Останній бал троянди

ОСТАННІЙ БАЛ ТРОЯНДИ

У небі тільки займався ранок. Вона вже прокинулась. Надворі було трохи прохолодно, але свіжість – це улюблена її стихія. Звичайнісінька собі троянда. У ній було стільки стигло—червоного блиску, краси і принадності, що будь вона не трояндою, а нарцисом, то, певне, закохалась би в себе з першого погляду. На щастя, вона була саме трояндою. Квіточка і не підозрювала того, що її чекатиме сьогодні. Вона готова була, як звичайно, стояти собі у теплиці чи на клумбі, чекаючи сонця і компліментів усіх навколишніх . Але чути компліменти випадало рідко. Вона жила серед тих людей, котрі цінували тільки довершену красу. Тож часто тендітна троянда ображалась на людей за те, що той чи інший казав, що у неї, буцім би, не такі великі і ніжні пелюстки, не такий принадний колір і вигляд. Ранками вона умивалась росою, а частенько й плакала від образи. Їй хотілося бути неперевершеною, але всі троянди були такі. Вона з погордою дивилась на тих, хто народився не з класичним червоним кольором пелюстків, а з рожевим чи, тим паче, жовтим. Іноді вона могла позаздрити тим, хто мав білу мантію, але все ж її червоний колір був найкращим, тому представниці цієї привілейованої касти були в пошані найбільше.

Вона чекала від сьогоднішнього дня тої ж буденності, за винятком того, що сьогодні мала б почути комплімент про свою довершеність. Раніше, коли ті слова про недосконалість колючками ранили її тендітну душу, вона думала, що їй ніколи вже не судилося стати такою красивою, як найповажніші із подруг. Це було дуже великою помилкою. Хіба ж кожна дівчина не думає, що такою і лишиться, а насправді стає красивішою. Сонце помалу сходило.

«От зараз ті рожеві почнуть вихвалятися, що вони родички сонця, бо коли воно встає, то має їхній колір, чи вони підгледіли і вкрали у нього цю барву», — думала троянда. Вона ніколи не заздрила рожевим, а в їхні розмови ніколи не втручалася, навіть слухала ті нісенітниці у піввуха. Коли ж сонце повзло вгору, тоді й жовті несміливо починали розтуляти свої пелюстки і хвалитися , родичатися, уподібнюватися сонцю. Це ще більше гнівило червону троянду. Вона стояла, розправивши плечі й думала над тим, що може те все і правда. Тоді чому ж найкрасивіші червоні троянди не могли на всій землі знайти собі родича? Вона цього не знала. Цілісінькими днями червона троянда вдивлялась у світ, аби знайти у ньому кревного родича, котрий, на жаль, був би не тільки її, ай всіх червоних троянд предком.

Чогось їй не вистачало на цій землі. Не зважаючи на те, що у неї були королівські умови життя, але постійне споглядання одноманітного світу уже так набридло троянді, що вона ниділа у стінах свого прекрасного замку. На всій землі вона була одна. Подруги теж червоні, теж блискучі й принадні, але вони пусті. Вона була на сто відсотків упевнена у тому. Ніколи з ними не заводячи розмову, ця особлива, на її думку, червона троянда була єдиною і саме вона знала, що і як повинно відбуватися у світі. Проте таке життя теж не мед. Хоч вона просто троянда, але як і кожна істота у цьому широкому світі, вона хотіла пізнати його. Увібрати його у свої принадно—червоні пелюстки, що стали б від тієї мудрості ще кращі.

В повітрі витало відчуття, слабке і нічим не підтверджене, що цей день може стати для троянди особливим. Не таким, як вона коли—небудь могла б його уявити.

— Давай, зрізуй її швидше, бо сьогодні нам треба багато виставити на продаж… Теплиці за щось жити треба, а ми такий бізнес із рук упустимо! — кричав чоловік якійсь жінці, що ходила чи то з секатором, чи з ножем. Троянді було не видно з такої відстані.

— Треба ж вибрати ті, котрі вже вповні розкрили свою красу, бо за казна—що грошей багато не дадуть, — обернулась до нього жінка.

— Спочатку зрізай те, що вищого ґатунку, а потім подивимось… — Відказав чоловік.

— Добре, — вона розкрила свою страшну зброю, що виблискувала на ранковому сонечку і підійшла до троянди. Та тільки й могла що затремтіти.

— Оця буде гарна, — жінка кивнула головою у бік чоловіка, що дивився з віддаля.

— Добре, ти тільки ж дивись уважно та обережно, бо ці троянди – то тонке діло…

— Знаю й без тебе, теж розумник мені знайшовся, ти бодай не агроном? — вона сміялась, але руки обережно наближалися до троянди. Ось уже холодне лезо секатора обхопило її тонке і довершене стебло. Тут навіть шипи не могли помогти. Троянді хотілося плакати й кричати, але вона стримувалась. Біль пронизав увесь її розум, потьмарюючи свідомість.

— Ти не хвилюйся так, — на коротку мить наблизившись до неї продзижчала муха, — у тебе ще буде шанс пожити… Ти ж бо ще не знаєш, кому служитиме твоя краса, кого вона радуватиме.

— Тобто ти хочеш сказати, що я жила весь цей час тільки для того, аби комусь служити і когось радувати?! — закричала троянда до бешкетниці. Муха завжди славилась своїми жартами, котрі ніхто й ніколи не розумів, але це було вже занадто.

— Ні, ти не зрозуміла, я нині говорю серйозно, — сказала вона.

— І що ж тоді буде зі мною далі? — спитала троянда, коли її зрізали. Біль став ще сильнішим, бо половина стебла лишилася у грунті. Вона сумно оглянулась туди, де весь цей час жила, а між тим пейзаж перед очима уже мінявся. Муха не втішила її, але розповіла бодай, що вона житиме якийсь час.

— Ось яка… Довершена краса! — мовила жінка, показуючи троянду тому самому мужчині, з котрого ще хвилину тому насміхалася чи то ображалася на нього.

— Гарна, то, виявляється, тоді вона ще була не готова до своєї місії, — чоловік обережно взяв квітку у руки. Для троянди це було так страшно, вона ледве не зомліла. Зрештою, життя точно продовжиться, бодай і ненадовго.

— Іди і вистав усе це на рундук. Бо скоро народу тут буде! — чоловік заметушився, а жінка всміхнулася йому, додавши:

— Коли ж ти навчишся не метушитися, а нормальну торгівлю вести?

— Не починай! — буркнув він, йдучи із саду.

Жінка обережно донесла букет із щойно зрізаних червоних троянд до рундука. І поставила їх у велику вазу. Троянди перешіптувалися, боязко оглядалися навколо. Ніхто не міг зрозуміти, нащо вони тут.

«Ви точно дурні, більших дуреп і на світі не знайти!» — роздратовано думала особлива червона троянда. Її колір нічим не відрізнявся від кольору інших, але вона відчувала свою окремішність від них.

Ні, була, правда, одна відмінність від інших. Ця троянда з усіх була найбільшою і найгарнішою. Тому—то вона стояла в вазі на почесному місці, як їй самій здавалося.

Можна з упевненістю сказати, що така панночка—трояндочка попаде в хороші руки…

До рундука підходили різні люди. Кожен з них розглядав квіти і питав про їхню ціну. Комусь вона була завелика, і він йшов далі, а хтось обирав для себе красиву троянду. Особлива червона троянда чекала тої миті, коли візьмуть саме її. Вона нетерпляче оглядала кожного потенційного покупця. Але ніхто так і не взяв її. Тоді у красуні остаточно зіпсувався настрій. Вона уявила собі, як всіх подруг розкуплять у красиві букети і понесуть або коханій дівчині у подарунок, або на шкільну лінійку. Але вона не знала, що то таке шкільна лінійка. Троянда тільки чула від покупців, бачила як гарно вбрані діти у білих блузочках вибирають собі квіти. Вона так боялась лишитись самотньою у цьому вазоні. Це означало б, що найкрасивіша з усіх троянд не сподобалась нікому, що вона не може прислужитися людям своєю красою. Од того вона налилась ще червонішим соком розчарування, колір став ледве не кривавим. Ображенні почуття вирували аж у самісіньких її пелюстках. На них виступила навіть маленька сльозинка, чи то була краплинка роси. Безумовно, велика червона троянда не могла не впасти в очі трохи сумній випускниці, що йшла вулицею вже з кількома букетами. Спочатку троянда не звернула на ту молоду дівчину жодної уваги, бо була надто зайнята своїм горем. Але випускниця підійшла до рундука і, протягуючи продавчині вказану на ціннику суму, сказала:

— Беру.

— Справді? — спитала продавчиня.

— Так, тільки загорніть мені її окремо, — із лагідною та трохи замріяною усмішкою сказала випускниця.

— Добре, — продавчиня швидко виконала замовлення. Троянді ніяк не вірилося, що вона піде з цією дівчиною. Ось її стебло оповили прозорими шатами. У цю мить троянда була найщасливішою квіткою у світі. Вона гарна й особлива тільки тому, що в букеті буде одна єдина. Вона зовсім ще не знала, що буде далі, але уже одне те, що її одну загорнули у букет могло про щось свідчити. З цим вона обов’язково розбереться.

— Дякую, — мовила випускниця.

— Щасливого дзвоника! — радісно побажала продавчиня. То було побажання щастя і для троянди. Вона на очах стала ще в десятки разів кращою.

Відтепер вона офіційно є подарунком якомусь вчителеві на таке велике свято. Її несли загорнуту у прозору мантію. Сльози щастя стікали по свіжих пелюстках. Це був найщасливіший день у її житті. Тільки для цього дня стільки часу треба було рости й цвісти, набувати пишних форм і розмірів. Троянда розуміла, що через якийсь час її життя скінчиться, але так все одно краще, ніж ціле літо цвісти на клумбі, аби тебе ніхто й ніколи не побачив. Нехай навіть так, але стати подарунком для поважного вчителя – кращий фінал життя, ніж могла собі уявити середньо статистична троянда.

Хоча вона і опинилася на лінійці, але була трояндою і не розуміла людських свят. Вона бачила тільки як одні радіють закінченню року, а інші плачуть, не приховуючи емоцій. З її пелюсток стікала сльоза, одна за одною, але не від суму, а від щастя… Світ здавався їй таким світлим і радісним... Сонце вгорі яскраво сяяло, сумна музика грала навколо, а вона проста, та особлива троянда, перейняла на себе сум учнів, що востаннє дивилися на світ школи. Вона так само востаннє дивилася на світ, бо через тиждень її не стане. І вона, як і ті сумні учні, була у цілому світі не самотня…