Старий, Муся і Я

Коли прийшла вода, Старий спав. Останнім часом він дуже багато спав, навіть більше ніж одноока Муся, а їй вже було цілих чотирнадцять років. Того дня вона якось дивно глянула на мене своїм зеленим оком, наче щось хотіла сказати, але ми так і не навчилися розуміти один одного. І вона просто пішла. Вийшла з хати так безшумно, як вміли тільки кішки, і зникла десь серед кущів смородини. Більше я її не бачив.

Але так, тоді я теж мав це набридливе тривожне передчуття, через яке й мені хотілося кудись втекти. Будь-куди, аби тільки не лишатись тут, в цій хаті, в цьому селі. Та Старий нікуди не збирався йти, тож і я не міг його покинути.

Я підійшов до його ліжка, торкнувся носом звисаючої з краю руки, лизнув. Вона була тонка й суха, вся вкрита дрібними коричневими плямами. Та ще тепла. Жива. Слабкі пальці заворушились, легли на мою голову, злегка почесали за вухом. Я примружив очі, насолоджуючись пестощами, що ставали дедалі рідшими. Старий знову заснув. Я чув його хрипке, нерівне дихання. Повітря наче через силу виходило з його легенів, видаючи тихий свист.

Вчора до нас заходила Олена Матвіївна, яка завжди приємно пахла коров'ячим молоком, а ще годувала мене й Старого. Та цього дня вона не прийшла. Я вийшов на ганок з надією побачити її вдалині, неквапливо крокуючою до нас, бо знав, що без неї Старому буде зовсім зле. Однак, придивившись, зрозумів, що стежка зникла. Точніше, на її місці з'явилася вода. Багато води. І вона наступала стрімко та невідворотно, тягнучи за собою купу сміття. Я не знав, що це означає, але інстинкти підказували, що так не має бути. Що це щось погане і загрозливе. Повернувшись до хати, я знову підбив носом руку Старого в спробах його розбудити.

"Та годі вже спати, тут щось відбувається!" – намагався сказати я, але мої щелепи не були призначені для таких складних звуків, і я міг лише жалібно скулити.

– Чую, чую тебе, хлопчику. Піди ще погуляй трішки на дворі. Скоро Оленка прийде, погодує, – сипло й повільно промовив Старий, не воліючи підніматись з ліжка.

Та я вже знав, що Оленка не прийде. Не сьогодні і не завтра.

Ще раз перевірив, що там назовні. Вода вже заповнювала подвір'я, повністю затопивши несапані, порослі бур'янами, грядки. Серед коричневої коломуті виділялось дещо біле. Напевно, сусідська курка захлинулась, і її принесло течією.

Червоне сонце заходило за обрій, а вода непроханим гостем заходила в хату. Швидше й швидше, пожираючи предмет з предметом. Діряві капці вже плавали по кімнаті, наче маленькі некеровані човники. Разом з ними плавав і вишитий червоними й чорними нитками рушник. Та і сам я вже був по пузо в воді, яка смерділа смертю.

Я стягнув зубами ковдру зі Старого, переконуючи його, що зволікати більше не можна, але він продовжував спати так, наче це все дрібниці. Моє серце схвильовано забилося у грудях. Треба мерщій покликати на допомогу.

З хати я вже буквально виплив, незграбно дригаючи лапами. Хутро на моєму тілі стало важким і липким. Та вкотре опинившись на вулиці, я зрозумів, що кликати на допомогу запізно. Все село за лічені хвилини перетворилося на озеро, з поверхні якого, наче грибні капелюшки, стирчали похилі дахи знайомих будиночків. На одному з них хтось стояв і розмахував руками. З іншого боку вулиці виднівся малий рибацький човен, який ледве не перегортався від кількості вміщених у ньому людей. Можливо, там ще знайдеться місце для Старого? Він же майже нічого не важить.

Я гучно загавкав, та вода миттю потрапила у горлянку, і я захекався. Забрався на старий порожній курник, що ще частково стирчав з води, і отрусився. Спробував знову подати голос, та човен продовжував рухатисьу зовсім в іншому напрямку.

Я озирнувся на двірний отвір, від якого лишилась лише третина.

"Старий... Бідолашний Старий... Що ж мені тепер робити? Як далі бути? Муся, може, хоч ти б знала?"

Мені була цікава її доля. Чи знайшла вона собі прихисток? Ще щеням я часто тулився до неї в холодні зимові вечори та слухав її заспокійливе муркотіння.

Муся, Муся, нехай хоча б в тебе все буде гаразд.

Я перебрався з курника на дах нашої хати. Шорсткий шифер все ще зберігав денне тепло, і я припав до нього всім тілом, намагаючись зігрітися. Сонце повільно продовжувало свій спуск, і вода під ним запалала. Йому було все одно, що з нами буде. Зверхнє, егоїстичне сонце, від якого так багато залежало, не залежало ні від кого. Воно проходило свій щоденний маршрут з тією ж невимушеністю, що і завжди.

Звідкись подув легкий, вечірній вітерець, і я здригнувся. Вже скоро настане темрява. Всеосяжна. Невблаганна. Холодна, як могильний грунт. То може і я стану частиною цієї пітьми? Розчинюся в ній, як маленька частинка чогось великого. Перетворюся на щось зовсім нове.

А далі знову зійде сонце. Світ продовжить існувати. Але вже без Старого, Мусі і мене. Без маленького селища біля Каховської ГЕС.