Від Конституції до Незалежності або як спаплюжити літо всії родині

Вступ

В рамках проєкту “Плането — я тут” запропонували написати якусь автобіографічну історію, чи історію пов'язану з автором. І, перечитуючи історії інших авторів, я, навіть, почала сумніватися, чи варто мені публікувати саме цю. У багатьох історії мають глибокий підтекст та несуть важливі посилання у світ. А в мене... Ну, дізнаєтеся, якщо дочитаєте до кінця. Але... Все що написано далі чистісінька правда, тож чому б і та. Най буде. Тим паче, що саме після цього я, з допомогою своєї найкращої помічниці — донечки, написала та вирішила опублікувати свій перший фентезійний роман “Недопринцеса або світ врятує кохання?” Тож можна сміливо назвати це поворотною подією в моїй творчій біографії. А все було так...

P.S. Особам з тонким душевним складом, котрі вважають, що писати можна лише про прекрасне та вічне, прошу приготувати нюхальну сіль або проходити мимо. Бо мене з дитинства підбішував наратив - “принцеси не какають”, та й принци всі тижнями на конях скачуть без потреб в їжі, сні та туалеті. Я тримаюся думки, що природа в нас одна і всі! Чуєте? Всі, без вийнятка, ходили з повними штанцями))

Від Конституції до Незалежності

або

як спаплюжити літо всій родині

ЧАСТИНА I

Що я точно зрозуміла за це літо, так це три речі:

1. Не лізь на драбину, поки не переконаєшся, що вона надійно закріплена.

2. Безкоштовна медицина в нас тільки для депутатів та олігархів. Чи то в них немає таких дрібних грошей, чи то в лікарнях їм здачі не нашкребуть.

3. Якщо ти все-таки «потрапив» у гіпс, придумай собі заняття, тому що буде дуже нудно.

Але давайте послідовно.

28 червня 2019 року ми відзначали День Конституції. Усе було чудово. П'ятниця, вихідний. А в неділю День Молоді.

Зважаючи на ситуацію на центральній площі, народ вирішив не робити перерву між святами, а з одного плавно перейти в інше. Ну і що, що там субота затесалася. Подумаєш. Її явно збиралися викреслити з календаря. Було весело. На концерт ходили з чоловіком та малою. Усім усе сподобалося, було класно, і нічого біди не віщувало.

Ранок суботи почався, як зазвичай, зі сніданку. І ось, коли вся родина ще допивала чай, а я з ним уже впоралася, я вирішила по-швидкому злазити на горище. Хотіла знайти якусь книжку малій, щоб літо даром не минуло, і дитина привчалася до потрібної та корисної літератури. Але щось пішло не так. Точніше - поїхало. Драбина. І я разом із нею. Мить переляку і ковзання руками по стіні, великий гуркіт, тріск і крик. Тріск драбини, крик мій. Як мої ноги заплуталися в сходах і змогли зламати їх у двох місцях, не знаю, але вони мені помстилися. Відчуття були такі, ніби всі кістки вискочили назовні. Але ні. Все виявилося не так вже й погано. Відкритих ран, як і крові не було. Загалом, коли кола перед очима розсіялися, я змогла спостерігати свої кінцівки у відносній цілісності. Як і перелякану малу з чоловіком. Гострий різкий біль притух, і я навіть намагалася запевнити себе та їх, що все добре, все обійдеться. Дуже сподівалася, що це просто удари та вивихи. Ось зараз мазькою помажу, подорожник прикладу, і все минеться. Примудрилася навіть переповзти з коридору в зал і спертися на диван. Десь через пів години прийшло розуміння, що все не так просто. Довелося викликати швидку, оскільки виповзти у двір і заповзти в машину, я просто фізично не могла. Треба сказати, що за свої 37 років, досвіду спілкування зі швидкими у мене майже не було. Перший раз мені її викликали в інституті на першому курсі. Викликала медсестра, до якої я звернулася з гострим болем у животі. Вона мене і відправила в хірургію з підозрою на апендицит. Її підозри підтвердилися. Саму поїздку у швидкій не пам'ятаю. Було холодно і страшно. Від страху навіть біль минув.

Вдруге моя спроба викликати швидку закінчилася повним провалом. Після других пологів у мене розвинулася жовчнокам'яна хвороба. Манюні було всього два місяці, коли мене вкотре скрутило. Скрутило сильно. Вночі. Я, як справжня любляча дружина і мама, мовчки каталася по підлозі та не будила чоловіка, який тільки недавно заснув. Вистачило мене не дуже надовго. Чоловік прокинувся сам від моїх стогонів. Зробив мені кілька уколів но-шпи (нічого іншого не можна було, адже я годувала грудьми). Не допомогло. Ледве-ледве дотягнувши до шостої ранку, зателефонувала мамі. А ще через годину, після того, як я погодувала малу, викликали швидку. Як там працювала тоді система не знаю. Але швидку ми не дочекалися ні через годину, ні через дві. Коли все-таки мама з'ясувала, з якої лікарні до нас мала приїхати швидка, і зателефонувала туди, нам цілком серйозно відповіли, що швидка не може приїхати, тому що у лікаря під кабінетом черга. Ми злегка очманіли від такої відповіді, але потім зрозуміли, що маючи на руках три машини нерозумно чекати швидку. Мене закинули в авто і відвезли до невідкладної допомоги. За годину я вже готувалася до операції.

Цього ж разу швидка приїхала досить швидко. Лікар, оглянувши мої злегка посинілі й опухлі кінцівки, зафіксував їх і сказав чоловікові шукати когось, хто б допоміг їм мене винести. На що чоловік відповів, що на вулиці людей немає (після свята всі наче повимерли), сусідів ми не знаємо (бо переїхали сюди нещодавно), а родичі, хоч і не далеко, але за п'ять хвилин не приїдуть, та й за десять теж. Лікар ще раз глянув на мене, сказав: «Оййооо...» і пішов за водієм. Водій зайшов, глянув на мене, сказав: «Оййооо....» і пішов за ношами. Треба сказати, що я їх розумію. Я - пані представницького класу з пишними формами, і винести мене, ой як не просто, як у прямому, так і в переносному сенсі. А вони всі, як на підбір, невеликі й худі. Але, як виявилося, жилаві. Чоловіки піднатужилися і винесли-таки мене у двір на каталку. Там справа пішла веселіше. Мене засунули у швидку і влаштували американські гірки версія «лайт». Що можу сказати з приводу поїздки у швидкій. Здавалося, що мене засунули в бляшанку, до якої абияк прикрутили всіляке-різноманітне обладнання, і під час кожної купини і ямки все це загрозливо скрипіло, тріщало і побрязкувало, погрожуючи впасти мені не лише на ноги, а й на голову. Та й сама я звалитися з лежака боялася. Не знаю, хто проєктував такі каталки, але нормальній людині лежати на вузькій жорсткій дошці, коли в твої пишні форми врізається поручень, за який тобі нібито триматися потрібно... Ну складно мені було, загалом.

Вивантаження проходило легше, ніж завантаження. Щоправда, швидку пропустили до самого входу, а чоловікові довелося паркувати машину на сусідній вулиці, оскільки біля обласної лікарні немає стоянки, а всі придатні для цього місця забиті особистими машинками персоналу. І, з огляду на них, ми приїхали, як мінімум, до приватного медцентру. Дочекалися, поки чоловік із манюнею знайшли потрібну будівлю в лабіринті однотипних будівель совдепівського стилю, і покотили вузькими коридорчиками в приймальне відділення. Там на мене подивилися і відправили за лікарем. Відправляли за одним цілим лікарем, а прийшло два студенти-практиканти. Напевно, порахували це цілком рівноцінною заміною після вчорашнього свята. Студенти опитали, оглянули і весело повезли мене тими ж вузькими коридорами на рентген. Ось поясніть мені логіку розміщення кабінетів у цій лікарні. Обласне приймальне відділення травматології. З усієї області цілодобово надходять люди з різними травмами. А рентген на сьомому поверсі! Це як? Та просто. Напевно, щоб усім роботи вистачало, і лікарям, і ліфтерам. А травмовані, ще більше пройнялися важкістю свого стану, та що до цього призвело. Коли ми спускалися і мене знову везли коридорами, я їх уже люто ненавиділа. Коридори в сенсі. Так хотілося, щоб когось із наших міністрів охорони здоров'я так само з травмою покатали ними! Це ж які неповторні відчуття, коли каталка з третього разу вписується у вузький поворот. А який кайф ловиш, стрибаючи через поріжки! Ви запитаєте, які там можуть бути поріжки? А ось і можуть! У нас же євроінтеграція! Гроші МВФ освоювати треба? Треба. А як? Адже виділяють багато, а до лікарень доходить мало. А звітувати потрібно і на камеру показати що-небудь теж потрібно. Ось і роблять косметичні ремонти, та перегородки пластикові понатикали по всіх коридорах. І свіжо, і сучасно, і грошики відбили. А те, що в нормальних країнах двері робляться врівень із підлогою, не знають. Не їм же по цих грьобаних поріжках із травмами стрибати!

Але це я відволіклася. Покрутили студенти мої знімки і винесли вирок. По два переломи на кожній нозі, перелом п'ятки і вивих правого коліна. У гіпс місяці на два-три. Каюсь, коли мені все це оголосили, я не витримала. Сльози й істерика накрили з головою. Я до останнього сподівалася... ну на одній нозі там що-небудь, а на другій обійдеться, але ж... ні. Загалом, після істерики, чоловікові вручили список покупок, і коли він усе купив і приніс, мене знову повезли коридором. Щоправда, цього разу не дуже далеко - у перев'язувальну (дякую, що хоч вона була на першому поверсі) накладати гіпс. Це було довго. Я після істерики впала в депресивний стан, та й голова боліла дедалі сильніше. Кілька разів чула, як студенти, пошепки перемовляючись, кидали фрази на кшталт: «і так зійде», «ніхто не помітить» і «гаразд, тут не видно». Це, звісно, напружувало, але голова боліла вже не по-дитячому. Коли мене повернули в приймальне відділення і залишили до висихання гіпсу, я попросила поміряти тиск. Поміряли. Вразилися. Ось тільки жодних засобів від тиску в них немає. Я, було, обурилася, мене ж на швидкій привезли, ви ж приймальне відділення! Мало яка допомога потрібна буде. Як це у вас нічого немає! Мені пояснили, що це - травма, а тиск - терапія! По травмі вони мені допомогу надали, а в терапію - це інша будівля. Якщо я хочу, мене туди можуть перенаправити. Я не хотіла. Я просто хотіла, щоб минув головний біль. Тоді санітарочка, що була в приймальному, пожаліла мене і сказала чоловікові якісь таблетки купити, вони, мовляв, добре тиск збивають.

Він купив. Випила. Стало легше. Але захотілося в туалет. Таблетки-то з сечогінним ефектом. І тут до мене почав доходити весь жах мого становища. ТУАЛЕТ!!! Як я буду? Хто мені допоможе? Хотілося сильно. Відклала важкі роздуми на потім і покликала санітарочку. Вона мені допомогла, я їй віддячила.

Час минав. Гіпс застигав. Студенти дописували всі потрібні мені папірці та довідки. Запропонували пройти алкотест. Щоправда, попередили, що я можу написати відмову, тому що це внутрішнє розпорядження по лікарні, і я маю право відмовитися. Писати я ні чого не хотіла, та й цікаво було подивитися, що це таке. Я ж його тільки у фільмах про даішників бачила. Принесли трубку. Я дунула. Вона, очікувано для мене, показала нулі. Хлопці, чомусь розчаровано, внесли свідчення в довідку. Нічого цікавого.

Поки мене «дооформлювали» постало питання як же мені додому потрапити. Навіть якщо припустити, що мене якимось чином запхають у нашу машину, то, як я потім із неї випихнуся і доберуся до дивана? Порадили приватну швидку допомогу. У них, мовляв, є така послуга, як транспортування. А нашу вітчизняну медицину такі нюанси не цікавлять. Допомогу надали, а далі самі. Мені от цікаво стало, а якщо людина самотня і без грошей сюди потрапила, і допомогти їй ніхто не може, або вона з іншого міста у відрядженні тут. Це що ж її просто кинуть посеред коридору до приїзду родичів або знайомих? Це риторичне запитання залишилося без відповіді. Ми зателефонували в приватну швидку, пояснили ситуацію, і нам нарахували 3200 грн. за доставку мого дорогоцінного тіла до дивана. Я вирішила, що тіло не настільки дорогоцінне і відмовилася. Зателефонувала братові. Він займається перевезенням великогабаритних предметів (меблі, холодильники тощо). Порахувала, що зараз цілком вписуюся в цю категорію - «великогабаритний практично нерухомий майже предмет». Він приїхав швидко, і так само швидко і легко я залізла до нього у фургон. Благо каталка була трохи вищою за днище будки, і я досить просто перетягнула спочатку свою дупцю, а потім і загіпсовані ноги. А ось до вивантаження потрібно було підготуватися. Задіяла важку артилерію - підключила подругу. Правду кажучи, вона як відчула мене. Ще коли мене на рентген возили, вона зателефонувала запросити в гості, ну свята і все таке. Чоловік узяв слухавку і все розповів. Тож підключилася вона швидко. Організувала хлопців. У підсумку, коли ми під'їхали до двору, на мене чекала бригада з трьох не цілком тверезих, але таких дорогих мені помічників. Взявшись дружно за покривало, яке під мою дупцю ще при завантаженні дбайливо підстелив братик, п'ятеро козаків ухнули й поволокли мене до дивана. Доволокли, перепочили, ухнули, крякнули, підняли і майже ніжно закинули на диван. Моїй вдячності не було межі! Хлопці, дякую вам величезне! Запевнивши, що якщо, що треба, то вони завжди, козаки вирушили відпочивати та святкувати далі після важкої фізичної праці. А чоловік вирушив золотити аптеку. Усе за списком, наданим у лікарні, і ще такі життєво необхідні дрібниці, як медичне підкладне судно та одноразові пелюшки.

Весь цей час моя донька була поруч. Вона і зараз, коли я сиділа на розкладеному дивані, спираючись на стінку, прилаштувалася поруч. Видно, не на жарт злякалася. Обіймала мене, тулилася. Загалом, переживала дуже. А я за неї. Казала, що все минеться. Усе буде добре. Тепер потрібен тільки час.

Далі буде...