпорядилася доля.

«Все що робить небо – то на краще, але я не можу змиритися! Нехай тоді я потону з ними!» - він наче у тумані бачив останні миті. Коли Чайка опам’ятався, то був уже у високому темно-синьому небі. Він нині не розумів що діється. Як він тут опинився?

Скільки не питай, а відповіді все одно катма. Тож лишилося Чайці змиритися із чиєюсь вищою волею, тим паче опиратися він не міг. Прямісінько під ним пливла галера із бранцями.

«Невже ж це моя остання можливість? Нехай я вирятую їх, а сам…»

Але крила погано слухались його. Вже за якусь хвилину лету Чайка відчув, що крила затерпли, вони шалено болять. Він мусить бодай на хвилю сісти десь на березі. Ледве він долетів останні метри.

«Щось таке дивне коїться зі мною і з моєю силою… Ніколи ще такого не бувало», - думав Чайка, сідаючи на холодний ринь. Він все ще дивився у море, де видніла покинута всіма чайка. Козак не міг пробачити того, що він єдиний, хто вибрався. Тепер півсотні його побратимів спочинуть навіки у синім холоднім кришталі Чорного моря. Він сидів наче зачудований і дивився услід побратимам. На устах була тиха молитва, дарма що він у подобі чайки. Враз серце так защеміло, що він ледве не пустив сльозу. Щось у ньому переломилося й навіки згинуло.

Чорні думки захопили у полон його душу. А чорні руки – тіло. Чайка і незчувся, як опинився у чиїхось руках. Він з усіх сил відбивався від поневолювача і дзьобом і крилами, але той ні за що не хотів відпускати його. Чайка замислився про те, що треба було б назад перекинутися людиною, але зразу ж відкинув цю думку. Якщо турок схопив його, то певне знав, бачив, що то не проста пташка. Тепер упевненість в цьому зміцніла ще більше, коли турок сказав:

— Тепер ти нікуди не полетиш! - він дико й хрипло розсміявся. Хоча який був сміливий Чайка, але і в нього серце стинулося від жаху. Він враз гостро відчув той страх, передчуття останньої хвилини. Тоді на кораблі він цього не боявся, а тільки усвідомлював холодним розумом, але тепер... З давніх літ Чайка трохи вивчився по-турецьки. Це значно полегшувало йому життя, бо ж мало хто з його молодих побратимів міг розуміти ворога. Тепер же в юнака не було ніяких козирів. Його впіймано і буде заслано на галери.

«Але ж як вони мене зашлють якщо я чайка?» - уже зовсім небоязко подумав він. Птаха вони ж не можуть посадити на ланцюг.

«А якщо так, то виходить, що я невільний птах, але якщо правильно вгадаю час, то вирвуся…»

Знов Чайчине серце сповнилося надією, але він не знав як скоро зможе скористатися своєю можливістю. Тепер козак роздумував над тим, як же вороги так легко взяли його, адже він характерник і володіє такою силою, що з нею мало хто може порівнятися.

Вже коли турок ніс його, міцно стиснувши у руці, Чайка усвідомив, що без чарів тут не обійшлося. А як ще пояснити те, що хтось увесь час заважав йому своєю магією?

Коли би він знав, що його чекає далі, то волів би обернутися у своє істинне тіло, аніж так мучитись. Раптом він побачив другого турка, що йшов із велетенською сокирою. Той, що тримав Чайку глянув на сокиру й сказав:

— Нащо вона тобі така велика? Неси що-небудь поменше, тут всього лиш чайка…

Від його слів у Чайки все у нутрях похололо. Він не думав, навіть не сподівався такого рішенця. Невже вони вб’ють його? Але все не може отак просто скінчитися…

«Хіба вони навіть не спробують змусити мене перевернутися знов на козака?» - насмішкувато подумав Чайка. Його життю загрожувала небезпека не менша, ніж коли б він був у своєму істинному тілі. Чайці здавалося, що виплутатися із цієї біди йому уже не вдасться. Холодна рука смерті вже тяжіє над ним. Зараз той чорний зловісний турок опустить блискучу сокиру – і кінець його Чайчиному життю.

Але у цій здогадці характерник промахнувся. Він навіть і подумати не міг, що зроблять із ним.

Рука, огорнута чорною пітьмою потяглася до крил. В ту саму мить Чайка таки здогадався, що задумали турки.

Йому повік одрубали крила. Якщо чайці одрубали крила, то козакові - руки. Коли він знов перевернеться назад на козака, то вони вже ніколи не відростуть.

— А тепер на галеру його, - скомандував перший той, що тримав Чайку.

Чайка не встиг ще погамувати свій біль, тому перед очима в нього темніло. У той момент, коли в повітрі блиснула сокира він думав, що втратить життя, а відбувся порівняною малою ціною – руками. Проте ж і ця ціна надто велика для того безтурботногокозака, що вранці збирався у похід. Ще до схід сонця вони помолились і сіли у чайку. Ніхто з козаків не сподівався, що доведеться отак закінчити і похід і життя. Звичайно ж умирати під час битви або в турецькому полоні – це козакові звична річ, але ні Чайка, ні його побратими ніколи про те навіть не замислювались. В юного Чайки лишалась тільки одна розрада: він потрапить на човен і поговорить із побратимами, яких плив визволяти. Може, спільними зусиллями вони вирятуються-таки.

Його прив’язали на галері, але не заковували в кайдани, тільки міцною мотузкою. Хоча Чайка і втратив крила, але попри біль старався триматися мужньо. Перед його очима вставала зоряна темінь, якої він ще ніколи не бачив. На чужині зірки зовсім інші, вони і світять мляво і не гріють зовсім. Інша справа степові зорі ті, що напередодні бачив Чайка. Він дивився у південне турецьке небо й уявляв своє, степове, охоплене темнішим ореолом. У степу і зірки сяють яскравіше. Хтось із тих, хто видряпався з турецького полону розповідав про це Чайці та іншим козакам, але ті не вірили.

Перемагаючи сильний біль, Чайка пробував було злетіти, але не виходило. З обрубків крил лилася червоною рікою кров. Невільники, що день і ніч гребли, прикуті до галери, навіть не глянули на Чайку. А він так хотів, так молив Бога про те, аби бодай один козак побачив його у упізнав у ньому свого побратима. Його душу ятрив більш не фізичний, а біль, що прогризав його крила, обпікаючи мозок білим сяйвом. Те сяйво скидалося на велетенську зірку, що кинули йому в душу. Вона обов’язково пропалить болем усе його нутро, не лишивши від нього й попелу.

Андрій прокинувся від нелюдського болю. Розплющив очі. Навпроти себе юнак побачив побратима, котрий схилився над ним.

На обличчі друга Андрій бачив гримасу болю, але не його власного. Він бачив у лівій руці побратима палицю, на яку той спирався при ходьбі. Дмитро ще не міг добре ходити. Нещодавно його було поранено в ногу. Андрій потрапив у шпиталь на тиждень пізніше за Дмитра.

— Ну як твої крила? - намагаючись сховати в усмішці біль спитав Дмитро.

— Ти думки читаєш чи що? - раптом спитав Андрій.

— Тобто? - друг дивився на нього так наче нічого не розумів.

— Ну мені тільки-що сон приснився…

— Який? - Андрій бачив як у другових зболених очах розгоряється іскорка цікавості.

— Що я був чайкою… - Просто відказав Андрій.

— Чайкою? - перепитав побратим, кутики його губ загнулися до гори. Він явно був задоволений з тої відповіді.

— Не смійся, - Андрій намагався посерйознішати знову, але з Дмитром це ніколи б йому не вдалося.

— І що далі було? - спитав той і сам стараючись опанувати свою лукаву усмішечку.

— Я був наче козаком-характерником, - сказав Андрій, дивлячись крізь Дмитра.

— Ото все так серйозно? – знов всміхнувся той.

— Авжеж, - юнак навіть не пробував бодай на мить зробитися серйозним, хоча те, що він бачив потребувало довгого і ретельного осмислення.

— Це було приблизно так? - Раптом Дмитро вихопив звідкись невеличкий блокнот і олівець. Андрій давно, ще з самого початку знав, що Діма мастак малювати, але щоб він коли-небудь отак оживлявся і схоплювався з місця… Такого Андрій ще ніколи не бачив. Звісно ж художник був душею компанії, завжди міг розрядити обстановку, коли це бувало потрібно, але щоб отак…

— Думаю, що отак, - Дмитро блискавичним рухом перехопив олівець, а другою рукою притримував на колінах невеличкого блокнота.

— Що ти там малюєш? - спитав Андрій. Його цікавість тепер було не вгамувати. Говорять же про них, що наче сармати… Довго розганяються, але як розженуться, то вже не спиниш так просто.

Коли ж Андрій лишився наодинці, він тільки тоді зазирнув у другову картину. Ні, зазирнув зовсім не те слово. Ще у Дмитрових руках Андрій розгледів простий і дуже красивий малюнок, виконаний простим олівцем, але тоді він навіть не замислювався над його змістом. На маленькому блокнотному аркуші була вималювана турецька галера, а над нею літала чайка.

«Чому саме чайка?» - думав Андрій. Ще хвилин десять він шукав розгадку у своїй пам’яті, поки не знайшов-таки потрібне місце.

Цю розмову хлопець викопував так довго, бо сталася вона ще в дитинстві. Андрій навіть не пам’ятав скільки тоді мав років. Але було це однозначно влітку. Коли він був маленький, то ледве не на ціле літо їздив до бабусі й дідуся у степове селище. Воно було невеличке, що всі одне одного знали. Андрієві навіть на думку не спадали ті питання, що він ладен був поставити зараз. Але, на жаль, ні дідуся, ні бабусі поряд із ним не було. Зв’язок із ними обірваний навічно… Він уже так просто не може прийти, сісти поряд з дідусем і спитати в нього все до ладу.

А колись ще давно дідусь йому розказував, що їхній рід ведеться ще від сивих часів, коли ще козаки були. Розповідав, що з тих часів майже нічого й не лишилося, крім легенди про козака Чайку. Тут-то Андрієві і вдарила кров у скроні. Він закляк.

«То ось чому мені снився прадід? Він хотів мені сказати одну важливу річ…»

Ай справді, Андрій глянув на свої перебинтовані руки. Вони як ті крила, але це не значить, що він вже зовсім безпорадний. Попереду було ще кілька операцій, і Андрій не знав, що буде потім, до чого вони призведуть, але йому лишалося тільки сподіватися на краще, вірити у диво... І сповняти його.

Погляд молодого бійця впав на побратимів малюнок, що й досі лежав на ліжку.

«А тут Чайка літає, то може вона й навсправжки полетить?!» - Андрієве серце сповнилося надією. Він заплющив очі, повертаючись у ту далеку дійсність.

Спочатку в нього зовсім нічого не виходило. Він лежав, дивлячись у пусту темінь своєї уяви.

«Певно, ані дід, ані пам’ять землі не дозволять втручатися у ту дійсність», - із жалем подумав Андрій.

«Але ж я можу викохати цей образ у власній уяві!» - пролунав у його душі сильніший, впевненіший голос.

Хлопець ще раз заплющив очі. Він будь-якою ціною розставить крапки над і, бо тільки справедливість гідна панувати у цьому світі. А добро має витіснити біль і страждання. Андрій уже не рахував ані спроб, ані часу. Юнак вірив у те, що в нього обов’язково вийде. Він відчував свою особисту відповідальність за козака Чайку, який мужньо рятував своїх побратимів з полону. В чомусь вони з Андрієм були схожі. Далекий правнук вірив у те, що пращурові судилося перемогти. Врешті Андрієві вдалось потрапити у той інший світ. Але над галерою висли уже не зоряна ніч, а багряна заграва ранку. Кольори неба переходили від рубіново-червоних аж до блідо-блакитних, блаватних. Галера повільно пливла назустріч сонцю. Але тепер Андрій вже не був козаком Чайкою. Тут він опинився у ролі глядача. Він бачив і виснажені обличчя бранців, і велетенську галеру, і обрій, що з кожною миттю горить і червоніється все більше. Новий день вступав у свої права. Ще один пекельно-гарячий, политий слізьми бранців день. Що він їм несе? Солоний вітер із хрустом влітав у легені бранців і в Андрієві. Хлопець подумав, що і дня б тут не протяг, але йому й не треба. В грудях завмер якийсь урочистий щем, передчуття добра й волі. І раптом… Андрій побачив, як над велетенською галерою злітає біла чайка. В ту мить Андрієві було так радісно, що він не міг вимовити ні слова. І серце і душа захлиналися від радості. Юнак не міг видобути з себе ні слова, а серце так і трепеталося у блаватних небесах. Це була найбільша радість, яку юнак коли-небудь переживав.

Боєць знов розплющив очі. Тут не було вже ані галери, ані бранців, ні блакитного й усміхненого неба, ні прадіда Чайки. У вікно заглядав багряний ранок. Тепер, тільки тепер Андрій відчував на губах смак перемоги і свої солоні, наче морська вода, сльози. Він знав: коли Чайка злетів, тоді і я житиму. Тепер хлопець спокійно обвів поглядом свою палату. Хоча попереду його чекало чимало випробувань, але Андрій не боявся, бо відчував за спиною дідові, Чайчині крила. А що ж до його самого, то він був упевнений, що і в його душі крила відростуть.