Мороз

— А що зробиться, як без Зорянки почнемо? — затягнув сидячий за столом Свят і потягнувся до узвару.

Галина, проходячи повз, ляснула сина по руці, поставила поряд гречану кашу й пішла назад до пічки.

— Аби батькові не зголосився помагати, з нею б пішов. Хрещена тебе зо два роки не бачила!

Хлопець пирхнув:

— Ніби я вам дитина якась...

— От бісова дівка! — крикнула мати сімейства знявши кришку щойно дістаного горщика.

Сполохана невістка швидко покинула чищення картоплі й підбігла до неї.

— Так, Галино Іванівно?

Жінка сунула їй ближче вміст посудини.

— Що, не бачиш? Кутя ж запала вся!

Дівчина винувато опустила очі.

— Ну що стоїш як вкопана? Забирай і меду додати не забудь.

Юнка взяла важкий рогач з рук свекрухи й повернулась до забитого наїдками столу.

— Святику, звільни місце посередині. — крізь зуби процідила вона насилу втримуючи ношу.

Парубок зітхнув і ліниво посунув кілька страв. Невістка насилу втиснула горщика й потяглась за медом.

Двері відчинилися й до хати зайшли батько з малим Івасиком.

— Де вас чорти носили? — крикнула Галина.

Малюк посміхаючись дістав з-за спини дебелу рибину й очікував схвалення. Але мати демонстративно грюкнула чавуном юшки всівшись навпроти Свята з невісткою.

— Всі люди як люди, а в нас…

Гордій Юрійович зняв кожуха і почав роздягати сина вдавши, ніби не почув дружину.

— Зоряна у Параски на вечерю залишиться.

***

— Діду Морозе, Діду Морозе, – йди до нас куті їсти, а коли не йдеш, то не йди на жито, пшеницю і всяку пашницю! — глузливо виголосив старший син і осушив чергову чарку.

Здавалося, йому єдиному було весело. Батько на таке паплюження обрядів скривився, але промовчав.

Івась смикнув дівчину за поділ плаття іншою рукою показуючи на свою тарілку. Дівчина нахилилася до нього.

— А де тут мак? — напівпошепки запитало хлоп'я показово перемішавши кутю.

— Ну... На цей раз з родзинками.

Івасик насупився і склав рученята на грудях. Невістка підбадьорливо попестила малечу по голові.

— А мама завжди з маком робила. — буркнув той і поліз на протилежну сторону столу.

Віхола на вулиці завила ще гучніше. Затріщали шибки. Івась кинувся до Галини, а та стрільнула в чоловіка колючим поглядом.

— Так диви й розіб'ються.

Гордій Юрійович глянув і мовчки продовжив їсти драники.

У двері постукали. Чітко та настирливо. Батько сімейства піднявся.

— Заходьте, доброді... — почав було він.

Двері з гуркотом злетіли з петель, буревій залетів до хати змітаючи собою все, окрім свічок враз загасивши й слабкий вогонь у печі. Невістка голосно зойкнула. Хлоп’я ще дужче вжалося в маму.

У відблиску блідого снігу його силует здавався неосяжним. Худим, зламаним і неприродно довгим. Все стихло. Лише хрипле рвучке дихання того, що стояло перед ними.

Він зайшов. Заплівся кривими вивернутими по суглобах ногами. За ним потяглися дві фігури понижче. Вони голосно чвакали й, певне, не могли дочекатися початку трапези.

Як ніби й не було нічого, дім знову осяяли свічки, двері стали на місце, а страви остигали недоторканими. Тільки гості нікуди не зникли. І тріскучий мороз на шкірі.

Він був білим від волячих рогів і до копит, місцями порослий шерстю закованою льодом. Пусті зірниці дивилися на господаря хати, що мимоволі зачав хреститись. Його свита ж втрачала химерні обриси за налиплою обвугленою шкурою.

Першими до столу полізли вони. Мороз пішов за ними, зайнявши покірно віддане батьком главенство за столом. Тепер чоловік сидів поряд із дружиною, майже посивілою, і підозріло притихлим Івасем.

— Як ваше хазяйство, пане господарю? — хриплим басом, проревів він.

Гордій, весь зблідлий намагався навіть не дивитись у сторону гостя. З іншого боку було ледве чутно молитви Галини.

— Теличка от окотилась, кури добре несуться. Ячмінь садитиме… хотіли садити.

— А що таке багате хазяйство, а на столі ні м’яса, ні птиці?

Двоє чортенят, дослідивших вміст наїдків, прислухались.

— Т-так піст же. — обізвалась мати.

— Що? Стало бути, і в Бога вірите?

Шия витяглась на кілька хребців вперед, даючи Морозу роздивитися праведницю ближче.

— А певні, що він в таких як ви вірить? — скрипуче засміявся той, — Так от знайте ж – Бог певне тих до раю не пускає, хто в церкві поклони б’є із каменем за пазухою.

Сутності захоплено заскрекотіли, забили ратицями по столу.

Невістка, що до того безмовно ревіла, зірвалась на виття вишкіряючись на Свята. Любого чоловіка, що вже стояв у прочинених дверях готуючись покинути її напризволяще. Але він не встиг.

На обличчі Мороза розтяглася крива злорадна посмішка. Зморшкувата кістлява рука враз протяглася над усим столом і підняла парубка впившись у шию. Той хрипів й опирався, аж допоки пазурі не стиснулись і почувся хруст трахеї.

Заверещала тоді й Галина. Та й батько кинув хреститись. Остигле тіло Івасика безшумно впало додолу. Невістка розпласталась по лавці за ним. Загиготіли гієнами обоє бісів. Шкода, цієї какофонії не чути було за порогом.

***

— Іди, дитино, іди. — голос хрещеної був ласкавим, проте настійливим.

Зорянка і сама не хотіла її обтяжувати. Дівчинка піднялася з-за столу, вклонилася, подякувала і пішла. Старенька не зрозуміла, якби та зізналась, що, у такий то день, краще лишиться вже з нею, ніж у рідній хаті. І хоч з народження чула Зоря «Нема на світі ріднішої за матір», сама такого, здавалося, не пізнала.

Холодними самотніми дорогами Зорянка вийшла до поля. Батьків наділ, одначе, вижався якимось незвичним. Усі як треба – припорошені спочивають, а його мов закляв хто – весь у кригу закований. Глянула вона на стежку, вдалині до хати – а й вона тим сатанинським льодом обросла.

«Та чи не мариться?» — застигла дівчина приклавши руку до занімілої щоки.

Але видіння не зникло. Не зникло і тоді, як вона бігло прошепотіла перші рядки «Отче наш». Тоді, попри страх, Зорянка збилась на біг.

З рук застиглої на місці дівчинки випав кошик, весь вміст вивалився на сніг. Погляд змоклих оченят зупинилися на прибитій до одвірка голові. Під ним лежала рука. З хати аж до подвір’я тягнувся бурий слід. У померку оселі, на столі серед побитого посуду виднілись чиїсь тельбухи й марилося, ніби віддаль над ними хтось завзято чавкав.

Вона насилу стримала підступ нудоти. Затерплі ноги насилу зрушили з місця, як позаду почулося:

— А ось і ти, Зорянко, підоспіла.