Нічийні

Звідки він узявся - ніхто й гадки не мав, прибився - і грець з ним: в такому Богом забутому селі, де хащі стукають у вікна, а на ґанках хазяйновито розгулюють кабани і лисиці, нічийний собака нікого не здивує. Місцеві трохи розпитали тих, хто навідується “з великої землі”, чи не чули, щоб комусь пес втік чи загубився? Але ніхто не шукав того собаку, нікому він не був потрібен.

Тинявся собі попід згорбленими хатами, ганяв гусей на вигоні, не гребував ані сухою скоринкою, ані живою жабою. До людини близько не підходив. Решта сільських собак - дзявкотливі, стрибучі, відчайдушно кудлаті; цей же поводився куди гідніше - ніколи не приєднувався ані до хаотичного гавкоту, ані до незграбної гонитви за кинутим патиком. Діти його за це не любили, хоч і невеличкий він, і шерсть мав гладеньку, лискучу, і очі мудрі. Тих дітей в селі, правда, всього по парі на вулицю, та й то тільки влітку - втікачами з розжареної спекою і клопотами “великої землі". Пуцьвірінки бавилися під пильним оком бабів-прабабів, вичавлювали всі можливі соки з сільського відпочинку - жадібно й безжурно, як то тільки діти вміють. Трохи непереливки було від тих забав місцевій звірині, але ж споконвіку малі людиська так розважаються, що поробиш. От тільки коли бешкетники взялися за нічийного чорного пса і стали на нього облави влаштовувати - старий люд обурився. Дід Іван Стецько навіть лозиняку зігнув об спину сусідського шибеника, що намагався собаці підпалити хвоста запальничкою. Сусідка лаялася, плювалася, але дід атаку витримав - не переламалася ж онучкова спиночка від одного удару лозиною - там сала шар, що в підсвинка молодого. А вогнем смалити живу істоту - то не по-людськи.

Так опинився чорний пес у діда Івана - сам зайшов у двір, всім на подив, після однієї дідової фрази: “Я б на твоєму місці хоч до осені десь перебув, доки дітлашня не роз’їдеться, бо замордують тебе к бісовій матері”.

А наступного ранку діда Івана знайшли мертвим.

Сусідка наполохалася, почувши з дідового захаращеного подвір’я дивний собачий гавкіт: з довгими паузами в точно вивірених проміжках, наче дзвін по покійнику - бом-бом! (Себто гав-гав!). Побігла перевірити - і точно: лежить дід коло груби, біліший од крейди, і дихати вже перестав. Коло нього завмер нічийний чорний пес - пильно дивиться на бабу суворим оком, наче з осудом: що, стара, довела людину? Авжеж, дід своє пожив, років йому вже було немало, але що як то дійсно сварка вчорашня його підкосила? Млосно бабі на душі робиться - гріх же який! Хреститься, схлипує, про прощення лепече - та нікому вже їй його дати. Лиш пес-приблуда поруч - єдина жива душа, що провела діда Івана в останню путь. Забрала його сусідка до себе, а пес, на диво, і не опирався, і онука-бешкетника не сахався, окрайчик хліба з його рук узяв. Трохи відлягло бабі від серця - мо', то дід Іван знак подає з того світу, що не тримає зла на неї. А тварина бісова хоч би хвостом махнула з вдячності, так де там - лежить собі набундючений, мов індик, і косить на бабу суворим чорним оком. Незатишно старій стало у власній хаті, наче холодком по спині повіяло - а вигнати собаку не наважується, щоб душу діда-покійника не прогнівати.

Так ото маялася вона кілька днів, допоки сама не преставилася. Полола грядку, і раптом заклякла, скляним поглядом втупилася в чорного пса, що лежав у траві поруч - та й гепнулася долілиць в сиру землю. Ще б довго там лежала - якби не собака, знову з тим його потойбічним знавіснілим гавкотом, наче в набат б’ють: гав… гав… гав.

Поховали бабу сердешну. Пішов поголос недобрий про чорного пса, який смерть в хату несе. Вже не з дитячої пучки, бува, каменюка полетить - а з жилавої дідівської руки; але як його не гнали, не били, не труїли - пес не полишав села. Вступилася за нього тим разом місцева знахарка баба Ярина, Божою карою кривдникам пригрозила. Не так того Бога злякалися селяни, як самої баби: посваришся з Яриною - не буде жодних трав і відварів від усякої болячки, то тільки помирати й залишиться, бо яке тут у них, на краю світу, лікування? Дали чорному собаці спокій, і пішов він довірливо до непоказної знахарчиної хатини, що тулилася на узліссі. Заварила баба Ярина собі чаю липового, влаштувалася коло вікна і мовить до свого чотирилапого пожильця:

— Дякую тобі, що прийшов до нас у село.

Собака вуха нашорошив, незмигним оком на бабу дивиться, кожне слово ловлячи.

— В нашому віці добре товариство - велика розкіш, особливо коли проводжають в таку довгу подорож, як ця. Але я зі своєю самотністю давно зжилася, вона мені дошкуляє не більше, ніж хворе коліно. Завжди собі дошкандибаю куди треба - і цього разу сама впораюся, без твоєї допомоги. А ти потрібен зараз деінде - сам знаєш.

Чорний прибулець скептично нахиляє морду вбік, в розумних очиськах-ґудзиках - геть несобача, холодна поблажлива насмішка. Баба Ярина старими вузлуватими пальцями в чашку міцно вчепилася, ані разу не кліпне - наче змагаються, хто кого передивиться:

— Природою задумано, щоб старим відходити, а молодим - на їхнє місце, не можна молодих зарано забирати… Сам знаєш.

Тремтить бабі рука, деренчить вушко старої чашки, сльозяться вибляклі, мов грудневе небо, очі - не виграти їй в цій химерній грі у витрішки, не з цим суперником… Баба Ярина різким рухом зривається на ноги, пожбурює вбік філіжанку, робить широкий незграбний крок до собаки і волає так, як ніколи в житті ні до кого не волала:

— Біжи, благаю тебе, біжи!!!

Пес вилітає з хатини чорною блискавкою і мчить селом. Мчить цілеспрямовано й зосереджено - ні на кого не озираючись, ні на що не відволікаючись. Попереду на розі вулиці верещить дитина: чиєсь онуча з “великої землі”, загнане попід тин велетенським диким кабаном. Звір розлючений реве, форкає: ще мить - і зникне нажахане хлоп’я під смертоносними жовтими іклами. Вривається між ними шалена чорна куля, впивається кабанові в м’яку горлянку, вчіпляється кігтями в заскорузлу грудину, ані на мить не відпускає. Качається по траві химерний клубок з двох чорних тіл, розбризкує навсібіч слину, кров, клоччя брудної шерсті; лементує попід тином перелякане дитя; вже несуться до нього діди з бабами, затуляють, ховають подалі від того страховища, квапливо затріскують за собою всі двері на засуви.

Туша мертвого кабана так і лишилася лежати посеред вулиці, нікому не стало сили її зрушити з місця. А чорний пес зник. Хтось казав - дременув у хащі, хтось твердив, що десь забився в рівчак і стік кров’ю після сутички з кабаном. А позаяк то був нічийний собака, то нікому особливо й діла не було до нього - ніхто його не шукав, нікому він не був потрібен.

Тиждень потому не повернулася додому знахарка баба Ярина: пішла в хащі по корінці та трави - і все нема. Вже й сутінки село отулили, а бабина хатина так і стоїть порожня, сліпими вікнами глипає. Пройшлися її звичною стежкою вглиб лісу, погукали Ярину: не чутно і не видно. Знахарка сама жила вже півстоліття, дітей і онуків не мала. Поліцію кликати - на сміх піднімуть. Кому вони зараз треба - самотні старі баби в Богом забутих селах…