Як Здихля лисичкою стала

Руденьке цуценя, на прізвисько Здихля, потупцяло трохи на дошках, покрутилося, і нарешті вляглося біля кудлатого боку матусі. В порожньому шлунку тужливо забулькало. Чорнява собака заспокійливо лизнула мокрого носика своєї малечі. Рудий куций хвостик радісно змахнув соломинку в куток будки, сонні оченята мляво кліпнули й цуценя невдовзі заснуло.

Знесилена мамця охоче погодувала б свою охлялу кровиночку, однак молоко цього разу в неї закінчилося швидше ніж зазвичай. Чи-то через похилий вік, чи може через скудні харчі, якими господарі ділилися з нею вкрай неохоче — берегиня людського обійстя й гадки про це не мала. А от деякі речі вона затямила дуже добре: не можна було плутатися під ногами хазяїв, зайвий раз гавкотіти, лащитися чи випрошувати їжу — це могло погано скінчитися.

Господарі Шалудивої вважали, що собаки мають бути постійно голодними, мовляв зиску від ситих немає.

«Злодюжки в хату залізуть, а наїджена псина навіть не гавкне!» — зі знанням справи, менторним тоном пояснювала сусідським дітлахам Горпина, забороняючи їм пригощати Шалудиву пиріжками.

«Голод гартує характер!» — з упевненістю заявляв односельцям Пилип, коли хтось з них звинувачував його із дружиною в недбалому ставлені до тварин.

З котами була подібна історія. Однак виживання в собак та котів були далеко не рівними. Останні принаймі могли вполювати мишу чи пташку, або ж поцупити щось зі стола. Шалудивій же, яка цілодобово була прикута до халабуди, доводилося уповати на милість людей.

Поклавши кудлату голову на короткі лапи, чорнява собачка з надією споглядала на прочинене вікно старенької хати. Хто зна, може господарі згадають за неї хоча б сьогодні. В кухні горіло світло, звідти лунали знайомі голоси. До Пилипа з Горпиною завітали гості: вони повечеряли і тепер виспівували веселих пісень. В по осінньо прохолодному повітрі витав аромат смаженини, яєць зі шкварками і печеного хліба. Від смачних запахів терпіти голод було вдвічі тяжче. Особливо малому цуценятку, яке не було призвичаєне до нужденного співіснування з хазяями. Здихля присмокталася до порожньої цицьки, цмакаючи її, мов людське дитинча пустушку, аж поки бідосю знову не зморив сон.

Небо вже рясно всипало зорями, однак дива так і не сталося. Собача миска, другий день поспіль, залишалась порожньою. Коли на околиці Мамаївки проспівали треті півні, захмілілі гості у супроводі з Пилипом, хитаючись та регочучи, прочовгали повз собачу будку, прямуючи до хвіртки. Вайлуватий Стецько зачепив гумовою чунею вилизану до блиску миску, на обідку якої нещодавно сяяли краплі дощу. Металева посудина з брязкотом зустрілася зі штакетником, наполохавши цуценя. Степенувшись, Здихля перелякано заскавулила. Дебела Мотря зайшлася реготом, гупаючи кулаком по хиткому даху, накритому шифериною. Тирса, від сточеної жуками деревини, посипалося на голови собак, запорошуючи їм очі. Нашорошене цуценя забилося в куток, голосно пискаючи і тремтючи від лякаючих звуків. Наїжачившись, Шалудива вискочила до людей, облаяла Мотрю, за що миттєво отримала стусана кирзовим чоботом від господаря. Ребра обпекло болем. Кволо припадаючи на задні лапи, побита собака спробувала заховатися в халабуді від гніву Пилипа. Однак чоловіку здалося, що він мало її провчив. Волохата рука виволокла Шалудиву за ланцюга з будки, інша вхопила різку і зі свистом огріла декілька разів по згорбленій спині. Сповнене болем і страхом скавуління невеличкої сучечки, яка в холці заледве діставала до Пилипових колін, прокотилося луною селом, що ще спало. Вдовільнившись вихованням дзявкітливої шавки, чоловік копнем загнав її в конуру і, попрощавшись із друзями, повернувся у хату.

Зализуючи рани, Шалудива з тугою думала: «Добре хоч двох інших цуценят вже забрали» — плекаючи надію, що життя в малюків буде значно кращим в нових родинах. Навідміну від Здихлі — навряд її взагалі заберуть. Кобельків завжди розбирали першими. Люди вважали, що з ними менше мороки: голова не болить куди подіти цуценят, якими двічі на рік ощенялися самички.

Стерилізація була б чудовим виходом з цієї ситуації. Однак, Горпина з Мотрею, які щонеділі ходили до церкви, полюбляли цитувати Біблію і знали на пам'ять дати усіх престольних свят, мали з цього приводу власну думку:

«Це надто дорого і не гуманно. Не по-християнські!».

Проте, коли їхні чоловіки відносили цуценят чи кошенят до річки, що одна що друга, мовчки відвертали очі та бурмотіли під носа:

«На все воля Божа!»

Невдовзі на ґанку з'явилася розпашіла Горпина. Вона першим ділом піша у хлів, щоб видоїти корову і вигнати її на пашу. Тоді насипала квочці з курчатами пшона і випустила на луг гусей. Навіть не глянувши в бік собачої будки, заклопотана жінка на довго зникла в літній кухні. А коли нарешті вийшла звідти з двома повними відрами, які пашіли свинячою лемішкою, вона нарешті зупинила на Шалудивій невдоволений погляд. Підібгавши вуста, Горпина підійшла до халабуди, зачерпнула долонею з відра рідке місиво, ляпнула в миску, туди ж кинула старанно обсмоктані курячі кістки і поквапом пішла до свиней.

Шалудива несміливо виповзла з конури, боязко затиснувши між ногами хвоста. Здихля вискочила слідом за нею і жадібно накинулася на їжу. Поки чорнява собачка спостерігала за рудим цуценям, терпляче чекаючи своєї черги, з хліва вийшла Горпина. Вона підійшла до них, вхопила Здихлю за шкірку, а тоді закинула її в полотняний мішок. Зустрівшись з важким поглядом жінки, Шалудива тієї ж миті збагнула, що бачила малечу востаннє. Втративши апетит, згорьована собака повернулася в конуру, стиха плачучи, щоб не розгнівати скавучанням господарів.

***

— Татку! Татечко! Татуню! Ходи мерщій до мене! — дзвінкий дитячий голос сполохав горлиць, що злетіли з розлапистих гілок сосен.

— Та йду я, йду! Чого ти кричиш? — почулося десь здаля.

Молодий чоловік поквапом підбіг до своєї дитини, яка занадто далеко від нього відійшла, хоча він неодноразово просив її так не робити. Нервово кліпаючи ошелешеними очима, Катруся стояла поряд з кущем ожини. В одній руці вона стискала ножа, в іншій бовтався пакетик з грибами.

— Що тут у тебе? — з усмішкою запитав Вадим у нашорошеної доньки.

— Татко, там хтось є, — прошепотіло дівча, збуджено тицяючи пальчиком у свою знахідку, — Воно пищить. Тоненько-тоненько.

Помітивши рух у мішку, Вадим заступив собою Катрусю, відштовхуючи її подалі від небезпеки. Тоді присів навпочіпки і легенько штрикнув у знахідку підібраною гілкою. Слабкий писк змусив чоловіка підстрибнути, а його доньку засміятися.

— Хутчіш розв'яжи мотузок! — із запалом вигукнула дитина.

— А що як там змія? — заперечив Вадим.

— Змії не пищать! Там котик. Звільни його, він може задихнутися.

Набравшись сміливості, чоловік виконав забаганку доньки. У мішку було руденьке цуценя, геть знесилене. У Вадима йокнуло серце від побаченого.

— Це ж лисичка, — Катруся перехопила малечу з рук тата, невагомо притискаючи її до грудей, — Можна ми заберемо її додому? — дитячі очі наповнилися слізьми, — Вона помре, якщо ми її тут залишимо.

— Якщо ми її заберемо, нас вб'є мама, — промимрив чоловік, знаючи наперед, що не зможе залишити в біді цуценя.