Лайка і Рудик.

Лайка і Рудик.

Весняний день. Сонечко підсушило землю й від такої турботи та парила, як спечений мамою хліб.

Вуйко, їхав на мопеді, й підіймав клуби пороху, що кучерявилися позаду сірими хмарами. Діти, грали-вибивали монетою на монеті орлів - решок, убачили гавкітливого пса, що щодуху біг за верхівцем. Той “газонув” й поїхав далі. Низькорослий пес, відстав, комедійно чхнув, обтрусився від пилу, й попрямував до дітлахів. Зверху і збоку: сірий, груди, живіт, ноги - білі. Хвіст цікаво закручений - кільце краківської ковбаси. Гарнюня така, що не закохатися в неї було не можна. Мальці полюбили її з 1-го погляду. Породиста: на лайку схожа, так і стала: Лайка. Поводилася приязно. Давала себе почухати й за вушком, підборіддя, та до спини й живота не підпускала. Дотик до спини, черева - гарчить. Ігнорування її острогу: шерсть - дибки, вовчі ікла сліпили очі, страх сковував неслуха.

Волелюбна, любила поїсти, а як відчувала, що на її свободу зазіхають, хочуть накинути нашийник, стрибала на 2 м вбік. До дітей більш не підходила і їжу брала здалеку. Жила під мостом, де розрісся кущ шипшини там її не чіпали. Була чиста, охайна і завжди безжурна. Харчувалася в дитсадку, чи в добрих ґазд, й хлоп'ят.

Час минав. Та якось та зникла на пару днів й з'явилась худою, втомленою. Її веселі життєрадісні очі іскрилися любов'ю до всіх. А поведінка її трохи змінилася. Тепер, поївши чогось, псиця одразу тікала і тільки згодом з'являлася знову. Не відчувши запахів харчів, зараз же тікала від нас.

Ти із сестрою вирішили подивитися, нащо та так часто бігає під міст. Простежили здалеку за нею, тихо підійшли до куща шипшини: вчули якісь писки, муркотіння. І як не намагалися дізнатися тоді щось нове, нічого незвичайного не вивідали. Псиця вибігла з іншого боку куща і помахала хвостиком, й побігла нагору. А їм довелося вибиратися на сошу. А наступний день винагородив їх призом. Амір десь узнав, що треба йти під міст, коли вітер дме їм в лице, і пес не унюхає їх. Так і вийшло.

Діти спустились косогором, побачили на траві, рясно освітленій сонцем, Лайку, що лежала на боці, і строкаті кульки, що муркотіли, тикаючи писками під її черевце.

Вітер змінив напрям, і мати повела носом, нюхаючи повітря, миттю схопилася, вигнула спину, шерсть наїжачилася. Псиця, вискалила ікла, загарчала, взяла за загривок собача й миттю шмигнула під захист куща. 2 цуценят безпорадно попискували, рухали лапками в смарагдовій траві. Діти спостерігали за малечею, що притягувала незвичайною природною красою. Їх розпачливість, бо не зміцніли й не стали на ноги, зачаровувала.

Лайка за мить вискочила з-під куща, обнюхала своїх чад, лизнула, підхопила ще одне, й зникла під кущем. Амір, не роздумуючи, підбіг до рудого зверху, як лисиця, й білим низом цуцика та сніжним трикутником на лобі, що лишився, схопив його й засунув собі за пазуху. Лєна ахнула:

- Що ти робиш? Вона загризе тебе.

- Та і хай, - відповів брат, виходячи на шлях.

Псиня незабаром наздогнала дітей і тихо скулила, оббігаючи з обох боків. І не нападала на них, була в розпачі. А сестра все казала:

- Братику, віддай їй песика.

- Вона не зможе їх усіх прогодувати, а ми молочком його напоїмо, - відповів той.

Діти, принісши додому руду грудочку, налили в мисочку молочка й поставили біля неї та ткнули носиком у ласощі. Облизнувши мордочку, воно язичком почало ласувати, а мама, підбігла та облизала свою кровиночку, тихо скиглячи. Як тільки, малюк наївся, зраділа мати похлебтала молоко, що залишилося, і лягла біля сина. Це було в хаті, і чому псиця не забирала своє чадо, тільки Богу відомо. Вона постійно обнюхувала його та облизувала, в котрий раз. Олена принесла їй шматочок вареного сала з борщу. Та із задоволенням з'їла ту смакоту. Амір мило гладив пискуна з Лайкою, і коли та піднялася на ноги, ніжно й любо взяв щеня на руки.

Вона, зазирала дітям в очі, ніби просила подивитись за сином, коли буде відсутня. Й обнюхавши їх, озираючись назад, вийшла з хати й десь побігла. Відтоді вона постійно бувала в домі батьків малят. А ті назвали цуцика: Рудик, що швидко підростав і з радістю зустрічав свою маму. Він ріс розумним і допитливим, весело грався з дітьми, й підрісши, няньо діток почепив йому ланцюг. Втративши свободу, він пару днів нічого не їв, не пив, і схуд. Його потьмянілі очі нічого не виражали. Та діти своєю турботою й увагою поступово розтопили серце Рудика, і він насилу прийняв нове життя, - віщала баба Оля під час зустрічі з нею.

- Ти забув про це?

Я був приголомшений і нічого не міг сказати. Напружуючи тяму, намагався згадати дитячі часи. Та вона чиста — білий аркуш.

- Невже на війні, про Лайку і Рудика забув?

Та після поранення і контузії, мій спогад дитинства спав і не міг ніяк прокинутися.

- Родився Рудик від волелюбної Лайки. Зростав з дітьми без нашийника. З ним важко було жити як і з ланцюгом. Три дні він не приймав їжу, навіть воду.

Бо хотів жити вільним вітром, як мати. Та батя дітей, любий до нього, надів на шию ремінь - ярмо з кільцями. Сперш він подумав, що це просто гра, та все було серйозно. Металеві кільця, а їх: багато, важкі, тонка шия песика не могла тримати їх. Щільно пригнаний пояс, як зашморг, здавлював шию, важко було дихати. Той лапами пробував зняти ненависний хомут. Упирався всім тілом, щоб голова вислизнула з петлі пояска із довгим ланцюгом, та все: марно. Цуцик, до року від роду, в усі очі дивився з нестерпним болем на своїх власників. Він із трепетом очікував від них якогось дива. Діти плакали, просили тата не садити на ланцюг друга пустуна.

Домар: - Це щоб уникнути укусів людей.

- Рудик захищав їх і гарчав, попереджуючи не підходити до нас.

- Якби не скарги людей, - і тато не змінив свого рішення.

Не дочекавшись зміни свого становища: бранця, той наглухо замкнувся, у невиліковному темному горі. Його не хвилювали їжа, і забави з дітьми, мамою, яка вже давно не приходила, а поради спитати не було в кого. Паразити гризли песика до крові та він цього не відчував. У його глеку оселився біль, який не проженеш. Жага втрати свободи затьмарила в умі світло, й усі принади життя: їжа, ігри, дах. Він танув з кожним днем, байдуже лежачи на тому ж місці, де його наздогнало ярмо раба.

Дні для Рудика - темні, сумні. Та раз вночі діти лягли поруч, гладячи, гірко плачучи від горя за брата.

А вранці бабуся, занепокоєна відсутністю онуків, знайшла їх щасливих, що спали обійнявшись на подвір'ї. То винесла їм манну кашу на молоці й порівну розділила між ними. Його блаженні очі горіли від чесної картини поділу сніданку на трьох. І Рудика: підмінили. Він щасний: його люблять діти.

- Їх життя без мене - жах, - думав Рудик, і з кортячкою чекав ранку - гратися з ними.

- А як же Лайка?

- Якісь п'яниці приманили Лайку, накинули ковдру і продали вуйку за самогон, де й вмерла на ланцюгу, не доторкнувшись до їжі.

У нас текли краплі, краплистої роси - непідробні сльози.

- Уродженій істоті на свободі: коровай чи ланцюг зі злата, свободу ніколи не замінить.