Голод

Молодший Тріс знову не доїв молочну кашу. Натомість він розмазав її по столу, ляпнув на чисту футболку, кілька в'язких крапель наче навмисно втер у біляве волосся, зліпивши його в молочно-смердюче кубло. Огидно. Рейчел перевдягла його та зібрала наново.

— Люба, треба поспішати, інакше я не встигну завезти Тріса в садочок.

— Авжеж, любий.

Старший Орландо і не думав квапитися. Він бездумно витріщався в блакитний екран, час од часу придуркувато гигикаючи. Цікаво, він хоч доробив домашнє завдання? Навряд... Жахливо.

— Агов, хлопці, швидше, ви ж не хочете спізнитися. Орландо, заняття почнуться за п'ятнадцять хвилин, мерщій в машину.

Протяжне цокання у відповідь.

— Люба, ми поїхали, до вечора! Не забудь зайти до місис Тамаскі, коли будеш забирати малого, вона має передати дещо для мене.

— Звісно, любий.

Тремтячі руки мнуть заплямований фартух. Поправляють недолуго скручене жмутом волосся. Скоріше б вони пішли!

Нарешті двері за всіма зачиняються. Рейчел робить глибокий вдих, знімає чортів фартух і виходить на задній двір. Там, під розлогим бузковим кущем, її чекає дещо цікаве. Обережно працюючи лопатою, жінка відкопує триденне кошеня. Вона знайшла його біля свого дому. Просто подарунок небес! Рейчел відриває маленьку лапку, задоволено здригаючись від звуку хрускоту кісток. Швидко впивається в задубілу плоть. Сморід п'янить не гірше за морський бриз, застигла до стану желе кров вкриває губи химерною червоною помадою. Нарешті! Тепер їй полегшає!

***

Все почалось, коли Рейчел було п'ять. Після того, як її батьки розлучились. Тоді-то воно й оселилось в ній. Щось живе, страшне, незрозуміле та злостиве. Рейчел фізично відчувала густий липкий згусток, що мандрує її кишками, закручуючи їх у вузол. Як він підіймається вище, ковтаючи шлункові соки, наче дитина материнське молоко. Істота просила їсти, вона була голодною майже повсякчас. Але звичайна їжа її не цікавила. Істота хотіла чогось іншого, раз за разом вона підбиралася до горлянки Рейчел, стискаючи ту холодними пальцями:

— Їсти... Я хочу їсти!!

І дівчинка плакала. Майже весь час. Поки мати водила її до лікарів, які не знаходили жодних відхилень, жодних чужорідних предметів в черевній порожнині. Аналізи теж були в нормі.

— Зводіть її до психолога. Я думаю справа у нав'язливих думках та страхах. З дітьми таке часто трапляється, — казав гарний сивочолий лікар, поки Рейчел відчувала, як по її нутру блукає Щось.

— Дурні... Просто нагодуй мене!

Рейчел почала плакати ще дужче. Вона пробувала не їсти зовсім чи їсти цілий день не зупиняючись. Мовчала. Малювала чорний згусток того концентрованого жаху, що гуляв її нутром, та штрикала його ножицями:

— Попри свій страх я здолаю тебе!!

— Даремно. Просто нагодуй!

А потім Джинджер, кіт Рейчел, приніс напівживого горобця. Пташка ще тріпотіла в його пащі, жалісно цівкала, ворушачи переламаними крильми. Кіт кволо пожував одне з них, а залишок тушки, обвалявши в землі, кинув у садку, щоби доїсти згодом. Та Рейчел його випередила. Її маленькі пальчики із шаленим запалом рвали понівечене тільце, запихаючи запилюжене м'ясо до рота.

Перша трапеза виявилась приголомшливою, як перший секс. Наче не скажеш, що все пройшло аж так добре, але тепер ти хочеш повторювати це знову і знову. Згодом Рейчел зрозуміла, що нежива плоть тим смачніша, чим довше вона пролежала в землі. Але не надто довго, бо тоді стає отрутою. Два-три дні цілком достатньо, аби «страва» набралась неперевершених ароматів та увібрала в себе терпкий землистий смак.

Нарешті Рейчел знайшла те, що смакує Істоті! І їй.

Але у старшій школі, а потім й у коледжі, Істота наче задрімала. Немов би її голод раптово вщух. Можливо через те, що в той час Рейчел була надто щаслива із Семом. А можливо, Істота просто сіла на дієту. Передчувала, що незабаром її чекатиме дійсно королівська трапеза. Адже після весілля, народження одного сина, потім другого, дивний апетит Рейчел почав просинатися з новою силою.

***

— Мамо, що це там таке, в кущах? Щось кудлате... — Тріс вказував в зарості азалії, що росли обабіч дороги. Рейчел одразу впізнала волохатий хвіст сусідського пса Ровера, який любив ганяти наввипередки із машинами та певно достроково зійшов з дистанції.

— Нічого, милий, не звертай уваги.

— Але мені здається, що це Ровер, — Тріс тягнув Рейчел до бездиханної купки білого хутра.

— Трісе, навіть якщо це він, про нього попіклуються хазяї, ходімо! — Хоча Рейчел дуже сподівалась, що попіклується про пса таки вона. У неї навіть забурчало в животі.

***

— Семе, здається, я забула вимкнути світло в гаражі, піду перевірю.

— Давай я це зроблю.

— Не варто, я хотіла ще перевірити... чи достатньо ароматна нічна фіалка. Бо місис Руфус, квіткарка, обіцяла, що її аромат має відчуватися навіть на ґанку!

Рейчел вислизнула на задній двір. Ровера вона таки притягла, але треба було швидко поховати його, адже мухи над тілом вже клубочились. Яму вона підготувала заздалегідь, прикривши її сосновим опадом. Лишилось тільки покласти туди цього збіса важкого пса!

Жінка потроху тягнула тварину в неглибоку могилу, коли почула звуки за спиною.

— Люба, сподіваюсь, ти зможеш пояснити, якого біса тут коїться?

— Семе...Ти налякав мене.

Запала тиша. Рейчел розуміла, що має щось казати.

— Я просто ховаю сусідського пса.

— В нашому дворі?

— Чому ні? Не хотіла засмучувати місис Гарднер, вона вже немолода жінка.

— Дійсно? А я чув, як вона питала у тебе, чи не бачила ти Ровера і ти сказала, що не бачила.

— Ох, Семе...ну і що з того? — Рейчел відчувала, що разом зі страхом в ній просинається Істота. Ось вона заворушилась десь під ребрами, зараз почне лоскотати її шлунок, а потім скручувати його в тугий вузол. — Пішли спати, любий.

— Рейчел, пам'ятаєш, як днями у нас прорвало водопровід на кухні?

— Так. І що з того?

— Ми разом з майстром мусили відкопати труби, що підходять до нашого дому. Вони тягнуться крізь сад, ось тут, — Сем вказав рукою вперед і потилиця Рейчел похолола. — Мабуть, ти здогадуєшся, що ми там знайшли? Чортове кладовище домашніх тварин, Рейчел! Понівечені та об'їдені трупи! Що це таке, люба? Що то в біса таке??

— Мовчи, Семе, просто мовчи, — Істота вже майже у горла. Може зараз вона вискоче через рот, звільнить нарешті Рейчел?

— Рейчел, просто розкажи мені... поясни! Обіцяю, разом ми з усім впораємось!

— Мовчи, Семе...

Губи Рейчел рухалися окремо від рук. Бо поки ті промовляли, правиця, що тримала лопату, з розмахом вистрелила вбік, врізаючись у скроню Сема. Червона кров поплямувала біле хутро Ровера, а Сем впав на коліна. Наступний удар прийшовся чітко по середині Семова черепа: лезо лопати врізалось в нього, розколюючи навпіл, як тонкий весняний лід. Потекли ріки світло-рожевої рідини.

Рейчел присіла поряд з чоловіком, зазирнула в його осклянілі здивовані очі. Поцілувала, шмигнула носом та почала швидко розгрібати яму, призначену лише для пса. Тепер вона має вмістити ще й Сема.

— Ох, Семе, тобі треба було просто мовчати... Чому ти не послухав мене? — вона намагалась вкласти чоловіка поряд із клятим собакою.

Вони обидва найкраще смакуватимуть через три дні.