В той день я обрав свободу

В той день я обрав свободу.

Радості моїй не було меж. Я гнався з усіх своїх собачих сил: мої кігті впивалися в м’який ґрунт, а опала хвоя розліталася з-під лап, наче пелюстки абрикосового цвіту під час весняної грози.

Я біг від свого господаря.

Я нісся, не тямлячись од щастя. Я мчав так швидко, що незворушне лісове повітря нагадувало мені вітер. Лагідні потоки обвівали особливо вразливе, позбавлене шерсті, місце на шиї – місце, де раніше був нашийник.

Моя мрія здійснювалася. Нарешті я побачив щось, окрім тісного подвір’я, вкритого моїми ж фекаліями. Нарешті я відчував ще котрийсь запах, опріч свого власного – ліс наповнював мене. Я ставав його частиною.

Я мчав так довго, наскільки мені вистачило сил, а опісля, все ще безмежно щасливий, обернувся довкруги, відхекуючись, дозволяючи собі пізнати місце в якому опинився: дерева, тепле осіннє повітря, хвоя і кора. Тиша. Запах сосен. Рухи далеких та й досі невловимих птахів на гілках, десь угорі. І сонце, що повільно котиться до заходу.

***

Осіння ніч, все ще доволі тепла, та з духом скорої зими, огладила мене своєю присутністю, торкнулася своїми проникливими обіймами. Та моя збита шерсть захистила мене від неочікуваної лісової неприязні.

***

Зрання свобода навідалася до мене в новій личині – голоду. Не те щоб я не знав цього пана раніше… Голод навідувався до мене частенько і на господарстві колишнього хазяїна. Тож, певно, не надто справедливо говорити, що саме свобода винна у моєму голоді. Та все ж… Якщо раніше я просто чекав на прихід господаря і їжі у його руках, то зараз… Я належу свободі, вірно?

Я спробував пройти далі, вишукуючи натяки на скорий харч. Але моє чуття зраджувало: нічого схожого на курячі кістки, сухі кірки хліба, прокислу кашу, чи прогірклий суп я не вловлював.

***

Я довго не здавався, не бажаючи повертатись до подвір’я свого пана, що тепер здавалося мені задушливо тісним. Та за кілька днів голод став нестерпним. Я приплівся до того місця, де ми розлучилися з моїм володарем. Та його там не було.

Я довго чекав. Та він не приходив.

Я спробував його шукати. Та не знаходив.

***

В той день я йшов обабіч шумної дороги, на якій згубив останні сліди господаревої залізної коробки з круглими ногами. Я вже не відчував голоду кілька днів, і мій живіт більше не скручувало від смердючої води, що текла обабіч дороги. Мої зранені невпинним шляхом ноги – не боліли. Мій здертий в м’ясо ворожим лисом бік – не свербів. Вибите плече від невдалої погоні за одним із круглоногих гігантів – не дошкуляло. А обліплена подекуди бурульками шерсть – більше не важніла.

Того дня дорога привела мене до мосту над широкою водою, що повільно текла, вилискуючи наче риб’яча луска. Повітря тут було наповнене солонуватими пахощами. А за спиною звуки невпинних залізяк, наповнених людьми, чомусь стихли.

Сонце знову котилося до заходу. Щоправда, швидше, аніж зазвичай. Я сів ось туточки. Дивився на світило, що дарувало мені тепло востаннє. Так, я відчував, що цей день буде для мене останнім так же чітко, як і знав – насправді свободу для мене обрав не я, а мій хазяїн.