Баба Зіна їсть дітей!

Діма був першим з ким я познайомився, коли з батьками переїхав в стару радянську багатоповерхівку, на самому краєчку міста. Спальний район тут поволі вгризався у приватну забудову, а асфальтовані доріжки закінчувалися посипаною щебенем і будівельним сміттям грунтовкою. Такий собі кінець географії. Неперетравлені залишки села, посеред депресивної сірості висоток. Криміналу і наркоманів тут було багато. Занять для десятирічного хлопчака — ні. Та для мене це місце було великою і незвіданою terra incognita, в яку я стрибнув мов мореплавець першовідкривач. Моїм персональним Едемом із обісцяними стінами темних під'їздів і загиженими мотлохом закапелками. Діма став моїм поводирем у цей світ, наповнений незвіданих таємниць і собачого лайна на некошених роками газонах.

— За тринадцяткою є відкритий люк. Бачив? Так от, кришка, там завжди кудись щезає. Хлопці старші казали, що два роки тому в тому люку втопили якогось малого, не з нашого району, і з того часу звідти постійно чується якийсь булькіт і крики, — розповідав він, а я вірив. Така доля новенького. Завжди вірити будь-якій небилиці, що її розказують більш досвідчені пацани.

Чи ось наприклад:

— Квартира на сьомому поверсі, у твоєму під'їзді, десять років стоїть порожня. Мама розповідала, що раніше там жив інженер з родиною. Коли союз розпався, він втратив роботу. Одного дня їх всіх знайшли мертвими. Кажуть то він сам пустив газ і вони задушилися. Там з тої пори ніхто не хоче селитися. Бідолахи які наважились, чули як інженер досі гукає свою дружину і дітей.

Чи ще:

— На горбі, одразу за церквою, збираються що повні ті старшаки в чорному. Ну, готи. Батя каже що вони сатаністи і приносять в жертву дияволу дворових котів, а іноді собак. Прикинь? Я хочу піти туди вночі, щоб подивитися чи то правда?

— Чому саме вночі?

Він усміхнувся на все лице.

— Тому що так крутіше. Підеш зі мною?

Кісток ми доречі так і не знайшли. Проте я добряче отримав наганяя від мами, бо зник з квартири посеред ночі. Після довгого і гарячого допиту, моя дружба з Дімою опинилася під загрозою вперше, бо батьки завжди вважали мене тихою, спокійною дитиною. Отже логіка проста. Провина на Дімі. Негідник псує їх золотого хлопчика.

Звісно з часом все забулося і ми продовжили спілкувалися далі. Було ще безліч пригод. Одна з яких навіть закінчилася у відділенні тоді ще міліції. Закинутий будинок на пагорбі виявився недоглянутим будинком якоїсь бабусі. Довго нам доводилося переконувати всіх, що ми не збиралися грабувати стареньку. Були й інші. Багато. Всіх не згадаєш. Проте повертаючись назад в пам'яті, я щоразу посміхаюся сам до себе. Та не надовго.

Бо врешті, я таки зрадив Діму. Ненавмисне. Просто я дорослішав, а він ні. Здається він просто не хотів цього робити. Для Діми світ був наповнений чудесами і загадками, привидами і вампірами. Я ж втрачав інтерес до цих барвистих фантиків-чудес.

Кожного разу згадуючи його, я повертаюся думками до тієї нашої останньої розмови.

Ми не бачилися напевно місяць, чи можливо навіть два. Велике досягнення, враховуючи що наші будинки знаходилися поряд. Все тому що я був дорослим. Принаймні вважав себе таким. В тринадцять років пиво за гаражами в компанії крутих хлопців і що не менш важливо, сестри одного з крутих хлопців, визнавалося мені значно привабливішим, аніж походеньки в компанії Діми, в пошуку нових пригод на свою задницю. Якщо бути зовсім відвертим, я його соромився. З часом приходять одкровення, ти набираєшся досвіду і починаєш розуміти. Діма — не крутий, не кльовий. Діма дурік, якого постійно тербає місцева шпана. Та сама шпана, з якою тобі дуже хочеться дружити.

— Здоров, — сказав він тоді і надув щоки мов мала дитина, не приховуючи образу, бажаючи щоб її помітили. — Давно не бачились.

— А. Привіт. Так. Вибач справ було багато, — ніяково виправдався я, зиркаючи чи немає поряд кого з моєї нової компанії. Бути як Діма зашквар. Говорити з такими як Діма, соромно. — А ти що?

— Та нічого, — якось невпевнено відказав він і потупив погляд.

— Розумію. Ну то я піду вже.

Я вже рушив з місця, намагаючись не дивитися в його напрямку, намагаючись прикинутись що я просто минаю повз, проте почув його окрик.

— Ти чув? Діти зникають.

Я поглянув на нього. Звісно чув. Всі чули. Батьки останнім часом лише про це й говорили. За пів року вже троє. Всі молодші за нас. Малі яких я майже не знав.

— Так.

Він наблизився до мене і схопив за руку. Його обличчям блукало стільки почуттів. Збудження, захват, страх і навіть трохи суму.

— Я знаю хто це. Тобі буде складно повірити, але знаю. Це баба Зіна, з того будинку що виглядає закинутим. Вона їсть дітей!

Я тільки всміхнувся. Завжди в нього в голові казна що. Діма, він не подорослішає.

— То чому ж вона нас не з'їла тоді? Ми ж самі йшли до неї в лапи.

— Я тобі зараз все по…

— Ні Дім. Я йду.

Так закінчилася наша розмова. Минуло ще кілька тижнів перш ніж я згадав що вона була. Згадав не тому що стало соромно. Згадав бо трапилося те чого я мав би боятися, принаймні якби був справжнім другом.

На вулиці дріботів холодний осінній дощ. На дивані перед телевізором сидів батько. З телевізора хтось кричав щось банально героїчне:

“— Попри свій страх, я здолаю тебе! Негідник! Начувайся!”

Потім у кімнату зайшла мама. Не зайшла. Залетіла. Вихопила у батька пульт і швидко перемкнуло канал на місцевий. Від несподіванки той, нічого й промовити не встиг. Я здивований цим дивним втручанням у звичний порядок вечірньої рутини, теж мимоволі прикипів до екрану.

“Частини скелетів дітей знайшли прикопаними на ділянці. Нажаль підтвердити чи спростувати що вони належать зниклим дітям ми наразі не можемо. Триває слідство. Нагадаємо зниклими безвісти вважаються четверо дітей. Ось їх імена…”

Мені не треба було чути їх імен. Я знав хто зник останнім. Здається Діма, що завжди шукав пригод і таємниць, нарешті знайшов одну і став її частиною. Через мене. Через мій ідіотський сором.

Пізніше були подробиці. Вони снували чорними круками між будинками. Стара голодувала. Здається хтось з родичів якимось чином привласнював собі її нікчемну пенсію. Стара зійшла з глузду. Заманювала дітей, обіцяючи цукерки. Брала сокиру і… Все.

Після однієї з істерик що я влаштував батькам мене відправили в село до бабусі. Перевели в місцеву школу, де я провів увесь наступний навчальний рік. Я більше не чув нічого про ті події. Принаймні свідченнями по гарячих слідах зі мною не було кому ділитися, а з часом ця історія, як і всі решта стала лише моторошною легендою, де складно відрізнити правду від брехні. Однією із тих за якими з такою охотою полював Діма.

Я не збрехав що тоді була наша остання розмова. Однак він досі іноді приходить до мене в снах. Ні в чому не винить, я завжди робитиму це за нього. Просто веде мене по замизганих закапелках рідного району. Тільки в снах тут немає живих. Лише привиди. Блідий хлопчина виглядає з люка каналізації. Інженер махає сумно з вікна квартири. Троє дітлахів на ґанку облупленого будинку старої, мовчки зиркають на мене мертвими очима.

Вони всі тут. Одного разу я приєднаюся до них. В цьому я впевнений.