Вульф

– Хазяїн! Хозя-а-аїн! Хозя-а-ао-о-у-У-У!

Щирі собачі ридання краяли душу, рвали її на шматки. Але старенький Степанич вже не чув. Він пішов уві сні, тихо посміхаючись. Пес задер витягнуту морду та надривно повів прощальну пісню. Здавалося, зараз він й сам легким вітром злетить слідом за високою розпачливою нотою. Дітям дідуся великий собака був непотрібний. Тому його залишили на сусідів, які знехочу погодилися за деяку суму доглядати пса. Але собака мав іншу думку. Він легко порвав мотузковий повідець і кинувся навздогін, коли катафалк рушив по пильних вулицях за межі міста, щоб Степанич спочив на цвинтарі рідного села, поряд з бабусею Юхимією.

Поховальний кортеж спочатку повільно, а потім швидше і швидше покотив по розпеченому асфальту. Пес щосили нісся за машиною. Тільки б наздогнати! Попервах він майже летів. Потім біг. Потім перейшов на швидку ходу, далі на не дуже швидку і нарешті ледве плентався по сивому від гару узбіччю, висолопивши язика. Лапи пекло. Але внутрішній біль, який виріс десь всередині його тіла, безжально гнав собаку вперед. І попри втому, йому ставало трохи легше. Він знов побіг вздовж траси, ронячі піну, потужно ходячі боками, відчайдушно потребуючи води і тіні. Мотузка зашморгом тягнулася за ним, наче малювала звівисту преривчату кардіограму вірного серця.

Сутеніло. Машини, що джмелями пролітали повз, увімкнули фари. Пес йшов вже на одній впертости. І раптом помітив, що дорога скінчилася. Ні, звісно вона була. Просто розходилася гарячими пагонами в різні боки. Куди далі? І скільки таких розгалужень він не помітив? Пес сів. Біль, втома, розгубленість та тягар втрати стиснули грудну клітку неможливим відчаєм. Собака знов завив. Це була його остання пісня. Відпустивши у вир фінальну ноту, він виповз на дорогу і заплющив очі на сліпуче світло зустрічних фар.

Богдан помітив темну пляму на шляху та ледве встиг загальмувати. «От йолопи! Не можуть як годиться багаж прив'язати» – вилаявся він, випростуючись з-за керма.

Колеса зупинилися в якійсь парі сантиметрів від обтягнутих шкірою ребер. Але собака не рухався. «Певно, хтось збив й полишив тіло», – майнула думка. Крові не було. Богдан зітхнув та спробував підняти чималу собаку, щоб перетягнути її на край дороги. Від його дотику лапи пса судомно смикнулися, а по оксамитовій горіховій щоці поповзла справжня сльоза.

– Та ти живий! – чоловік кинувся до машини, витягнув старий плед, що стелив собі під час ремонту вередливої автівки, та загорнув бідолаху. Потім з крехтінням і охканням підняв собаку і перевалив її в просторий багажник седана. Жалісно дзенькнув металевий дармовіс з гравіюванням «Вульф».

Машина знов рушила, тепер вже зі спритністю «Швидкої».

В маленькому напівсільському містечку ветлікарнія очікувано була зачинена. Чергових тут не передбачалося. Він розгублено подивився навколо. Вулицею назустріч йому бадьоро човгав старий, почергово закидуючи руки за спину.

– Добрий вечір, – привітався Богдан. – Чи не підкажете, якщо ваша ласка, де знайти ветлікаря?

– Наталку, чи що? То вона оно там живе, вхід з того боку, – відповів дід і за для вірності тицьнув зашкарублим пальцем в потрібний бік.

Богдан пробурмотів подяку і в три кроки дістався до потрібних дверей. Дзвінка не було. Тоді він нетерпляче загамселив по стулках кулаком.

– Василь, це ти? – почувся жіночий голос. – Невже твоя корова завчасно телитися почала?

– Ви Наталка? Перепрошую, не спитав по батькові, – озвався Богдан.

– Ой, а ви хто? – запитала господиня, витираючи руки від борошна. І дивлячись на обличчя відвідувача, додала, – Щось сталося?

– Собака, – швидко, плутаючись в словах, затарахкотів Богдан, – я їду, а він на дорозі, хтось збив та кинув, але він цілий начебто, тільки плаче, а я вчасно загальмував, не торкнувся навіть. Але ж він не рухається.

Вона зупинила потік слів піднятою рукою. І просто сказала: показуйте.

Богдан відчинив багажник. Пес навіть позу не змінив. Так й лежав кулем, замотаний в плед. Лише очі були розплющені та байдуже дивилися в нікуди.

– Травм немає, – впевнено проказала лікарка після ретельного огляду. – Але він дуже виснажений та страждає від критичної втрати рідини. Йому потрібні любов, увага і насамперед – вода. Зараз розповім, як напувати.

Вдома Богдан виділив собаці маленький диван в передпокою. Провів рукою проміж вух.

– Ну, що, Вульфе, будемо одужувати? – лагідно проказала чоловік. – Я про тебе все знаю. Не дивуйся, ти чипований, тому таємниця твого стану більше не таємниця. Андрій Степанович зараз в гарному місті.

Собака рвучко підняв голову, і новий господар зрозумів, що то реакція на ім'я попереднього власника. Ні. Друга.

– Так, він в дуже гарному місті, – повторив Богдан. – Там завжди тепло, зелені газони, купа кольорових м'ячиків і смачного печива. Там прохолодні струмочки та багато запашних стежок і доріжок. Там дуже добре. І він обов'язково дочекається тебе там.

Пес зітхнув, наче зрозумів.

– Але! – підняв палець вгору Богдан. – Ти ніколи його більше не побачиш, якщо вб'єш себе. Ти ж це хотів зробити там, на дорозі? І робиш зараз, відмовляючись від їжі. Так не можна, Вульфе. Не можна зрадити тих, хто чекає.

Пес підняв на Богдана великий сумні очі, в яких з'явився подив.

– Так-так! – продовжував чоловік, зрозумівши, що намацав правильний напрямок. – Ті, хто навмисно не хоче жити не потрапляють на веселку. Ти розумний пес, не роби цього. Проживи своє життя. Не змушуй Степанича чекати даремно. Добре?

Пес знесилено витягнув морду і лизнув воду.

Вульф прожив ще шість років. За цей час у Богдана з'явилася дівчина, якій згодом він освідчився. На весіллі пес був ледве не головним гостем – стільки уваги та пестощів він не бачив за все життя.

Проте все колись закінчується.

Було дуже сумно прощатися з ними. Але так склалося, що собаки живуть набагато менше за людей. Він навіть не попередив Богдана і Вікусю. Не хотів бачити їх сльози та сум. Зарадить вони не зможуть, а йому все одно пора. Вульф навмисно поводився напередодні весело і грайливо, наче дурне щеня, щоб ще раз почути їх сміх і потішити.

Йому було трохи лячно засинати в останній раз. Втім, там на нього чекав Степанич.

Її немає. Зупинка серця. Отак раптово, швидко, несподівано Богдан залишився сам. Він їхав, не дивлячись на дорогу. Сухі очі пекло, але плакати було нічим. Життя відразу втратило сенс. Нащо тепер взагалі жити, якщо така мила, світла, кохана душа пішла завчасно. Він довго не міг це усвідомити. Здавалося, це страшний недоречний злий розиграш. Навіть коли самотужки влаштовував зручніше її невагоме, мов пір'їнка, тіло на атласному з мереживом савані. Навіть коли цілував її холодне, бліде до прозорості обличчя.

Біль і розуміння прийшли згодом. Кого він буде обіймати ввечері? З ким пити каву, дивіться фільм, просинатися вранці й дарувати поцілунки? Кому розповідати про свої негаразди та перемоги? Інша? Ніхто не зможе бути нею. Ніхто. Та і його душа занадто вклалася в ці стосунки та згоріла разом з ними. Немає більше сил на якісь почуття. То все неправда, неможливо, штучно. Це його разом з нею поклали в труну. Залишилася лише оболонка, якій байдуже на все. Розігнатися і з моста в річку. Ні, в стовп чи бетонну огорожу – так надійніше.

Боковим зором він помітив якесь сяяння на передньому сидінні поряд, де зазвичай їздила Вікуся. Несподівано щоки торкнувся мокрий ніс. Богдан вдарив по гальмах. Автівка зупинилася в метрі від відбійника. Поряд з ним сидів старий в линялих джинсах і картатій сорочці. Він тримав на руках щасливого Вульфа й гладив того по шиї. Собака повернув голову та уважно подивився на водія. Пес посміхався!

– Таки це правда, – прошепотів Богдан.

– Так, ти мав рацію, він на мене чекав, – проказав пес, не відкриваючи пащу. – Не підведи й ти її.

Вони щезли. Богдан із силою протер долонями очі. Привидиться ж таке! Він ще раз глянув праворуч. На сидінні в місячному сяйві залишився мерехтіти собачий підвісок з написом «Вульф».