Гіркий запах полину

Вона стояла на знайомому з дитинства лузі, оточеному річкою з трьох боків, і вбирала усі пахощі літа, омитого рясним теплим дощем, зігрітого яскравим теплим сонцем, овіяного південним вітром. Саме тут вона проводила усі свої канікули, тут вперше закохалася, сюди ж привезла свою доньку і показала світ, яким жила, яким дихала, без якого не могла існувати. І от тепер вона знову тут, аби назавжди запам’ятати це місце, аби ще хоч коли-небудь повернутися сюди.

Ніколи вона не думала про те, що буде отак стояти, прощаючись з тим, що настільки близьке, настільки рідне. Вона не уявляла, що може коли-небудь жити без цього місця, без шуму річки, без шелесту верб, що схилили свої віти до води, на якій плавають дикі качки й цвіте яскраво-жовте та біле латаття.

Але не так сталося, як вона того хотіла. Роки минають так швидко, що й незчуєшся, як ріка життя висохне. Земля крутиться, сонце так само світить, ріки течуть, а люди… Люди всього лише гості тут. Тільки момент, коротка мить в історії планети. Вони приходять невідомо звідки і йдуть невідомо куди, залишаючи своїх нащадків продовжувати існування.

І тепер настав час прощання й для неї. Вона відчувала тепле проміння сонця на своїй шкірі, легкий вітерець, що розвівав її довге волосся, шелест трави під рукою, коли вона проходила. Але найсильніше вона запам’ятає саме цей запах – терпкий і гіркий, що залишається з тобою дуже довго, коли доторкнешся полину рукою. Раніше вона не звертала на нього уваги, але з роками саме він був для неї тим символом гіркоти життя, яке вона згадувала тут, торкаючись високих сріблястих стебел, що густо вкривали обидва боки стежини.

Її життя не було таким щасливим, яким вона його собі уявляла. Це був ланцюг помилок і розчарувань у собі, у друзях, у коханні, у житті загалом. Та все ж таки було щось і хороше – це її донечка, яку тепер мусила покинути, її вогник у темному царстві непроглядної темряви, бездонної прірви, до якої вона періодично падала, намагаючись забутися… Але це було єдине, про що вона ніколи не шкодувала, як би важко їй не було підіймати самій дитину на ноги, працюючи на двох роботах, підробляючи вдома, аби її дитина не потребувала нічого, не відчувала нестачі чогось, що було в інших. Єдине, чого могло бути не досить – батьківської любові. Та вона намагалася любити свою донечку за двох.

Думка про дитину змусила скотитися її щокою маленьку краплину солоної вологи, яка лишила по собі мокрий прохолодний слід, на який тут же напав теплий вітер, намагаючись якомога швидше висушити. Але більше сліз не було. Вона давно їх виплакала. Заради донечки вона ніколи не показувала свого болю, сліз і відчаю. Плакала потай, уявляючи цю мить, коли муситиме лишити її.

Ані віра в Бога, ані в людей не допомогла їй, хоча, мабуть, вже було пізно починати вірити. Її життя просто пройшло точку неповернення, і тепер нічого не можна було зробити. Останній рік був найважчим і для неї, і для доньки. Але тепер вона сподівалася на відпочинок. Зараз вона стояла на порозі незвіданого, та воно мало принести їй розраду. Все одно вже нічого не вдієш.

Перед цим вона востаннє подивилася на доньку, яка, мабуть, не розуміла, що відбувалося. Вона виросла сильною, тож впорається з усім, що підготувала їй доля. А потім прийшла сюди, на цю луку, аби востаннє попрощатися з цим життям, відпустити його.

Заходило сонце. Останні промені ласкаво пестили землю. Над лукою, прямуючи до неба, злетіла невеличка хмарка з того місця, де щойно стояла жінка, а навколо колихався полин, розвіюючи свій гіркий запах.