Бузок

Присвята

Дівчинці, яка очікувала на свій бузок

Вересень 1883 рік.

Старша школа імені Вана Сореля — елітна школа, де навчаються діти чиновників, високопосадовців та інших людей, які можуть оплатити навчання вартістю в 700 кроп, що дуже дорого в повоєнні часи.

У непросторому, через велику кількість парт, класі гучно лунали викрики хлопців і дівчат. Це був перший день навчання, 1 вересня. Інші класи вже стихли, а їхня класна керівниця чомусь запізнювалась. Учні раділи, що це їхній останній рік в школі і далі вони підуть у доросле життя, наповнене новими завданнями і випробуваннями. Можливо хтось навіть поїде навчатись за кордон.

Нарешті жінка прийшла і стихли останні викрики.

— Любі мої, я дуже щаслива, що провела таких розумних і чудових дітей крізь роки. Я пишаюсь вами і вашими успіхами. Ви моя гордість. Завершіть цей рік ще краще! — бажала і продовжувала бажати керівниця Ольга Іллівна. Вона, на правду, дуже любила дітей і завжди старалась бути ближчою до них.

— Вона так кожен рік нам бажає, але в мене все гірше і гірше, — скаржилась своїй подрузі Марфі червонощока дівчина з блідо-рудим волоссям, заплетеним у дві товсті коси.

— Це, тому що ти вчитись перестала, — відрізала Марфа. — Тань, якби ти вчилась, то твої оцінки були б кращими. Не звинувачуй Іллівну у своїх невдачах, — дорікнула.

— А хто каже, що я її звинувачую? Я просто кажу.

— Дів-ча-та! Маєте що розказати, то поділіться з усіма. От не розумію, ви всі науки знаєте, мистецтво знаєте, а манер ніяк не навчитесь, — трохи нервувалась керівниця. — І стільки пояснюю, розказую, вчу, а ви далі за своє.

Тоді ті двоє встали і, зробивши маленький уклін, одночасно промовили:

— Просимо прийняти наші вибачення.

— Я вибачаю, надіюсь це востаннє, — та вона знала, що вони вже не зміняться. Тоді озвучила всі організаційні питання і замовкла. — Здається все сказала. Ах точно, я не повідомила, що вас навчатиме новий викладач з живопису.

— Інна Володимирівна пішла?! — вигукнув хтось з класу, але точно можна сказати, що це був хлопець.

— А ти що закохався в неї? — пролунав ще один вигук, також хлопця, мабуть, щоб підколоти. У нього вийшло, весь клас зареготав.

— Інна Володимирівна пішла у дектет, при нагоді привітайте її з цим. Як чудово вийде, ви якраз завтра на першому уроці познайомитесь з ним. Як кажуть, ''Новий рік — нові знайомства''.

— Надіюсь, це не старий пердун, як зі скульптури, — буркнула Таня.

— Циць! — вигукнула Марфа на пів тону і закрила рукою їй рот, а потім і собі.

Ольга Іллівна глянула на них і, глибоко видихнувши, побажала всім гарного дня, з вішалки зняла кавове кашимірове пальто і вийшла з класу.

Учні галасливо почали також збиратись додому, оскільки концерт в честь початку нового навчального року і зустріч з класним керівником відбулись.

— Марфо, ти святкуватимеш завтра свій день народження? — запитала однокласниця Аліна. Світловолоса з великими зеленими очима, настільки великими, що здавалось, що вони зараз переважать голову і дівчина зламається навпіл.

— А тобі так цікаво? — прискіпливо відповіла Таня.

— Тань, ну чого ти? Алін, я не запросила тебе, і якщо ти ще сто разів поставиш питання, я все одно відповім те саме. Не подумай, що ти мені не приємна, просто батько запрошує гостей. Всі мої шістнадцять років так пройшли, ніколи не було серед присутніх тих, кого я хотіла б запросити, а Тані просто повезло, що наші тати ведуть спільний бізнес, не більше.

— Мені також, якби не він, то ми не відвідували б одна одну в такі дні, — підтакнула Таня.

— Я не розумію, чому вам батьки забороняють щось, коли у вас є все, дивувалась Аліна. — Я розумію мені не дозволяють, бо ми не такі багаті, але ви? — не чекавши на відповідь, вона розвернулась і покинула клас, а далі зникла в натовпі.

— Яка розумна. ''Алеее виии'', — закривлялась Таня. — Що їй в нас треба?

— Не знаю, але знаю точно, що якби тебе зараз побачила Ольга Іллівна... — і ріденько засміялась.

— Циць, а то точно десь появиться.

Ще завсміхались кілька разів і вийшли майже останні на подвір'я школи, де сонце ласкаво розсипало проміння. Здалеку на Марфу заглядав високий чорнявий хлопець в картатому костюмі і накрохмаленій сорочці. Він чекав на друзів, тому розслабився і, запхавши руки в кишені штанів, сперся на стіну школи. Йому подобалось в ній все: очі небесної блакиті, світле хвилююче волосся, яке спускалось на плечі, її ходьба, манери, сміх, тонкі пальці, а особливо кривий мізинець на лівій руці. Вона здавалась йому найкращою і єдиною в цілім світі.

— Я впевнена, що Орест дивиться на тебе, — прошепотіла на вухо Таня, коли ті обіймались на прощання.

Марфа повернула в сторону школи голову і серед цього натовпу вгледіла очі, які пильно дивились на неї. Тоді мило посміхнулась і сором'язливо відвела очі в бік.

— Невже, він таки добився тебе?

— Ти що? Якщо батько дізнається про нього, його за певних невизначених причин відрахують. Навіть якби я і захотіла бути з ним, то це добром не закінчиться. Краще не починати того, що роздмухає бурю.

— Він ще з молодшої школи заглядає за тобою.

— Просто заглядати недостатньо. Щоб чогось досягти потрібного щось робити, а не просто дивитись здалеку. За всі роки він жодного разу не підійшов до мене, просто дивитися, а я просто сміюсь. — Марфа зробила паузу, а після того, як глянула на нього ще раз, додала: можливо навіть насміхаюся.

— Пані Марфо, — втрутився високий чоловік у стриманому синьому костюмі трійці, після того, як подивився на годинник, — уже час їхати, — і відкрив дверку автомобіля.

— Гаразд, — відповіла та і, ще раз обійнявши подругу, сіла в розкішний шкіряний салон, яких трохи зарипів.

Наступного ранку Марфа причепурилась: одягнула новеньку форму, накрутила волосся, використала трохи косметики.

— Ти така красуня, — вигукувала Таня, щойно вгледіла подругу. — Хоч в шкільній формі, але все одно прекрасна, — щебетала та ходячи навколо Марфи, то поправила їй волосся, то складку сукні тощо.

— Дуже дякую, мені приємно, що ти так сиплеш на мене компліментами, — рожевіла іменинниця.

Пролунав голосний дзвінок на урок, кожен зайняв своє місце за мольбертом. Майже всі нічого такого не очікували, і тільки Таня шептала: "Хоч би не старий, хоч би не старий", і хлопець, який вбивався, що Інни Володимирівни не буде.

В тихому коридорі почали чутись гучні стуки туфель, які все наближались, і були незнайомими (деякі учні, в тому числі і Марфа, могли за звуками ходьби визначити хто з вчителів йде і з яким настроєм).

Настав момент істини. Двері прочинились і в клас увійшов молодий чоловік з високо піднятою головою, кучерявим волоссям, одягнутий в чорний, але скоріше за все темно-синій костюм.

— Всіх вітаю, я ваш новий викладач живопису Андрій Ярославович. Прошу любити і слухати мене, а я в свою чергу допомагатиму вам. Отже, перед тим як почати працювати, я хочу щоб кожен з вас сказав кілька слів про себе. Так ми одразу і пройдемо відвідування. Гаразд?

— Так, — хором відповів клас.

— Чудово, — відповів, відкриваючи журнал на потрібній сторінці, а тоді з листочка, який попередньо вийняв з дипломату, зачитував ім’я, записував його в журнал і уважно слухав учня. — Горлик Анна.

Так він відмітив шістьох і дійшов до Марфи.

— Козир Марфа.

Дівчина як в тумані сиділа і витріщалась на викладача. “Його очі, які ж вони? Який їхній колір? Я надто далеко, а вони такі світлі… неможливо розгледіти. Губи, чи не надто вони пухкі? Такі ніжно рожеві, майже бліді. А чи можливо мати такі рівні лінії. Якийсь він не природній. Незвично красивий. Такі вуха загнуті… Цікаво, чому вони також рожеві. Пальці такі довгі, він грає на фортепіано? Піаніно? Генетика?”

Сама того не розуміючи, вона забула про все, і просто дивилась на нього, тоді Таня штуркнула її в бік і та, підскочивши, привіталась.

— Мене звати Марфа Козир, люблю малювати і їздити верхи, але споглядання скачок приносить куди більше захоплення. Мені до вподоби гранатовий сік і консервовані персики. Вечори проводжу за фортепіано або книгою, не важливо який жанр, головне щоб не Шекспір зі своїми нікчемними закоханими. — Марфа щебетала і щебетала, Андрій Ярославович тим часом споглядав на неї і вслухався в її натхненну розповідь.

— Ти неймовірна дівчина, Марфо. У тебе стільки захоплень і вподобань, цікаво буде глянути на твої роботи. Так, далі...

Поки знайомство проходило, Марфа злетіла аж до сьомого неба.

— Оце так подарунок тобі на день народження, — шепнула Таня зачарованій дівчині, яка не почула її з першого разу.

— Ой, що ти кажеш?

— Ооооо, ти що закохалась? — підсміховується. — Любов з першого погляду?

— Тьху на тебе, — зашарілась. — Як тобі тільки могло таке в голову прийти? Безбожна.

— Але погодься, що він красень. Мої молитви були почуті, хоч раз, тому тепер я буду побожна, оскільки вважаю, що це ідеальний знак, що справедливість і Бог все-таки існує, — щебетала Таня, склавши руки як під час молитви, і смиренно дивлячись на розп’яття, яке висіло над дверима.

— Кому що, а курці просо.

— Та хай хоч кукурудза, ти не відповіла на моє питання: то він красень?

— Щебетушки, — лагідно перервав їх шептання, — перерва для переговорів. Будь ласка, продовжуй.

— Андріююю... — потягла Таня, бо забула як викладача по-батькові, — як його? — шепотом до подруги.

— Ярославович, — відповів замість Марфи.

— Андрію Ярославовичу, якщо Ви подумали, що у нас нема манер, тоді помиляєтесь. Ми знаємо, як, коли і де поводитись, але хоч тут, в ''другому домі'' хочемо забути про них і ще побути дітьми, крім того, це наш останній такий рік.

— Ти Таня?

— Так.

— Тань, мені подобається, що ти така усміхнена і відверта, але інколи є межа. Інколи є те, що інші знати не повинні.

— Обов'язково прислухаюсь до Ваших слів, — запевнила Таня. — До речі, в Марфи сьогодні день народження, — вигукнула та, не давши і слова промовити Карлі, дівчині, яка розповіла про себе.

— Справді? Тоді з найщирішими побажаннями, Марфо.

— Дякую, — мило всміхнулась дівчина і знову зашарілась .

Карла все-таки довела свою розповідь і всі наступні також. Тоді Андрій Ярославович поговорив з ним про фарби, техніки, композицію тощо і дав перше завдання: перенести на листки лінійно композицію, яку він склав, до речі, єдину, всі наступні вони самі повинні компонувати, а вже фарбами на наступний раз. Поки учні клопотались, він повільно крокував класом і пильно вдивлявся в рухи кистями, в точності передачі.

— А ти і справді майстриня на всі руки, — зауважив викладач, звертаючись до Марфи.

— А Ви думали я аби сказати чи розхвалитись перед Вами так розпиналась? Е ні, я відповідаю за свої слова.

— Це хороша риса, — підхопив.

— А ще краща — не боятись своїх слів. Інколи люди бояться щось сказати чи виразити свою думку. Це погано, таким людям складно.

— От впевнена, ти зараз говориш за Ореста, — сказала Таня, гадаючи, що її крім Марфи ніхто не чує, але Андрій Ярославович тут же поглядом знайшов Ореста, який сидів праворуч від неї за три учні і глядів на дівчину.

— Тань. Досить за нього, якщо він не може навіть рота розкрити, то що з нього? Толку як від стовпця. Ти малюй краще.

Кінець січня 1884 року.

Після уроку живопису Марфа розкладала елементи композицій на місця, Тані не було, бо хворіла, а решта вже пішла додому насолоджуватись вихідними. Несучи скляну зелену вазу, дівчина впустила її і та з тріском розлетілась підлогою. Марфа ж перше вхлопилась за груди і, жадібно бажаючи вдихнути повітря, хотіла знайти якусь опору, але впала на уламки скла.

Андрій Ярославович, який повернувся до класу нічого не зауважив, але його щось таки змусило підійти до стелажів і коли підійшов з жахом кинувся до дівчини.

— Марфо, Марфо! — кликав її учитель, але марно, вона втратила свідомість. Він вирішив винести її надвір, але зрозумів, що там холодно, тому не став, але все ж підняв з підлоги і поніс до шкільного медпункту. Медсестри вже не було. Тоді він в надії почав бігти школою і натрапив на чоловіка, який першим звернувся до нього:

— Перепрошую, Ви часом не викладач Марфи Козир?

— Так, а Ви хто їй?

— Я її водій, мені потрібно відвезти її додому, але вона досі не вийшла..

— Я знаю, — перебив Андрій Ярославович, — вона втратила свідомість.

— Як втратила? КОЛИ?! — Ледь не з криком (від переляку) запитав водій.

— Не знаю, знайшов її непритомну в кабінеті, — не менш перелякано відповів викладач ведучи того в медпункт.

Зайшовши туди, на одному з ліжок лежала дівчина. Водій оглянув її, а тоді попросив принести кисневу маску, а потім його сумку з машини, вона знаходилась в багажнику.

Викладач покірно виконав усі доручення чоловіка. — Ось, — пригнав Ярославович і простягнув коричневу шкіряну сумку-чемодан.

Водій відкрив її, а там повно різних препаратів, шприців тощо.

— Ви медик?

— Приватний і у мене є розмова до Вас, тому не смійте будь-куди йти, — строго заговорив той готуючи укол.

Закінчивши, він ще раз оглянув її і нарешті присів. Потім за хвилину згадав, що тут є ще викладач, тому розвернувся до нього обличчям.

— Скільки коштує Ваше мовчання?

— Тобто? — з нерозумінням і великим подивом відповів запитанням.

— Пані втратила свідомість, про це ніхто не повинен знати. А якщо знає, то мовчати. Ви не відповіли "Скільки?"

— Невже втрата свідомості вимагає мовчання?

— Для родини Козир це важливо, — відповів водій все ще очікуючи на кругленьку суму.

— Якщо я скажу, що просто мовчатиму?

Той неабияк здивувався і потер бороду, через хвилину заговорив:

— А де тут телефон? — Коли слухавку підняли, той чітко і по темі заговорив, а закінчивши розмові, попросив допомогти йому перенести дівчину і його речі до машини, далі наче наказав вчителю сісти в машину і нічого не питати.

Їх подорож тривала з пів години а то більше, перш ніж на горизонті з’явився розкішний мурований особняк. Браму перед ними відчинили і зачинили, а на сходах вже чекали слуги з ношами.

Поки дівчину понесли на верхній поверх, вчителя провели до кабінету пана Романа (батька), який вже чекав на неочікуваного гостя. Того дня він покинув роботу і повернувся додому швидше.

Це був чоловік років 45, він мав широкі атлетичні плечі і довгі ноги. На голові сивенька маківка і високий лоб, крім того, що його половину і так закривала шевелюра. Він керував ювелірним бізнесом, що приносило йому дохід в 6 тисяч кроп в рік.

— Прошу, сідайте, не стійте, — повільно вказав на диван. — І ще дозвольте нагадати Ваше ім'я.

— Андрій Ярославович Франко, — спокійно відповів той. — Пане Романе, — перебив хвилинну тишу, — можете пояснити мою причину перебування тут?

— Звичайно. Ви бачили мою дочку непритомною?

— Так.

— Ось Вам і причина. Але Ви повинні забути що робили, що бачили і де були після закінчення занять. Ціна не важлива, не соромтеся, кажіть будь-яку, — запевняв батько дівчинки? підпалюючи кубинську цигарку.

Викладач засміявся.

— Це всього лише обморок, тут нема нічого постидного чи чим Ви його вважаєте і це не є щось таке, про що особисто я говоритиму кожному зустрічному. Якщо мої знання зашкодять моєму учню, тоді що я за викладач? Я не маю наміру просити грошей і тому подібне, просто хочу побажати, щоб Марфа чим швидше одужала.

Пан Роман уважно вислухав його, і щойно він розтулив губи, почувся стук в двері, це була служниця, яка повідомила, що дівчина прийшла до тями.

— Чи можу я зустрітись і запитати як вона? — звернувся той.

— Нащо це Вам? — здивовано і з якимось презирством глянув пан.

— Вважаю, що це моя провина, оскільки не помітив на уроці, що їй погано і не встиг запобігти подальшому розвитку подій, — пояснив на одному подиху.

— Ну гаразд, — неохоче погодився батько і наказав служці відвести того до дочки.

Викладача провели широкими сходами, встеленими червоним килимом, потім довгим коридором і ось накінець він біля дверей її кімнати. Тихенько постукав і затамував подих, очікуючи відповіді, вона прозвучала і той, покрутивши круглу клямку, зайшов у кімнату.

Посередині стояло широке ліжко з балдахіном і великою кількістю подушок, серед яких Марфа здавалась ще меншою. Між вікном і ліжком висіла картина з насиченими гронами бузку, що лежали на сірому столі. В кімнаті був присутній і лікар-водій.

— Ти як? Тобі вже краще? — турботливо запитав викладач, ставши поруч ліжка.

— Андрію Ярославовичу? — вона почала підводитись, але той заперечив і попросив лежати і набиратись сил. — Нащо Ви тут? Хоча не відповідайте, я знаю. Дмитре, Ви можете йти.

— Я не можу покинути вас тут одну, а якщо…

— Будь ласка, — не дала договорити.

— Не смійте говорити нічого лишнього, — нагадав той, підійшовши до неї ближче і наче шептав, Андрій Ярославович почав заглядати у вікно і споглядати червоний захід, щоб не чути.

— Це мій діагноз і я можу ділитись ним з ким вважаю за потрібне. Але батькові не говоріть.

Лікар-водій тільки всміхнувся, після чого покинув кімнату. Ярославович тоді повернув свій погляд на неї.

— Ти сильно поранилась?

— Ні.

Настала тиша. Її перебив тяжкий вдих Марфи, від якого вона вхлопилась одною рукою за груди, а другою за ковдру.

— Все гаразд? — перелякався той.

— Ні, більше не буде. Вона перемагає... — цими словами вона ввела його в ступор. — Астма, вона “з'їдає” мої легені.

— Астма? — викладач постарався згадати кожну мить коли вона активно займалась і пробігали моменти, де вона притискала груди руками. — Все настільки погано? — перелякано питав той, чекаючи хорошої відповіді.

— Гірше нема куди, — спокійно і навіть з якоюсь апатією відповіла Марфа. — Ви не переживайте я вже змирилась. Важке дихання, паморочення у мене на порядку денному, але сьогодні хвороба по особливому нагадала про себе. При чому боляче. Я вдячна Вам, Ви врятували мені життя. Я цього не забуду, — запевняла дівчина, лагідно заглядаючи в його зіниці.

— Я сильно нічого не зробив.

— Зробили, — заперечила, — Дмитро ще довго бігав би коридорами і класами. Міг би і не встигнути.

— Якщо тобі легше буде це сприйняти так, тоді гаразд, я твій рятівник.

Марфа ріденько засміялась. Тоді попросила засвітити свічку на столі, мовляв "Не люблю лампи, від них смердить, свічки ж створюють затишок".

Щойно гніт був підпалений, у кімнаті стало трішки світліше, але все ж темнота залишалась в закутках. Тоді викладач запитав чи є ще свічки, дівчина вказала пальцем на два високі підсвічники з п’ятьма свічками кожен.

Запаливши і їх, він побачив перед собою ще дві картини з бузком, вправлені в розкішні позолочені рамки.

— Любиш бузок?

— Звідки знаєте?

— Здогадався, — поважно відповів той, розвернувши стан до неї. — В цій кімнаті є як мінімум три картини з ним і як тепер чую, свічка біля тебе з ароматом цих квітів.

— Ви уважний, не всі звертають на таке увагу.

— Я митець. Для мене краса — це деталі. Сама малювала?

— Тільки одну, та що біля ліжка. Якщо Ви помітили, то тільки вона не вправлена в золоту раму. Просто підрамник.

— Помітив, але не прийняв до уваги. Не любиш золото?

— Люблю коли його не надміру, — з якоюсь прикрістю відповіла Марфа, після чого, кашлянула і потерла чоло. Саме тоді він побачив, що її зап'ястя порізане. І звернув на нього Марфину увагу.

— Мабуть Дмитро не бачив через сорочку.

Тоді вона повернула голову на столик з медикаментами, сіла і попросила подати перекись, але той вирішив допомогти обробити рану, та ж сором'язливо дала згоду.

Ярославович акуратно промив рану і потягнувся до бинта, але його не було, тільки упаковка залишилась, тоді він дістав свою хустинку, склав навиворіт і перев'язав.

Марфа збентежено спостерігала за його рухами, але відчувала як на душі і в легенях стало легко.

— Спасибі, — щиро подякувала дівчина, не відводячи погляду від свого викладача.

— На наступний раз будь обережнішою, — наказав Ярославович і стих, а за хвилину продовжив, щоправда невпевнено: А хто знає про твою хворобу, і чому про неї не можна говорити?

— Моя сім'я тримає її в таємниці, знають тільки слуги і Дмитро. Ніхто не хоче, щоб в родині знаменитого бізнесмена були якісь болячки, тому коли я помру, всім скажуть, що я поїхала у Францію. На фоні успіхів Мелашки і Федора про мене забудуть. Можливо хтось колись та й згадає за мене, тоді скажуть ''Заміжня, має двох дітей, господиня'', щось таке.

— Тоді чому мені розказала?

— Повважала, що Ви маєте знати від чого врятували мене.

Викладач задумався, після чого підвівся з ліжка, побажав одужання і покинув дім. Йому була запропонована послуга довезти його до дому, але той категорично відмовився і пішов темною дорогою.

Ще якийсь час Марфа почувалась добре, але стан здоров’я тільки погіршувався, тож було вирішено перевезти її в інший будинок, яким її сім’я не користувалась вже багато років. Він і став її Францією.

Одного дня Марфа повільно вийшла з машини і сіла на сходи школи. Вона чекала коли задзвенить дзвінок і учні вийдуть на двір, оскільки сонце тепло гріло, не зважаючи на те, що тільки березень. Ось він і пролунав і за кілька хвилин подвір'я заповнилось дітьми. Накінець вийшла і Таня. Потрібно було бачити її обличчя, яке засяяло, коли вгледіла подругу.

— Марфа! — дівчина кинулась їй на шию і міцно-міцно обійняла.

— Вже одужала? Але запізнилась, вже майже кінець дня, ще два уроки. А знаєш, я якраз сьогодні хотіла тебе навідати, навіть бузок зірвала. — Таня гомоніла дзвінким голосом, в той час, як у Марфи краялось серце, однак з усіх сил намагалась не показувати це, та очі почервоніли і щебетушка це помітила. — Щось сталось? — вже не таким веселим голосом запитала Таня, навпаки бентеж пролунав.

— Взагалі, — несміливо і з тягарем брехні, — я приїхала попрощатись.

Щебетушка витріщилась на неї і кашлянула, прикривши рот долонею.

— Ти кудись їдеш? Надовго?

— Я їду навчатись за кордон. Батько так вирішив...

— Так несподівано? І так скоро завершується рік, чому не з наступного? — Запитала, а тоді сама і відповіла: Їхнє слово закон... — а за тим опустила очі. Тоді різко підняла їх. — Ти ж писатимеш мені? Я писатиму, але ти перша, щоб я знала адресу. Гаразд?

У Марфи серце йокнуло, вона розуміла, що не зможе більше ні писати, ні читати листів, оскільки недовго лишилось. А ще більше боліло від того, що не може розказати правди своїй найкращій подрузі, і як її боліло, що попри їх нероз'єднаність, все ж має дві таємниці, які забере з собою в могилу.

— Чого мовчиш? Відповідай.

— Так, я одразу постараюсь написати.

— Обіцяєш? — прискіпливо запитала Таня примруживши очі.

— Обіцяю. — Усміхнулась Марфа і заплакала, коли Таня простягла мізинець в знак клятви.

— Ну чого ти плачеш? Я сама зараз заплачу, — пожалілась дівчина, думаючи, що та просто через від'їзд така стривожена. — Все гаразд, ти ж не назавжди їдеш туди. Вивчешся і повернешся. Чи не так? Ну хіба, якщо там не знайдеш собі чоловіка. Батька там не буде, можеш обирати милого душі. А якщо, там буде багато красенів, тоді взагалі все чудово. Закличеш мене до себе, може мені якийсь перепаде. — Дівчата засміялись, а тоді пролунав дзвінок на урок. — А щоб йому. Чому саме зараз?

— Тоді йди вже, не запізнюйся. А ще тепло вдягайся і не забувай пити чай з ромашки і липи, або чебрецю з суницею. Не відкривай вікна в дощ і зачиняй на ніч. Вчись і читай книжки, — наче наказувала Марфа Тані.

— Не переживай, не пропаду. Іди сюди. — Дівчата міцно обійнялись і не хотіли прощатись, так і стояли, тепер обоє плакали. Невдовзі вийшов Андрій Ярославович і загнав Таню до школи, з Марфою ж зустрілись поглядами і кивнули головами. Дорогою запитав у щебетушки чого та приїжджала.

— Вона їде навчатись за кордон, тому попрощатись хотіла, — без роздумів відповіла дівчина і взялась думати, яку композицію малюватимуть зараз, а той похитав головою, розуміючи, що така можливість відкривається не кожному і потрібно бути багатим, щоб дозволити собі таке, хоч і сам кілька разів побував за кордоном, але виключно як член Ради митців, і як сам митець на виставки.

Травень 1884 рік.

Хвороба майже повністю охопила дівчину. Кожен вдих, лишній рух приносив їй біль і тяжкі видихи, але вона все ж дійшла до письмового столу. Перш ніж почати вона ще довго дивилась на листок, наче сумнівалась, що його потрібно заповнити. Та все ж почала писати і на одному подиху списала його з обох сторін, зігнула його і запхала в конверт, на якому написала ім’я і попросила Дмитра віднести його назначеній людині. Той не хотів залишати її.

— Дмитре, я стільки років виконувала всі Ваші рекомендації, пила ліки і приймала уколи. Невже складно вперше зробити щось, що хочу я?

— Все що я робив — усе було для Вас.

— Якби це було для мене, то не дозволили б мені стільки мучитись. Кх-кх. Дали б спокійно померти.

— Хочу наголосити пані Марфо, що ці препарати знеболюють і лікують настільки, наскільки є сильнішими за хворобу. Та біль, яку Ви переносите ніщо, порівняно з тою, яку переживають люди нездатні придбати їх. Тому бережіть кожну хвилину, кожен вдих і видих і не смійте нарікати.

— То Ви віднесете лист? — наполягала дівчина.

— Гаразд, але коли прийде пані. Одну я не можу Вас залишити.

— Хай буде хоч так. Спасибі. Кх-кх, кх-кх.

За вікном дощило, в кімнаті стояла прохолода і запах бджолиного воску зі свічок, Андрій Ярославович переглядав отримані листи за своїм улюбленим столом в кабінеті. В очі потрапив конверт без марок і адрес, тільки ім'я посередині: Андрій Ярославович. Він тут же відклав всі інші і вже хотів розпечатати його, як тут в кімнату пройшла молода жінка з прямими чорними пасмами і такими ж чорними бровами. В білій нічній сорочці до полу так і вабила до себе. Той тут же відклав листа. Вона ж підійшовши ззаду, поклала долоні йому на плечі і почала робити легкі масажні рухи, а потім прошепотіла:

— Коханий, ти втомився, ходи, ляжеш, я зроблю тобі масаж.

Чоловік розтанув після доторку її пальців, пристрасно поцілував її і так вони плавно перейшли у спальню.

Через кілька днів

Під вечір випогодилось, знесилена Марфа тяжким поглядом проводжала сонце за обрій. Мати щось їй говорила, але дівчина мовчала. Чи то вона не чула, чи то просто не хотіла говорити, або просто не могла.

— Знала б ти, як мене серце за тебе болить. Рветься на малі клапті. Єдине у що я хочу вірити, так це в те, що на тому світі нема болю і ти позбудешся цих страждань... Ти вже навіть не говориш... — бідкалась матір. Раптом вона здригнулась, бо дівчина почала говорити.

— Я бачу її... — пролунав хрипкий голос. — Вона вже близько…

— Хто йде? Сонечко, скажи, кого бачиш? — розпереживалась та.

— Смерть... — апатійно відповіла Марфа. Кутики її вуст трішки з трепетом піднялись вгору.

— Доню, що ти таке кажеш? Ти ще житимеш, ще завтрашній день повинна зустріти.

На ці слова Марфа ніяк не зреагувала, однак відчула біль і сльози скотились її холодним носом, а потім щокою і крапнули на постіль.

Тоді вона щось відчула, щось нестерпно болюче.

— Він не прийшов… — Сльози полились ще рясніше і було чути, як вони крапали. Тоді вона відкрила кришталеві очі, зробила останній вдих і замовкла, а в погляді застигли останні промені.

— Хто не прийшов? Доню. Доню… — жінка порухала дівчину і піднялась над нею, а тоді жахнулась.

— Ааа… — прикрила собі рот. — Ні… ні… Марфо! Донечко.. — тоді підбігла до лікаря-водія, який був присутній в кімнаті весь час. — Дмитре! Врятуйте її. Вона не могла померти! Не сьогодні! — Жінка ривками схлипувала. Її нутро розривалось, вона була охоплена жахом і болем, невірою…

— Пані, тримайте себе в руках, — намагався хоч щось сказати той.

Вже через кілька годин, коли сонце було вже давно за горизонтом, Дмитро прибув разом з матір’ю Марфи до їх дому і побажав зустрічі з паном.

— Пане, я зробив усе як Ви просили.

— Ніхто не бачив? Не чув?

— Я зробив усе, щоб про це не дізнались. Ніхто нізащо не розкриє цієї таємниці.

— Добре-добре, а дружина? Вона знає де та похована?

— Ні, я просто ігнорував її, але мені стане легше, якщо я покину цей дім. Обіцяю зникнути і ніколи не згадувати про дівчину ні за яких обставин.

— Ти справді хочеш піти? — наче засмучено, а наче звично запитав пан Роман.

— Я був лікарем для пацієнта, тепер коли пацієнта нема я хочу знайти нового, бо мені треба на щось жити, і в додачу якщо я зникну, буде менше спогадів і питань про неї, оскільки я завжди був поруч, і щойно люди бачитимуть мене згадуватимуть і її.

— Ти діло говориш, — сказав чоловік і похитав головою, тоді дістав чекову книгу і написав там кругленьку суму, після чого простягнув його лікарю.

— Я вдячний, але запитаю ще раз: Ви точно не хочете знати де вона похована?

— Я впевнений у своєму рішенні, — ще холодніше ніж зазвичай відповів той.

— Гаразд, тоді на все добре, — і простяг руку, пан потиснув її ледь припіднявшись з крісла.

— Нехай щастить.

Лікар вийшов з кабінету, прослизнув до виходу і, сівши в машину, поїхав додому.

Травень 1891 рік

Сонце вже не просто світило, а й гріло, однак той тиждень був холодним через непереривні дощі.

Андрій Ярославович пройшов у холодну кімнату з кількома великими картонними коробками, призначенням яких було вмістити в собі книги та листи і перевезти їх у новий будинок. Чоловік складав книги одну за одною так повільно, що склалось враження наче він не хоче їхати. А кому б хотілось залишати своє помешкання після восьми років у ньому.

Склав три коробки книг. Дійшов до листів. Переважно він зберігав листи від близьких друзів та родини, інші поміж них не потрапляли, їх він передавав на поглинання вогню в каміні, тож довго вони не залежувались. Так, бравши рідні листи з шухляди, він нечайно розкинув їх на підлогу. Почав збирати. Так йому в очі врізався лист без адрес, марок, просто його ім'я посередині. Не міг пригадати, щоб хтось колись писав йому так, а коли побачив, що він не розкритий, то зараз же взявся читати.

''Дорогий Андрію Ярославовичу, я б не мала Вам розкривати свою таємницю, оскільки це дуже егоїстично з моєї сторони, але, зустрівши смерть я хочу знати, що Вам усе відомо. Гадаю Ви уже зрозуміли, або принаймні здогадуєтесь, що це за правда, але я все ж скажу. Я кохаю Вас. Всім своїм серцем, всією своєю душею. Кохаю так сильно, що захлинаюсь в цьому божевільному почутті, але мені це подобається, я кохала б Вас усе життя, але, на жаль, смерть мене наздогнала швидше, і кохати Вас в цьому світі я зможу ще недовго... Але обіцяю, що моя душа ніколи не забуде ні Ваших очей, ні Вашого голосу, ні Ваших рук. Пам'ятатиме кожен день, кожен погляд, кожен діалог і все, що пов'язано з Вами.

Не знаю, за що мене покарало саме життя і чому я помираю такою молодою. Проте знаю напевно, що якби мені запропонували щасливе довге життя, натомість я не маю кохати, я б обрала коротке життя, наповнене любов'ю до Вас. Хоч прожила мало, але не жалію, і байдуже, що покарана Богом за свій гріх, адже він розбавив моє монотонне життя яскравими барвами.

Я довго вагалася ''Писати чи не писати'', і вирішила побути егоїсткою, аби померти без мук і тяжби. Моя Франція знаходиться на Липовому пагорбі за 50 кілометрів на захід від школи. І ще, прийдіть хоч раз на мою могилу. Семенівський цвинтар, Центральна Алея, 20 ряд, 5 гріб зліва. Поставте на надгробку гілку бузку і змоліть тричі Богородице Діво. Моя душа буде довіку вдячна Вам.

Знаєте, я зараз виглядаю з вікна цього противного дому місяць і проводжаю сонце. Не знаю чи зможу їх зустріти хоча б ще раз, оскільки почуваюсь дуже погано. Коли вдихаю, наче сотні жал мене пронизують. Мої легені вже майже вмерли і запаху бузку я не чую, хоч він так близько. Сьогодні на вечерю була варена картопля, яку я так любила і на смак і на запах — не відчула ні того ні іншого.

Я давно вже не малювала, мені заборонили, мовляв ''Це забирає у тебе багато сил'', але вони не знають, що це як і Ви, допомагає мені дихати. Тому я малюю ваші портрети у маленькому блокнотику олівцем і ховаю їх під подушку, аби не знайшли.

Я тоді на першому уроці збрехала Вам, що любила малювати все життя. Я це ненавиділа, запах фарб здавався смородом, пензлі — непотребом, а звуки шуршання олівця дратуючими. Однак, я справді полюбила цю справу, можливо через те, що Ви це любите, а я люблю Вас, а можливо Ви просто показали мені новий світ, коли взяли мою кисть і повели полотном плавно-плавно. Найнудніше для мене заняття Ви зробили для мене сенсом життя…

Пригріло сонце і поласкало моє слабке тіло. Все, вже зникло, сховалось за обрій, не хоче більше ласкати мене, залишає одну в цій бридкій пустій кімнатці.

Я просила, щоб мене відвезли додому, але батько категорично заперечив. Чи це вони відвернулись від мене як сьогоднішнє сонце, чи піклуються і бажають мені бодай ще одного дня. Дня мук і страждань. Знаєте, я буду не проти того дня, оскільки зможу довше кохати Вас, Андрію Ярославовичу.

Якщо Вам цікаво чому я не сказала це в лице, то у мене є відповідь: Страх. Я боялась, що Ви засмієте мене, хоч і не здатні на таке. Боялась, бо маєте наречену. Боялась, що це недоречно. Боялась, що подумаєте про мене, як дивитиметесь після почутого. Хотіла уникнути незручності, крім того, мені просто подобається кохати Вас. Платонічно.

Думаєте: ''Нащо ж говорити зараз?" Я відповім: '' Я більше не боюсь, страх та інші емоції покинули мене, і лише кохання тримає мене на цьому світі. Так, кохання, не дорожезні препарати, які замінили мою кров і стали моїми м'язами. Кохання... до Вас... це блаженство...

З любов'ю, Марфа”

На його чоло вийшов холодний піт, чоловік послабив галстук і тяжко видихнув. Тоді він згадав і зрозумів, що мала на увазі Марфа, коли приходила до школи востаннє. Вона прощалась назавжди. “Я не зрозумів… Не помічав… Не знав…” В душі він картав себе і бився в груди. Хотів щось виправити, але сам не знав що, та й вже запізно що небудь робити. Тоді він розвернувся і побачив у вікні густі грона бузку, ще раз глянув на лист, знайшов її прохання, після чого ні хвилини не думаючи взяв пальто, парасолю, вирвав п’ять найбільших грон і, не сказавши дружині ні слова, пішов на Семенівський цвинтар. Цвинтар для бідних, тих в кого нема родичів, безпритульних та інших людей, які не мали можливості придбати хороше місце на Дорогобузькому.

Коли пройшов за вказаними даними, то знайшов маленький неохайний гріб без плити, тільки трухлявий хрест, на якому не було навіть імені, просто дві дошки перебиті одна по одній.

Ярославович вхопився за серце і ледь не заплакав. Тоді змолив тричі Богородице Діво і повів монолог:

— Марфо, ти просила прийти хоч раз з бузком і ось я тут. — Чоловік поклав квіти на мокру землю вкриту молодою зеленою травичкою. — Ти написала такий красивий лист, а я ледве два слова до купи збираю. — Так Ярославович стих і опустив голову до землі, дощ періщив по шиї і плечах, поки парасоля просто висіла на руці. — Марфо, мені шкода… Я і подумати не міг, що ти почуваєш до мене що-небудь, що тільки тепер прочитав твого листа. Мені шкода, що ці почуття ти тримала в собі стільки часу. Розділяти якусь таємницю одному неабияк тяжко, я знаю, бо сам маю такий тягар. Прошу, щоб твоя душа відпустила все пов’язане зі мною і знайшла спокій. Я говорю це не тому що егоїст і не хочу твоєї любові, так буде краще для тебе. Ти достатньо пережила на свій вік, багато настраждалась і душевно, і тілесно, тож забудь і відійди у світ вічний. Не чіпляйся за минуле, це не найкраща ідея, лише програшна. — Після цих слів він довго мовчав, а тоді продовжив. — Сказати чесно, то ти подобалась мені своїм характером, своєю посмішкою відтоді, як дізнався про астму. Ця хвороба… Не вона перемогла тебе, а ти її, бо посміхалась і раділа, не падала у відчай, а якщо подала, то не показувала його людям. Так ти не просто здавалась сильною, ти справді була незламною. А смерть — це природне явище, яке наздожене кожного з нас, нашим ж завданням є не дати їй охопити нас страхом і стражданнями. Ти чудово справилась з ним. Молодець, Марфо,.. я й не знаю, що ще сказати…

Він постояв ще кілька хвилин і, легенько поклонившись, пішов звідти.

Примітка: подарувати бузок означає зізнатись у щирому коханні, а в ті роки ще всі знали мову квітів..

Музика натхнення - Roberto Di Marino - Bandoneon Concerto