Деміург

— Друже мій, істину кажу тобі, нас чекають великі зміни!

— Які ще зміни?! Я півтора року дивлюся на ці сяючі гриби! Заплющую очі, — гриби. Засинаю, — знову гриби!

— Гриби, — це добре! У мене і грибів-то ніяких немає...

— Отакої... — я важко зітхнув, співчуваючи єдиному невидимому товаришеві. — Як ти в темряві, дві тисячі років просидів? Я не уявляю...

— І зауваж, не скаржуся. Хоча від грибів би не відмовився. Тим паче, що світяться.

— А ось і зміни...

***

У підземеллі вперше за півтора року увімкнулося світло і я заплющив очі від нестерпного болю.

— Цей? — прохрипів чийсь низький голос.

— Начебто, він... — невпевнено відповів захриплий бас.

— Гей! Опудало! Ти з якої планети?

— Відповідай! Коли до тебе нарієць звертається.

Перемагаючи біль, я все-таки трохи розплющив очі. Переді мною стояли два здоровенних носороги, вдягнені в шкіряні обладунки і із залізними кийками в крокодилячих лапах.

— Пако, він, мабуть, хоче каші Нарнійської скуштувати?

— Ти хотів сказати, що ми його в каші, хочемо спробувати?

— Ну так, вибач. Гра слів. Не так висловився... — вони обидва заіржали, весело хитаючи своїми метровими рогами.

— Не треба в каші! Я із Землі! — перелякано прокричав я.

Носороги переглянулися. Той що Пако, дістав блокнотик, олівець і суворо запитав:

— Ім’я, зріст? Скільки тут сидиш?

— Листяний Андрій, метр сімдесят вісім. Півтора року вже. Я з універу додому повертався. Іспит із малювання того дня був. А потім бац, — прокидаюся в цій темній кімнаті.

— Так, метр сімдесят вісім, ім’я — Лис... — Ой! Пако. Я знову олівець зламав, і дивись яку дірку проткнув! — Носороги уважно вивчали зіпсований документ.

— Та годі, хай буде Лис!

— Моє прізвище Листяний, від слова Лист. На Лист, я в принципі згоден. Одну літеру, домалюйте будь ласка, ненавиджу лисиць. Мене в дитинстві одна покусала, так я ці сорок уколів, як зараз пам’ятаю.

— Та нам насрати! Переписувати не будемо, так Пако?

— Ні, не будемо. Нам простіше його зжерти. — Носороги якось підозріло переглянулися.

— Лис, — навіть краще! — поспішив я їх заспокоїти. — І букв менше, і звірятко досить миле. Якщо не скажене.

— Вітаємо тебе Листяний.

— Пако, ти хотів сказати Лис.

— Ну так. Документ, — є документ! — І Пако потряс у повітрі дірявим листком. — Ти тепер, новобранець великої армії Нарів! Якщо згоден, розпишись ось тут. — Носорогокрокодил ткнув своїм довгим кігтем, внизу папірця.

— Ви мене що, в армію вербуєте? — здогадався я.

— Ну так, не ми ж із Пако, під Кентерійські кулі лізти будемо, нам і тут не погано. Так, друже мій?

— Нормально тут, — погодився Пако. І кульбаби свіжі на сніданок подають. І караглотів у соєвому соусі. Пиво, щоправда, тільки щочетверга. Але це нічого, його і в розливайці на третьому рівні, завжди можна купити. Так що, на війну ми не хочемо, — це факт!

— Так, ніхто не хоче. Мало хто звідти повертається. Ось наші із Землянами, договір і уклали. Вони нам, — бійців для армії. А ми їм, — захист через три роки. Від караглотів.

— Та що, за караглоти такі? — не зрозумів я.

Носороги переглянулися.

— Ти точно Землянин? Або ми не в ту нору заглянули. Тут вашого інопланетного брата, пів планети напхано. Піди розбери, де хто...

— Точно!

— А ну, скажи щось по-вашому, по-землянськи. І якомога яскравіше! Ми не образимося, — правда, Пако? — Пако ствердно кивнув.

— Не пішли б ви на три відомі букви! Караглоти смердючі... — не роздумуючи видав я, в помсту за півтора року, проведених у цій смердючій ямі. — Можу ще. Ось, наприклад...

— Не потрібно. Віримо, що землянин.

— Давай, ось тут розпишись і вперед, з піснею. З нею вмирати під Кентерійськими кулями, як не крути, але веселіше.

— А якщо не розпишуся? — припустив я, зовсім вже неймовірний варіант. Дуже мені не хотілося в інопланетній м’ясорубці брати участь. М’ясорубки, — вони скрізь м’ясорубки...

— Ні, твоє право... — зсунув плечима Пако. Якщо ти від такої честі відмовляєшся. То будеш і далі, до кінця свого нікчемного життя, добриво для кульбаб виробляти. А вони як не крути, від ваших виділень ростуть швидше, і на смак більш соковиті. Тож нам все одно.

— Абсолютно! — підтвердив не Пако.

Сидіти й дивитися на сяючі фіолетові гриби, у мене не було жодних сил. І я попросив у носорогих крокодилів ручку.

Пако сумно подивився на свій зламаний олівець і сказав, — що це не обов’язково. Можна просто плюнути не палець і прикласти його до цього важливого документа. Що я швидко й зробив. Допоки вони не згадали про свої соковиті кульбаби і не передумали.

— Лис, — сказав Пако, — ти тепер наш побратим до самої смерті!

— Ви ж щось, про три роки говорили? — не зрозумів я.

— По-перше, — я такого не говорив, правда Капо?

— Не говорив, — підтвердив Капо.

— А по-друге, — дуже сумнівно, щоб ти, Лис, протримався хоча б тиждень. Так що, не парся, брате. Тут хороші посмертні дають. І Капо офіційно, твій єдиний родич, на всьому білому світі. І ти дивись! Не підведи свою нову, люблячу сім’ю. Довго на цій війні не затримуйся. Пиво, воно саме себе не купить! А один кухоль по четвергах, — це дуже мало.

— Мало. — підтвердив мій зведений брат Капо.

— Зараз тебе відмиють, переодягнуть, а завтра з першим ТК і вирушиш.

— Куди вирушу?

— На навчання. Ти ж не думав, що тобі там легко померти дадуть. Перед смертю треба й помучити трохи. Але ми з Капо, це зовсім не схвалюємо.

— Ні, не схвалюємо. — погодився мій страшний братик.

— Тож, бувай, родичу. І дивись, не підведи нас! Щоб максимум через місяць, гроші лежали в Капо на рахунку!

Більше нічого не сказавши, вони пішли шукати наступного рекрута.

Уже відмитий, поголений і коротко обстрижений, я з хвилюванням очікував завтрашнього дня.

***

До моєї нори, що перетворилася зі смердючого свинарника на доволі затишний куточок зі свіжим, пахучим сіном, увійшла ще одна носорога страхолюдина з тацею в руці, фартухом і безглуздо вдягнутим на голову чепчиком.

— Лис із Землі? — запитала вона, напрочуд приємним, жіночим голосом.

— Ну, начебто... — із сумнівом, зовсім забувши про нове прізвисько, відповів я.

— Ваш шурин Капо і його друг, Пако, бажають Вам добраніч і передають маленький подарунок.

— Який ще подарунок? — здивувався я, не очікуючи від цієї парочки нічого хорошого.

— Гарне нарійське пиво, — вона поставила тацю мені під ноги, діставши невідомо звідки, пляшку пива, і ви не повірите, сушену рибу!

— І маленьку несподіванку! — вона грюкнула в пазуристі долоні, і під запальну, мелодійну музику, почала скидати з себе чепчик, фартух і коли справа дійшла до шкіряного корсета, я не витримав.

— Стоп, стоп! Зупинися, будь ласка! — прокричав я.

— Що, що не так? — не зрозуміла носокрокрокодилиха, а те, що це була саме жінка, — я не сумнівався. Два бугри, що випирали з нагрудника, прямо на це вказували.

— Музика не подобається? Так я зараз поміняю. Тобі швидше чи повільніше? Чи може, — я тобі не подобаюся? — сумним тоном запитала вона.

— Ти що! Як ти можеш не подобатися, — вигукнув я, боязко дивлячись на її почервонілий, чи то від злості, чи ще чого ріг. — Ти ж, — сама чарівність! Але хто весь цей банкет оплачуватиме?!

— Ах, це! — видно було, як носорогожінка миттєво розслабилася. Не переживай, усе вже оплачено. До ранку...

Остання фраза була сказана настільки грайливо, що я всерйоз почав переживати за свою психіку. Замість цього крокодила з рогом, мені почала ввижатися досить спекотна дівчина. А це, ми ще й пива з нею не пили. Так не далеко й до міжвидових порочних зв’язків. Та ще й під тараньку. І тут я згадав про божественний напій.

— Послухай, люба. Як тебе звати? — максимально ласкаво, запитав я.

— Аніла.

— Розумієш Аніла. У нас, землян, — так не прийнято. Треба спочатку випити, закусити, потім ще випити.

— Усе зрозуміла. Далі не продовжуй! — Аніла дістала невідомо звідки, ще три пляшки, такого ж пивка.

— Чин-чин!

— Чин-чин... — Ну й міцне, скажу я Вам, у них пиво!...

***

Йшла третя година близького алкогольного контакту з представником інопланетної цивілізації. Я, лежачи на колінах у цієї здоровенної і, як виявилося, дуже милої, загубленої в цих катакомбах дівчини, вдихав свіжий аромат сіна і дожовуючи рештки риби, намагався зв’язати слова в якусь подобу речень.

— Ось як! Як можна було закохатися в цього, пардон, Вову. Я ж її оголеною малював? Малював! До метро проводжав? Проводжав! А вона...

Ау, Аліна, Алевтина, Ангіна... Як тебе... Тьху, забув! Ти що, спиш? Я їй тут душу виливаю, — а вона спить! Так, про виливаю, — треба терміново відлити. Ти тільки не дивись. А то, знаю я вас...

Я спробував піднятися, але в мене одразу запаморочилося в голові, і я звалився в обійми мирно похрапуючого носорога, і теж заснув...

***

— Друже мій, це знову я.

— Хто я? Не треба мені ніякого, я! Я Вас усіх дуже прошу, не заважайте! Мені тут Маринка, якраз у двері дзвонить. Я у вічко подивився, а вона, — гола. Повністю. Якщо вона знову до Вови піде...

— Не хотілося переривати ваші еротичні фантазії, але справа не терпить зволікань.

— Ти не Вовка випадково? Прийшов мені тут, весь кайф ламати?

— Ні, я ваш друг по тюремній камері, ми востаннє про гриби спілкувалися.

— Які гриби?

— Ті, що світяться.

— А, ці... Треба ж, я й забув зовсім! Гарне все-таки в них пиво. Слухай, давай потім. Тут така справа, на мільйон. Коли ще в мене з нею хоч щось буде. А тут, реальний! Чи не реальний... Але шанс! Та й потім, завтра на війну цю. А там, я так зрозумів, — повна задниця. І тут у мене, — теж задниця. Але Маринки. Ти ж мене розумієш?

— Не завтра, а вже сьогодні. У нас залишилося всього кілька хвилин, я бачу, як за вами вже йдуть.

— Хто йде?

— Не важливо. Важливо те, що я Вам пропоную. Андрію, я останній, хто вижив із планети Крук. Я простий фермер, але я, як і вся моя раса, наділені безцінним даром наших предків, який я хочу Вам передати.

— Якщо він такий безцінний, то викупив би їм свою свободу, навіщо віддавати? Або, на тобі перехожий, що мені негоже?

— Гоже чи негоже, це залежить від Вас. Я вже казав, що мені три тисячі років. Я не воїн, і це мій останній день. А Ви, єдиний мій друг на цій планеті. Тому, я Вас запитую. Чи згодні Ви прийняти Дар предків, чи ні? Часу в мене майже не залишилося...

— Якщо я відповім, ти від мене відстанеш?

— Якщо відповісте, — відстану.

— Так, я згоден. А тепер не заважай, тут до мене гості прийшли...

Я повернувся до абсолютно голої Маринки, яка люто надзвонювала в дверний дзвоник. Відчинивши двері, дівчина увійшла, підхопила мене на руки і, перекинувши через плече, наче мішок картоплі, понесла сходами кудись угору...

— Капо, він же твій брат, чому я повинен його на корабель тягнути?

— А я, постраждав фінансово. Проводи в армію оплачував. Хто ж знав, що він стільки пива вип’є.

— І не кажи, такий худий, а дванадцять пляшок всмоктав.

— Ще й буфетницю Анілу споїв. Он, як спить солодко, і будити шкода...

— Так, шкода... Ти подивися, він ще й обісцявся на радощах. Але переодягати його, ми, звісно, не будемо.

— Ні, Пако, не будемо. Він тепер, не наша проблема.

***

Подальшу подорож я майже не пам’ятаю... Так, уривки, фрази...

— Що тут, так смердить?!

— Я не Марина!!!

— Та приберіть ви його з капітанської рубки, врешті-решт!

— Чоловіче, одягніться, тут так не годиться!

— Я, не Марина!

— Хто його знову пустив? Ще й голого!

— Хлопче, навіщо ти всіх курей випустив? Заспокойся, немає тут ніяких скажених лисиць!

— Та замкніть ви цього ідіота! А то кури вже по всьому кораблю, як удома розгулюють!

— Киш, киш, усю палубу загадили!

— Перестань ти їх рятувати! Задовбав зі своєю лисицею!

— Я, не Марина, я — Оля.

— Вип’ємо на брудершафт?

— А, вип’ємо!..

— Гаразд, можеш звати мене Марина...

От як знав! Не треба було пиво грибами, що світяться, закушувати...

***

— Ну ти даєш! Отямився? Я ніколи в житті так не реготав! — чийсь незнайомий голос, пробиваючись крізь свист у вухах, змусив мене розплющити очі. Проморгавшись, я побачив перед собою людину. Молодого, здоровенного хлопця, років двадцяти п’яти, підтягнутого, з невеликим вишкіреним вовком на білій футболці.

— Де я? І чому я весь у пір’ї та курячому посліді? — запитав я, випльовуючи пух із рота.

Хлопець весело і заразливо засміявся. Викликаючи своїм реготом, колоті рани у мене в мозку.

— Тихіше, ти! — пробурчав я. — Голова зараз вибухне...

— На ось. Випий шипучки. Та пий уже, від похмілля саме те! — верзила влив у мене вміст склянки.

— Десять хвилин до шикування. Усім новоприбулим вишикуватися на арені. Форма одягу спортивна. Прохання не спізнюватися. — у нашому невеликому, але світлому приміщенні пролунав голос із небес. Ну, або з динаміка над вхідними дверима.

— Ти ж Лис? — запитав підтягнутий здоровань. І побачивши моє здивоване обличчя, додав. — У тебе на руці татуха з пі-ар кодом.

Я подивився на руку.

— На лівій. — ну так, крім незрозумілих квадратиків, ще був напис: «Рядовий Лис, 23-тя космомобільна бригада «Вовки Удачі».

— Давай у душ, і на арену. А то за запізнення і висікти можуть. Тут за все, висікти можуть. Тож я б на твоєму місці трішки, але поспішив. Ах так, я Макс. Твій сусід по кімнаті. Тож, будемо знайомі. — Макс простягнув було мені руку, але передумав, різко її відсмикнувши. — Ти не ображайся, але від тебе курячим лайном за кілометр смердить.

Я не ображався. Мені було все одно.

***

Арена являла собою величезний, критий футбольний стадіон без трибун, але з нагромадженням незрозумілих будівель. А ще гірки, трампліни, рови з водою, колоди і здоровенні канати. По цьому майданчику розміром з три футбольних поля, на всю снували люди, намагаючись подолати всі ці перешкоди. Завзятість, з якою вони плюхаючись у чергову канаву і знову, навіщось лізли на нездоланну перешкоду, дуже насторожувала...

Я в армії не був, і вже точно, потрапити туди не прагнув. Навчаючись на п’ятому курсі художки, мама подбала про «вовчий квиток». Благо, вона була в хороших стосунках із нашим військкомом. І ось я, мабуть, за цим самим, вовчим квитком, і потрапив до бригади «Вовки Удачі». Що в моєму випадку, звучить як — «цуценята циплячі»...

— Новобранці, струнко! — через несподіваний окрик я відволікся від чергового невдахи, який послизнувся на змащеній дивним слизом колоді, з подальшим плюханням у брудний рів.

— Вільно, капрал. Мене звати Микола Миколайович Грізний. Для вас салаги, просто Майстер-Сержант. Або просто Майстер, або Майстер Грізний. Ви всі, досвідчені солдати, які пройшли службу в найкращих підрозділах Земного Братства. І не з чуток знаєте про війну. Наша мета — створити боєздатний, злагоджений підрозділ, здатний не загубити честь землян на тлі інших великих кланів нашої галактики. І в майбутньому, можливо, навіть увійти до одного з них. І найголовніше, я навчу вас, як виживати в бойовій обстановці.

— Майстер Сержант! Майстер Грізний! — не витримав я напруги, дивлячись, як черговому невдасі зі смуги перешкод надають медичну допомогу. Можливо, вже й не потрібну. — А питання, можна?

— Це що, ще за новина? Хто посмів перебити Майстер-Сержанта? — грізно закричав капрал.

— Та годі, нехай запитує? — якось надто вже ласкаво відреагував командир.

— Я тут подумав...

— Рядовий, ви що, в армії не служили? Вийдіть зі строю, і зверніться як годиться! — продовжив шикувати мене капрал.

— Я тут подумав...

— Ні, ну що за опудало! Представтеся. А потім, викладіть суть питання. — не вгамовувався капрал.

— Сам ти, опудало! — не витримав я.

— Та я, тебе!

— Тихіше капрал, тихіше. Нехай висловиться, а там подивимося. — було помітно, що він ледве стримувався, щоб не зареготати, дивлячись на це худе, замучене непорозуміння, яке волею випадку опинилося в його підрозділі. До того ж, ще й насміхалося, з удвічі, якщо не втричі більшого за себе, начальника-амбала. Десь він його вже бачив... Але де саме...

— Рядовий Лис. — все ж таки виконав я умову цього недоумка, — Ви тут говорили, що всі тут уже служили... — Я зробив багатозначну паузу. — Так от, я ніде не служив! І взагалі не придатний. У мене і довідка є. Так що, відправте мене назад на Землю, до мами.

— На Землю, значить хочеш? — здивувався Сержант.

— Ну так, хочу! — не став заперечувати я. — І бажано якомога швидше. А то мені тут страшно до усрачки. А навіщо Вам у підрозділі боягуз?

— А на Землі значить, не страшно? — зацікавлено перепитав Грізний.

— Ні, не страшно.

Сержант із капралом перезирнулися.

— Синку, ти при своєму розумі? Мені ось страшно, капралу страшно, та й ніхто тут не горить бажанням потрапити на Землю. Ну хіба що, рочки через три. І то, якщо допоможемо Альянсу. — капрал, щось показав сержанту на екрані прозорого планшета.

— І чому ти кажеш, що не служив? У твоєму файлі написано, що ти півтора року відслужив в охороні планетоїда-в’язниці, номер 23-47. Показав себе з найкращого боку. І готовий померти за сили Альянсу. Підписано начальником зміни виправного закладу, нарійцями Пако і його заступником Капо. Причому Капо, є твоїм поручителем і шурином. До речі співчуваю.

— Чому, — не зрозумів я.

— Як чому, — смерті дружини. Ми, звісно, не схвалюємо міжвидових шлюбів. Але серцю, як то кажуть, не накажеш. Але а те, що ти в охороні працював, і справжньої служби не нюхав, це ми виправимо. Правда капрал?

— Так точно! — з неприхованим ентузіазмом відповів здоровань.

— Поганяйте його на десять відсотків більше, ніж інших, усе ж таки, вдівець. Треба поважати чуже горе.

— Так, сержанте!

— Хоча, почекай-но... Ага! Згадав! Це ж ти, голим, по кораблю курей ганяв? Ну точно! Усю верхню палубу загадили, гади пірнаті! І в моїй каюті, до речі, теж! Капрал! — заволав Грізний.

— Так, Майстер Сержант!

— Удвічі, чуєте капрал, утричі! Більше від норми ганяйте цього курячого вдівця! Струсіть так, щоб пір’я сипалося!

— Так, сержанте! Усім розійдися. Відпочивати до завтра. Рядовий Лис. Стояти!

— Ну чого ще? — не розуміючи запитав я.

— П’ять! Ні. П’ятнадцять кіл навколо арени! Бігом, марш! Марш я сказав! — капрал стусанами почав ганяти мене по колу. Я що є сил тікав, попутно ухиляючись від піджопників, що один за одним летіли в мене...

Хвилин за сорок, цієї болісної гонки з копняками, коли в мене вже почали відвалюватися ноги й боліти дупа від постійних влучань у неї капрала, який не як не відставав від мене. Я почув у голові ніжний, Маринкин голос. Ну, це він мені таким здався. Насправді ж, це був сухий, хоча й жіночий, голос. Який повідомив мені таке:

— Як приручити кота? Де знайти кохання? Як випити море? На ці та інші запитання, ви не знайдете відповіді. Але, що це за білий наліт на губах? Це легко! Ну ж бо? До кінця питання залишилося 10, 9, ...

— Пиво? — навіщось припустив я, перше, що спало на думку.

— 7, 6, 5, 4, 3...

— Парне молоко! — вигукнув я, облизуючи розбурхані дитячими спогадами губи.

— Вітаю, у Вас перший, зароблений рівень! І того їх у Вас, — один! До речі, мене звати Система. Звертайтеся.

— Блін, галюни... Сам із собою, вже, розмовляти починаю. І я, щоб відігнати від мозку кров, піддав газу.

Черговий стусан дав мені зрозуміти, що завзятий капрал і не збирався відставати. І тут, у мене знову почалися глюки. Причому до придуркуватих голосових загадок додалися візуальні.

+1 — синього кольору, за кілька секунд спалахнула така сама одиничка, але вже червона, а потім і синя. Я мотнув головою, відганяючи видіння. І, через це, пропустив ще один болючий копняк.

— Вітаю! У вас нове пасивне вміння, — «залізна шкіра». Рівень уміння — 1.

Отримуючи стусани й подряпини, укуси й удари, Ви збільшуєте Ваші можливості виживання в цьому непростому світі. Бережіть себе. Життя — це безцінний дар, і не слід ризикувати ним, за жменю мідних монет. Підставляйте свою шкуру, під удари долі за щось, більш цінне. Наприклад, — золото! Це вміння, визначило ваш подальший шлях розвитку.

Вітаємо, відтепер Ви, — Злодій!

— Що? — не зрозумів я жодного слова.

— Біжи давай, три кола ще. Швидше! — навіть не захекавшись, прокричав капрал.

А тим часом, тітка в моїй голові продовжила свердлити мені мізки, точніше те, що від них залишилося.

— Не кидайте на завтра те, що можна зробити сьогодні. Ідіть шляхом романтика великих доріг, збираючи данину з недбайливих супутників. Заволодійте чужим добром до кінця дня, при цьому не видавши себе, — і отримаєте бонус!

— Який ще бонус?! — вигукнув я, підстрибнувши, та ухиляючись від чергового стусана ногою.

— Бонус хочеш? Так, не питання. Рядовий Лис, ще два кола. Бігом!!!

— Так, перестань розмовляти сам із собою. — Прошепотів я собі під ніс.

— І ще, мало не забула попередити про невелику технічну накладку, — як ні в чому не бувало, продовжила Система.

— Та, що ти кажеш, — промичав я про себе, — а до цього що було? Конкурси в божевільні?

— На жаль, мені не вдалося стерти весь прогрес попередника. Землероб 240-го рівня залишив у Вас таємні маркери своїх умінь. Без можливості прямого доступу системи і власника. Виявити їх можливо тільки під час безпосереднього контакту з наділеними вміннями. При їх виявленні, старі навички можна видалити вручну. Просто скомандуйте, видалити. До новопридбаних навичок, — це не стосується. Їх видалити, — неможливо.

Заслухавшись казок про землеробів, я не помітив, як перечепився об кимось, дбайливо залишену колоду і впав. Зверху впав мій капрал, який, падаючи, примудрився довбанути своїм дерев’яним лобом мені в потилицю, чим і вирубав усе світло. Але, на жаль, не звук.

— Вітаємо! Ваше пасивне вміння «залізна шкіра», отримало рівень, — 2. Продовжуйте в тому ж дусі, і вашу шкіру не зможуть прокусити навіть злі, сторожові пси!

***

— Ау! Чого добрий молодець, спиш? Дружину проспиш! Любов піде, — іншого знайде. Із золотом у кишені, ніхто не пропаде! Настав час діяти! Ну ж бо! Не проґавте шанс покарати за безпечність чергового невдаху...

Я розплющив очі і зрозумів, що мене несуть. Переді мною маячила дупа мого ненависного капрала з дивовижним, повністю прозорим планшетом у задній кишені. Мені, просто нестерпно захотілося його поцупити. І я протягнув руку до прозорої дивини...