Путтюбан

Коли Вічапас спустився до "печери Тхам Луанг", таємному проходу під сценою, Грог відкрив перед ним двері. І йому навіть довелося примружитися через яскравий, сліпучий, немов сонце, блиск.

Сьогодні його, простого слугу, вбрали як справжнього танцюриста.

На його голові була чада, високий і сяючий золотом головний убір, бо він зображав короля у своєму драматичному танці, отримавши головну роль за один день.

Крабенг, штани з червоного шовку, були нашиті дрібними золотими емблемами паба «Путтюбан».

Сабая, довгої сорочки з одним відкритим плечем, не було. Тільки маноп, громіздка конструкція з гострими плечиками, гордо піднятими вгору, як і руки танцюриста для імітації крил птахів та хвостів драконів.

Його торс був оголений, але все його тіло намастили оливковою олією. Так вирішив Кхун'Баламьонг, коли він закінчив приймати лавандову ванну, налив трохи олії собі на руку і провів по своїх плечах.

– Це потрібно для того, щоб шкіра не пересихала взимку, – пояснив він сидячому на колінах Вічапасу. – У тебе немає костюма, тож тобі віддадуть той, що був пошитий для Кхатхора. Він ширший за тебе в плечах, тому вже розпорядилися, що ти надягнеш маноп без сабая.

Вічапас швидко моргнув:

– Але, Кхун... Тоді я буду... майже оголений?

– Не зовсім, – підійшовши ближче, він налив собі на руку ще трохи олії. М'яким дотиком він провів своїми пальцями лінію по шиї Вічапаса, почавши від самого підборіддя, забруднивши краплями синю сорочку слуги.

– Кози мене не дуже люблять, – усміхнувся він, продовжуючи змащувати шию Вічапаса, кадик якого нерівномірно рухався вгору-вниз через збите дихання. – Однак, павичі мають іншу думку.

Він прибрав руку з шиї Вічапаса і підійшов до свого маленького столу в спальні. Відкрив висувну шухляду і дістав одне довге білосніжне перо. Помахав ним у повітрі.

– Я підняв це, коли павич залишив за собою.

Вічапас кивнув.

Він бачив різну жорстокість щодо людей, що вже говорити про ставлення до тварин. Але Кхун'Баламьонг показував лояльність, якій можна було довіряти.

Тепер Вічапас нерішуче завмер у проході, красиво і гордо вбраний, з білосніжними пір'ям, що розкривалися як витончений віяло за його спиною.

– Не потрібно стояти, – голос Грога підштовхував Вічапаса увійти. – Гості не повинні дізнатися наші секретні входи і виходи.

Насправді сад із квітучою лавандою був лише декорацією, що прикривала вхід у справжній паб – нижній «Путтюбан».

Зовні непримітна будівля приховувала безліч переплетених коридорів над землею і під нею.

Можливо, тут дійсно могло зберігатися незаконне озброєння.

– Іди, – знову басом наказав Грог.

Вічапас здригнувся і переступив через поріг. Це була закуліса нижньої сцени.

Одноногий старий крутив на дерев’яному протезі ручку від товстого каната, на якому висіло палаюче вогнем повітряне кільце.

Учорашній виступ дівчат-акробаток – лише легкий розігрів перед справжнім шоу.

«Путтюбан», хоч і умовно поділений на дві частини, був єдиним живим і функціонуючим організмом. Зверху виступи були бунтівними, відвертими і провокаційними, а знизу вони були вдвічі більш безсоромними.

– Сьогодні буде феєрверк, – сказав старий уголос.

Вічапас тихо проскользнув повз нього і спустився зі сцени. Кхун’Ачара у тонкій білосніжній туніці, прикрашеній різноманітними шарами прозорої тканини, до якої були пришиті справжні діаманти, блищала у димному освітленні розсіяних лілових прожекторів. Вона стояла до нього спиною, розмовляючи з гостем. Це був сіамець у дорогому одязі. Хтось із знаті.

На столах кожного гостя стояла пляшка з лавандовим вином. Сервірування теж було у відповідних, фіолетових тонах. Навіть олійні ліхтарі, розташовані по всіх чотирьох стінах альтанок із балдахінами, були просочені якоюсь фарбою, через що свічення набувало того ж самого, хоч і більш розсіяного, слабкого кольору.

Кхун’Ачара закінчила свою розмову, розвернулася і помітила подібність білосніжного віяла, що розкинувся за спиною Вічапаса.

Вона жестом підкликала його, і коли він підійшов, схрестила руки на грудях.

– Ви сьогодні надихалися мною? – Кривлячи свої пухкі губи, навіть трохи гримасуючи, запитала вона.

– Швидше, Кхун’Баламьонг вами надихався. Це його… винахід.

Вона мило розсміялася, прикриваючи рот рукою:

– До речі про нього. Кхун’Баламьонг чекає на вас.

По центру залу нижнього «Путтюбан» розташувалося болото – штучна водойма, заповнена водою, яку ретельно прикрасили: камінням, очеретом, ліанами, пальмовими гілками, справжніми кокосами, морськими мушлями, свіжими квітами плюмерії та рожевим перлами. Усередині плавало кілька коропів коі. Над болотом парувала хмара туману, яку надсилав якийсь апарат, встановлений у самий центр і обвитий фігурами золотих змій з смарагдовими очима.

Коли вид на альтанку під золотим балдахіном прояснився, рот Вічапаса відкрився сам собою.

Кхун’Баламьонг розташувався на парчових пуфах і подушках, він був одягнений у все золоте з розсипом самоцвітів. Сорочка на його торсі була розстебнута, відкриваючи вид на гладку смагляву шкіру, рельєф грудних м’язів.

Вічапас, і сам, перебуваючи не в гіршій формі, захотів втягнути живіт.

Навколо Кхун’Баламьонга розташувалися лавандові курильниці, омиваючи його тіло ароматами.

Його стегна розташувалися як у фігури танцюриста, чий образ був закарбований майстром скульптури: вигнуті і плавні.

Того ж моменту Вічапас був зачарований.

Коли Кхун’Ачара підвела його ближче, то тут же випарувалася, розчинившись серед товариства, як соціальна метелик. А Вічапас впав на коліна і опустив голову, боячись подивитися в очі кольору лісового горіха з вертикальними зміїними зіницями.

Він знав, як тільки він подивиться в ці очі – його дихання тут же зупиниться.

Солодка повільна мелодія бамбукової флейти клуї досягла їхніх вух. Хвилюючі барабани стали відбивати ритм. І більше не плачучий ксилофон створював настрій крапель, що стікають по плоских листях джунглів після тривалого сезону дощів, потрапляючи прямо в рот.

Піт виступив на скронях Вічапаса.

– Іди сюди.

– Так, – прошелестів він пересохлими губами, які не зволожувала навіть помада з сандалової пасти і меду, не впевнений у тому чого більше боїться: того, що він почув чи того, що ні.

Спираючись на руки, він повільно поповз до ніг Кхун’Баламьонга. Він зупинився, коли побачив чужу руку, що простягає шматочок зацукрованого манго:

– Мені повідомили про саботаж інших жителів «Путтюбан». – Він торкнувся манго губ Вічапаса. – З’їж. Я не можу залишити тебе голодним.

– Так, бос… – зірвалося з його губ, коли він торкнувся чужих пальців.

– Тож ти вже знаєш? – запитав він. – Чий довгий язик я маю відрізати? – Криво посміхнувшись, запитав він.

– Я сам здогадався. – Вічапасу дійсно ніхто не говорив, що слуга на передріздвяному ринку, Кхун’Баламьонг і іноземний бос – одна особа.

Кхун взяв ще один шматочок манго і знову підніс до губ свого слуги, але раптово пролунав оглушливий крик. Ансамбль перестав грати. І люди, як налякані тварини, що притискають вуха, відійшли подалі від центру, до стін.

Кхун’Баламьонг встав із пуфів і різко спустився вниз. Вічапас пішов за ним.

До них підбіг Грог, тримаючи в руках папір, підписаний королем.

– Там королівська гвардія. У верхньому «Путтюбан»! Багатьох людей зв’язали і відвезли до в’язниць! Без розглядів і допитів! З жінок знімають прикраси, з чоловіків зрізають емблеми! Наші слуги ховаються де можуть.

– Виводь гостей через чорний вхід, – наказав Кхун’Баламьонг.

Грог кивнув і побіг до інших слуг, наказуючи їм виводити гостей і самим ховатися.

Кхун’Баламьонг розгорнув папір. Це був наказ про видачу молодшого королівського радника Вічапаса, який вчинив непростимий гріх і засуджений до смертної кари, інакше «Путтюбан» буде підірвано. У разі ж покори, король погоджується легалізувати заклад і закрити на нього очі.

– Ти вмієш читати? – запитав Кхун’Баламьонг.

– Т..так… – руки і голос Вічапаса тремтіли.

– Прочитай мені, що тут написано. Негайно, – наказав він.

Зал стрімко порожнів, і коли вони залишилися тільки вдвох, то Вічапас став читати.

– Це…це все… Кхун, – пробурмотів він.

– Ти знаєш, чому я попросив тебе прочитати?

Вічапас заперечно махнув головою.

Кхун’Баламьонг заложив руки за спину:

– Мене звати сер Самаель Ямараджа. Мій батько – британський торговець, який носить інше прізвище, давши мені ім'я диявола. Він забрав мене в графство Гемпшир, коли матері не стало. Мені було п’ять. І я був майже сліпий. Проте здатний. Батько направив мене в королівство Сіам, щоб продовжувати його бізнес. І коли я його покращив і розширив, він наказав віддати все молодшому єдинокровному братові. Бо лише білі й здорові діти мають бути його спадкоємцями. На останні гроші я відкрив «Путтюбан» і досяг успіху.

Вічапаса нудило.

– Я ледь бачу. З труднощами пишу. І дуже важко починав свою справу, – він міцно схопив Вічапаса за руку і повів до центру болота.

Його ноги тут же намокли, золоті браслети і штани потяжчали.

Кхун’Баламьонг натиснув на очі однієї зі змій, і вода стала сходити, а коропи борсатися без повітря. Під низом виявився плитковий підлога, цілий сейф. Він потягнув за тонку трубку апарату, який виробляв дим, і одна з плиток зі скрипом від'їхала.

Внизу світився слабкий електричний світ. Вічапас бачив порохові бочки і рушниці.

– Я не можу це все втратити, – сухо сказав він.

Його руки лягли на плечі Вічапаса. Він із силою штовхнув його.

Ламаючи білосніжні пір'я об кам'яні стіни вузького проходу, він упав обличчям униз.

У животі, шматочки зацукрованого манго, ніби стали комом, так розпирало його живіт.

Кажуть, коли той, кому ти довіряв, тебе зрадив, у його животі сіль перетворюється на черв'яків.

Однак зараз Вічапас відчував, що зрадив сам себе. Пообіцявши стати вільним, він знову впав у залежність і зламав свої білосніжні крила.

Він лежав на мішку пороху. Падіння було м’яким, якщо не враховувати шкоду костюму. І до всього його вибіленого обличчя пристала чорна порохова сажа.

Вічапас акуратно встав. У електричному світлі виднілися двері. Він тихо вийшов назовні.

Перед «Путтюбаном» зібралася величезна маса королівських гвардійців з вогненно-червоними смолоскипами в руках.

Кхун’Баламьонг розвів руками:

– Ви можете оглянути весь паб. Тут немає нікого, хто міг би служити королю! – гаркнув він.

І тоді гвардійці кинулися всередину.

Кхун’Баламьонг взяв тонку дерев’яну паличку, яких на кухні були сотні, і черкнув нею об стіну паба.

– У мене гарний нюх і слух, Вічапас. А твоє тіло дійсно менш слухняне і навчене, ніж твій мозок, – сказав він і, опустившись на коліна, кинув палаючий сірник у крихітне вікно підвалу, в якому зберігався порох і зброя.

Вічапас схопив його за комір блискучої сорочки і потягнув за собою, за межі саду, у безпечне місце, подалі звідси.

Вибух був оглушливим.

Жителі паба «Путтюбан» встигли сховатися.

«Британський торговець Самаель Ямараджа, молодший королівський радник Вічапас та інші слуги паба «Путтюбан» розшукуються для проведення смертної кари!»

Світанок над морем був прекрасний.