Зміст
  • ~ 1 ~
  • ~ 1 ~

    "Дурні люди! Думають, що кохання існує, а русалки — ні"

    Ганс Хрістіан Андерсен

    Важке полотно хмар затягнуло нічне небо. Настала така щільна темрява, що й ліхтарик не рятував. Доводилося йти практично навпомацки. 

    — Худчіше, доню, — підганяв дівчину голова сім’ї. — Не відставай.

    Сама ж Софія тремтіла від хвилювання у передчутті знайомства з представниками підводного народу. Їй нещодавно виповнилося вісімнадцять років, а це означало, що дівчина могла долучитися до Ради Хранителів і мати змогу спілкуватися з русалками. Неймовірно, чи не так? Вона й сама не відразу повірила зізнанню батьків про подвійне життя, але треба віддати належне її віку. У таку юну пору людина ще не встигла забити голову стереотипами та залишалася відкритою до нового.

    — Погана ідея… — шепотіла мама. — Нічого доброго їй ці зібрання не принесуть.

    Виявилося, що Лія Ру з дитинства належала до числа Хранителей. Вона часто бувала на переговорах, особисто знала морських старійшин й подеколи виступала посередником у конфліктах між людьми та русалками. А відтак Софія не могла зрозуміти, чому ж мама настільки категорична стосовно її членства у Раді Хранителів. Як-не-як, дівчина мала на це законне право, й не збиралася навіть слухати материнські перестороги. 

    — Повторюю востаннє, — батько зупинився й обернувся, щоб промінь ліхтаря потрапив на бліде доньчине обличчя. — Тільки-но ти переступиш поріг маяка — дороги назад не буде. Соф, пообіцяй тримати в таємниці усе, що почуєш та побачиш.

    — Наче мені хтось повірить, — зітхнуло дівча.

    Вона уявила, як поспішає до подружок, аби розповісти їм про зустріч з русалками. Її ж засміють, а потім ще й в психлікарню запроторять. Належати до сімей-хранителів — це не тільки велика честь, але й тягар на все життя. Ви лише подумайте, як важко знати одну з найвеличніших таємниць всесвіту, та до смерті тримати її при собі.

    — Ти усе ще можеш повернутися додому, — стояла на своєму Лія. — Ми з татом впораємося і без тебе.

    — Ні! — Софія вперто тупнула ногою. — Я маю там бути.

    Оминувши батьків, вона впевнено пішла доріжкою, що вела до маяка. Ще кілька кроків, і почнеться її нове життя! Жага пригод легким вітерцем підштовхувала у спину, а море аплодувало хвилями, ніби й саме раділо появі нової Хранительки.

    — Стій! Не відчиняй, — зупинив її батько, щойно Софія потягнулася до заржавілої дверної ручки. — Я маю зайти першим, потім мама, а вже після неї — ти.

    — У вас там все настільки формально? — хмикнуло дівча. — Як скажеш.

    Софія більше не могла чекати. Потяг до таємничого заполонив усі її думки. Їй кортіло скоріше переконатися, що істоти з розповідей батьків дійсно існують, що наш світ значно ширший, ніж прийнято вважати.

    Важкі двері нарешті відчинилися, яскраве світло вдарило в очі, змусивши новоприбулих мружитись та закривати обличчя рукою. 

    — Сім’я Ру! — вигукнув хтось із зали. — Проходьте, сьогодні має бути весело...

    Лія схопила доньку за руку та потягла за собою до великого круглого столу. Жінка всадила Софію на стілець і жестом наказала мовчати. Та дівчина й так не могла промовити ані слова. Вся її увага була прикута до тих самих підводних людей.

    По-перше, вони не мали нічого спільного з русалками, про яких розповідається у легендах та казках. Навпроти неї стояли четверо майже звичайних чоловіків, у них не було зябер, а тим паче — хвостів. Вони мали міцну тілобудову й широкі плечі, що не дивно, зважаючи постійні заняття плаванням. Та, все ж, приналежність до надприродного таки залишила відбиток на зовнішності гостей. Софія зловила себе на думці, що не може визначити навіть приблизний вік цих істот. Їм могло бути двадцять років, а могло — і сорок. Обличчя виглядали молодими, як у парубків, але очі… Дівчина спіймала на собі погляд одного з русалок й відчула, що по шкірі пробігли мурашки. Вона ніколи не зустрічала подібного кольору очей. Він був в точності такий самий, як вода у морі. Блакитний з вкрапленнями тисячі відтінків зеленого, а на глибині цієї безодні ховалася якась моторошна загадковість. Якщо гіпнотичний спів сирен — це міф, то такий погляд легко міг позбавити розуму та повести за собою на морське дно. 

    — Нарешті всі зібралися, — промовив старий, що вважався головним серед Хранителів. — Скоріше почнемо, скоріше закінчимо. Тим паче, у наших друзів сьогодні… поганий настрій.

    Один з русалок зробив крок вперед та розгнівано вдарив рукою по столу. Намисто з мушлей на його шиї боязко дзенькнуло. 

    — Поганий настрій? — пролунало у голові Софії. — Ми обурені!

    Дівчина здригнулася усім тілом. Вона скоса подивилася на інших, але Хранителі спокійно слухали русалку, наче ментальне спілкування було для них звичною справою. Лише той самий хлопець, що нещодавно розглядав її, з презирством посміхнувся. Софія вмить опанувала себе, вона здійняла підборіддя догори й сконцентрувалася на розмові.

    — Ми пробачили вам полювання на дельфінів, — продовжив русалка. — А ви відплатили смертю!

    Хранителі узялися здивовано перешіптуватись. Старші Ру, залишивши доньку осторонь, тихо перемовлялись з сусідами по столу.

    — Поясніть детальніше, — нарешті втрутилася Лія. — Що саме ви маєте на увазі, коли говорите про смерть?

    — Те й маємо. Вчора зранку на березі знайшли одного з наших. У нього була прострелена голова! — до розмови долучився ще один чоловік, і тепер у мозку Софії луною відбивалися два надприродні голоси.

    — Кого саме? Ми його знаємо? — запитав старий.

    — Це був Плу, той самий, що потайки продавав вам перлини.

    Хранителі загомоніли з новим завзяттям. Хтось вилаявся, хтось перелякано зойкнув, а хтось, навіть, пустив сльозу.

    — Це може бути випадковістю... — припустила одна з присутніх.

    — Або пограбуванням, — додав лідер русалок. — У нас був договір, а люди його порушили. Й не виключено, що вбивця ховається серед вас.

    Суперечку перервав пан Арас, якого всі знали як завзятого моряка. Він закурив люльку, наповнивши приміщення терпким запахом тютюну, та голосно закашлявся. 

    — Ваш Плу, — прокаркав старий, — був ще тим бабієм. Він частенько випливав на берег, що звабити одну-дві жінки, а потім повертався додому. Не здивуюся, що його просто на просто прикінчив чоловік чергової коханки. Злочин розкрито, розходимося спати.

    — Справу буде закрито лише тоді, коли винний отримає покарання, — не відступали русалки. 

    — То ви пропонуєте розпочати розслідування? Може, ще й офіцерів долучити? — запитав моряк і випустив з рота димове кільце.

    Усі присутні, окрім русалок та Софії, схвально посміхнулися. Той з гостей, що до цього часу лише спостерігав за діалогом, і подеколи переглядався з новенькою, нарешті подав голос. Якщо так можна сказати, бо ж насправді його губи залишалися міцно зціпленими.

    — Я вірю, що для людей одна смерть — це дрібниця. Для нас же — непоправна втрата. А щоб ви мали стимул розслідувати цю справу, ми закриваємо морський кордон допоки не дізнаємося, хто вбивця. З цієї миті заборонено виходити в море усім суднам, більшим за риболовецький човен.

    У кімнаті здійнялася хвиля протестів. Намагаючись перекричати натовп, почав говорити голова міста:

    — Ви не можете ставити такі умови! Вся економіка Затоки тримається на консервному заводі. Що я маю казати людям?

    — Вам просто доведеться в черговий раз збрехати. Впораєтесь.

    Софія ледь стримала сміх. Хто-хто, а голова міста дійсно був знатним байкарем.

    — Дідькові водяники! — вигукнув хтось, за що отримав шквал схвальних оплесків.

    Русалки переглянулися. Вони, певно, не очікували такої агресії зі сторони людей. Молодики відійшли до стіни та почали невербальні переговори, дізнатися зміст яких не міг ніхто з присутніх. Лише емоційне жестикулювання підказувало, що між ними йшла суперечка. Люди ж були об’єднані спільними протестами. Всі успішно забули про смерть русалки, їх більше турбувала щойно озвучена заборона.

    Софія спостерігала за цим дійством з широко розплющеними очима. Вона не могла повірити у цинічність Хранителів, а ще більше її обурювало те, що й батьки підтримували загальний настрій. Дівчина міцно вчепилася пальцями у край столу, набрала повітря у легені та піднялася на ноги.

    — На мою думку… — почала вона, але її слова поглинув шум. — Перепрошую! Можна хвилинку уваги?!

    Люди затихли. Лія смикнула доньку за рукав, намагаючись змусити її повернутися на місце, але марно

    — Добре, — продовжила Софія, відчуваючи на собі десяток прискіпливих поглядів. — Я вважаю, що рус… підводний народ висуває доволі справедливі умови. Ми повинні, як мінімум, спробувати знайти винного.

    — Дякую, пані, — пролунало у її голові.

    — А, скажи-но нам, дівчинко, хто давав тобі право голосу? — рявкнув старий моряк, за що отримав погрозливий погляд від голови сімейства Ру.

    — Воно надано мені з народження, як і членство у Раді Хранителів.

    — Ще молоко на губах…

    — Закрий рота, Арасе, — зашипіла Лія, захищаючи своє дитя. — Вона може говорити, що думає. Навіть, якщо ми не згодні з її позицією… Софіє, ти вже привернула до себе достатньо уваги? Не хочеш охолонути?

    — Але, мамо!

    Русалки не відривали погляду від дівчини. Навіть той, хто ще кілька хвилин тому підсміювався над нею, схвально кивнув та промовив:

    — Важко плисти проти течії, коли ти маленька рибка?

    Сусіди по столу продовжили гомоніти, тому Софія зробила висновок, що цю репліку почула тільки вона. Голова Хранителів призвав до тиші. Він також піднявся зі стільця, аби його було краще видно, та проголосив висновок:

    — Ми вважаємо, що ваша заборона — це крайня міра. Вона застосована з метою підкреслити вашу перевагу над людьми. Але так не буде. Навіть зараз нам варто зачинити маяк на три години і ви, найсміливіші посланці свого народу, почнете висихати, як сардини на сонці. У воді — ви сила, та на суші правила диктують люди. Я пропоную розійтися, поки мир між нами не похитнувся. 

    — Мир між нами вже давно доволі хиткий… Не бачимо сенсу у подальших перемовинах, — відповіли русалки. — Час закривати зібрання.

    — Повертайтеся на своє дно! — пискнула якась жінка.

    Софія навіть уявити не могла, що її знайомство з чарівними істотами супроводжуватиметься цілковитим розчаруванням у людях. Їй було огидно знаходитися у тому, повному зарозумілих нахаб маяку. Дівчина, стиснула плече мами у знак вибачення, а потім наважилася на нову зухвалість:

    — Мені соромно, що саме ці п’ять сімей створюють репутацію нашого народу. Моя перша участь у раді Хранителів, можливо, стане останньою.

    Вона гучно відсунула стілець та пішла до дверей. Чоловіки лише розсміялися, присвистуючи їй услід. 

    Софія скинула взуття, пройшлася берегом та занурила ноги у прохолодну воду. Попереду на неї очікувала дуже неприємна бесіда з батьками, але то пусте. Вона знала, що з часом рідні обов'язково заспокояться й припинять сваритися. Проте якби вона промовчала, то стала б зневажати сама себе, а це в сотні разів страшніше.

    Дівчина полоскотала пальцями хвильку, і вона вкрилася густою піною. Море завжди умиротворювало Софію, вміло приспати її страхи та навіяти затишок. Навіть після гіркого розчарування, юна Хранителька дивилася на водяне плесо й відчувала, що на душі стає спокійніше.

    З маяка почали виходити люди. Вони маленькими групками розбрідалися у різні сторони. Софія помітила, як її батьки пішли у напрямку дому. Мабуть, вирішили, що донька вже повернулася у свою кімнату. Дівчина схопила босоніжки та поспішила навздогін, аж раптом помітила чотири широкоплечі фігури, що насувалися прямо на неї.

    Софія завмерла, вагаючись чи треба триматися осторонь русалок. А тим часом, вони підійшли настільки близько, що й у темряві можна було розрізнити їхні обличчя. Дівчина інстинктивно зробила крок назад. Така реакція дуже повеселила істот. Ті обмінялися поглядами, а потім один за одним зайшли у воду. Море забулькотіло, заграло сріблом та, здійнявши високу хвилю, обійняло хлопців.

    — Тримайся якомога далі від води, Софіє… — ледь чутно прошепотів той, кого море сховало останнім.

    Русалки зникли, наче їх і не було.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.