Хранителька

Ні! Різкий окрик застає зненацька, від здивування не встигаю натиснути гачок. Один прицільний погляд, один точний рух, і всі обмеження було б зруйновано, а цю мить можна було б повертати знов і знов. Ні, не можна. Цілі наче чекали на того, хто одним пострілом вполює обох: вид з вікна старовинної будівлі на височенну цегляну заводську трубу і той самий вид на ту саму трубу, зображений на картині. Одного руху вистачить, щоб зафіксувати цей подвійний краєвид. Ні, слова охоронця як удари перебивають руки, камера здається надто важкою, суперечка безглуздою, до того ж тут спека, задуха, ноги стомлені, наче теж отримали кілька ударів, щоб більше нікуди не поспішати.

Навіщо зберігати, якщо не можна ділитися відбитками пам’яті? Я хочу втримати день, роздивитися зблизька обличчя на портреті, воно здається знайомим, чи не його я шукаю? Занадто багато питань, спроб фіксувати, щоб рознести потім на весь світ, показувати хтозна кому і навіщо безцінні скарби. За таке карають, тому треба вшиватися. Повз колекцію ікон, голландців, авангардистів, реалістів, шевченківські малюнки, в кінці обов’язковий пікассів голуб, думки лише про те обличчя, куди воно поділося, і знов на повітря, під затінок дерев-велетнів.

Десь тут на березі Котельви можна прилягти в траву, вона обійме і заколише, м’який пісок вгамує біль, і потроху засмокче всередину, до прохолоди. Стебла і пелюстки мерехтять перед очима, крутиться помаранч сонця, від нього розходяться кола, важко розібрати, чи бачиш все це відкритими очима, чи вві сні. З піскового берега здаються дивними химерами і Пархомівський сільський музей, і Краснокутський дендропарк, які заснули панськими маєтками і не прокинулися, натомість ведуть життя примар, балансуючи на межі минулого. Дійсно, чи варто приходити до тями, якщо втрачено більше, ніж вціліло, чи варто шукати?

Смішно, через заборону фотографувати почуваюся злодійкою, що хотіла вкрасти скарб, перетнути межу дозволеного. Зарослий берег здатен і сховати, і поховати, це так схоже звучить. Тут легко зануритися до забуття, до сну, який лікує. Прокидаюся з відчуттям, що повз мене просвистіли століття, нічого не впізнаю, не знаю, як сюди потрапила. Сумніваюся, чи не примарилося місто на пагорбі, чи варто до нього повертатися. Але хочу, щоб воно існувало, я маю вберегти його, збирати спогади, бо вони губляться і зникають.

Вцілілі рештки минулого потребують захисту. З часом вони стають зрозумілими, змістовними, гідними пошани. Класика, що не викликає заперечень, це просторі зали, високі вікна, масивні двері, запах і рипіння старого паркету. В масивних рамах вельможі в перуках, полководці на конях, святі в пустелі чи на небесах, оголені всіх можливих статур, прикриті лише своїми назвами – іменами язичницьких божеств. Вози з волами, селяни з граблями, похнюплені хати, голі жіночі литки в калюжі з гусьми – все це теж класика, хоча колись таке могло дивувати чи обурювати.

На стільці в кутку – жінка старшого, але невизначеного віку, вони завжди мають гарний вигляд, ніби зберігаються десь у музейних запасниках. Скромний діловий костюм, спокійний нагляд за відвідувачами, мовчання. Вона могла б розповісти про час, коли шедеври ще не було визнано такими. Про шлях, який вони пройшли від скандалу, осуду, шокування і нерозуміння до байдужих швидких оглядів. Але її не питають, бо що можна дізнатися нового про класику?

Інша справа музей сучасного мистецтва. Або галерея, так їх називають частіше, щоб нікого не дратувати. Цех колишнього заводу або підвал: металеві сходи, цегляні стіни, запах сирості. Вікон немає, початку і кінця також. Тут можна сидіти на сходах або на дерев’яних лавках скільки заманеться, натискати гачки і кнопки скільки вистачить азарту, знімати твори, себе на тлі творів, перетворювати себе на мистецький твір. Можна тинятися, покладаючись на власний розсуд або озирнутися з німим чи вголос питанням: «Що це в біса означає?» – і тут зустріну вас я, в подертих джинсах, з бейджем «медіатор» на жакеті, й розповім те, про що ви й не здогадаєтеся спитати.

Почнемо зі шматка тканини, що висить впоперек зали, виблискує, мерехтить рожевим, червоним, помаранчевим. Він слугує чудовим тлом для селфі, але створений не лише для цього. Художниця азійського походження і британського підданства кілька тижнів жила в Харкові. В місті, яке багато хто вважає сірим, для неї було забагато яскравих кольорів, реклам і мейку навіть там, де це недоречно – на історичних фасадах, на літніх обличчях. Вивіски налазять одна на одну, утворюють калейдоскоп товарів і послуг, все мигтить, у вікнах відбивається нестерпно-рожеве західне світло. Концентрат цих вражень – блискуча завіса, на неї важко дивитися довго, але погляд раз-у-раз вертає до того сяйва, і саме вона користується найбільшою увагою глядачів.

Харків, де твоє обличчя? Ти так цінуєш молодість, що заперечуєш власний вік і відмовляєшся від пам’яті, з легкістю кидаєш її в смітник і з завзяттям наносиш нові шари гриму. Я теж не втримуюсь, роблю портрет на тлі синтетичної заграви. На мить з’являється відчуття вже баченого, а з ним і відчуття небезпеки, ніби роблю щось заборонене, щось, що дратує інших як надмірна краса або надприродні здібності. Звісно, це лише збудження від надлишку спілкування, за день виставку відвідує багато людей, вони з цікавістю розпитують і тут таки діляться враженнями.

Об’єкт, який теж привертає багато уваги – бліді колони, великі і загадкові. Проста чотирикутна форма, колір тілесний, але не щільний, подекуди просвічує зеленавим, так, що стає очевидним – всередині щось є. Дійсно, там ховаються скляні фігури, відлиті за зразком тіла мисткині. Вона виготовляла скляних жінок і раніше, та не змогла забрати їх з Донецька, коли виїхала. Натомість дізналася, добрі люди переказали долю покинутих скляних жінок: вони зробилися мішенями, окупанти розважалися розстрілом скульптур. Наново створені з зеленого скла жінки знаходяться всередині колон з мила. Коли відвідувачі дізнаються, що це мило, не можуть стриматися, щоб не доторкнутися до колони, на вигляд теплої й ніжної як живе тіло. Це тіло, яке прагне захистися, відростити товсті стіни, захисні нашарування, заховати глибоко суть, що лиш де-не-де просвічує зеленим світлом, і треба пильно вдивлятися, щоб вгадати прихований силует. Біля цих колон я борюся з бажанням покласти до рота чергову цукерку. Солодке може притлумити біль, вповільнити думки, що стрибають, як навіжені в пошуках відповіді, в спробах знайти свою провину. Пам’ятати боляче, забувати безглуздо. Лишається тільки втеча, я знаю це бажання сховатися, і знаю всю безнадійність цих спроб.

Замість втікати від болю, можна дослідити його походження. Ще раз досліджено Харків, де ж твоє обличчя, представлено химерне відео про білі кульки для настільного тенісу, що висипаються з верхньої сходинки Каскаду. Вони вистрілюють, стрибають, лавиною скочуються вниз, розсипаються на безліч окремих атомів. Верхній фонтан виглядає дещо суворо, можливо через левову голову, яка вивергає воду. Коли йдеш сходами, вода біжить поруч, руки торкаються поверхні, обличчя відбиваються в ній. Тут завжди багато охочих погуляти, хоча це лише сходи на крутому схилі, що поєднує одну з великих вулиць з парком. Можливо, щоб зрозуміти, чим особливе це місце, художник влаштував кулькову лавину, на відео кульки підстрибують, відбиваються від дикого каменю парапетів, деякі потрапляють у воду, інші летять далі вниз. Це видовище зачаровує, та який воно має сенс?

Згадка про білі кульки з’явилася, коли Каскад зник. Вона тягне за собою інші, про плескіт води, про сонячні зайчики дитинства, про багряне західне небо студентства… Каскад був звичним, ніхто не забороняв його знімати, перетворювати на сцену чи простір для експериментів. Ніхто не передбачив зникнення цієї монументальної споруди. Штучне поєднання гори з водою приваблює майже так само, як і природне, мабуть, тому здається незмінним. Каскад так швидко перетворився на класику, пережив занепад, відродження і знищення, що ніхто не встиг зафіксувати його у вигляді мистецтва. Хіба тільки той дивак зі своїми відео, яких майже ніхто не розумів. Мої думки стрибають сходинками, кожна з них – згадка, кожна вібрує певною нотою і відлунює, запрошує заглибитися далі, згадати більше. Я закриваю очі, бачу лавину і вже не розумію, чи всі ці спогади належать мені.

Подальші пошуки виводять за межі музейних стін, за межі міста. Якщо йдеться про справжню неприборкану пам’ять, треба дістатися таких місць, де вона злилася з ландшафтом, перетворивши його на музей. Тут будь-який людський витвір набуває цінності від довгого зберігання. Прості скляні кульки – неабияка коштовність, бо їхній вік сягає понад тисячу років. Я можу потримати їх в руці, роздивитися защіпку намиста, воно знайдене під час розкопок цих пагорбів, воно свідчить про таких далеких предків, що в їхнє існування важко повірити.

Заповідник або музей віднайдених поховань відвідувати наодинці не варто. Не тому, що можна чогось злякатися, навпаки, можна просто нічого не помітити. Інша справа, коли науковець, який керував розкопками, сам покаже ці місця. Ми починаємо з води, холодне джерело потужно б’є з-під гори, утворює струмки, які біжать прямісінько в Сіверський Донець. Вмиваємося, напиваємося і підіймаємося на схил, порослий лісом, прорізаний ярками, пописаний стежками. Корені чіпляються за ґрунт, скручені напруженими вузлами, вони докладають великих зусиль, щоб триматися. Підйом важкий, але я намагаюся знімати ці приголомшливі види, хто знає, чи доведеться колись ще... Вбираю очима крутий заворот стежки, зриваю листок, квітку, підбираю камінець, торкаюся порепаних стовбурів. Відхилена гілка б’є по руці, ніби застерігає. Невже я хочу надто багато? Озираюся і розумію, що вдруге не знайду сюди дороги, листок пожухне, квітка зів’яне, камінь загубиться. Але має бути спосіб зберегти цей день.

Професор крокує впевнено. Він все вивчив і дослідив, знав, де шукати і знайшов. Показує місця розкопок, фото знахідок, має з собою деякі предмети, відшукані в цій землі. Гарна пряжка і зараз застібається, могла б тримати ремінь, якби не зотлів. Кубишка – це дійсна посудина з кришкою, в якій зберігали і ховали гроші. Тут були кріпосні укріплення, стіни, городище. Тут оборонялися від нападників, сюди пускали торговців (оце скло – венеціанське), тут жили, робили іграшки для дітей, випікали ритуальні хлібці з глини й борошна для жертви богам. Ховали померлих. Десь тут, на Змієвих валах, могла бути Шарукань, де її обличчя, натяків багато, адже люди жили тут раніше ігоревих походу і втечі. Чи хотіли вони зберегти щось на згадку про себе? Можливо, вже тоді вони переймалися тим, що все змінюється, зникає, втрачає риси, за якими можна впізнати місцевість, своє минуле, себе в ньому.

Хранителі вміють читати знаки, які залишили люди минулого. Наш історик намагається розповісти і показати так багато, що я боюся не запам’ятати всього. А надто – втратити цей спекотний день, крутий схил гори, порослої лісом, велике плато на вершині все в запашних травах, квітне рожевим і стиглі суниці випорскують з-під ніг. Нахиляюся до ягід, і в траву зісковзує браслет, ніби вуж, що відчув рідну землю і вирішив негайно повернутися, зануритися в пісок. Професор відкриває чергову шухлядку з залишками древніх прикрас. Я не знаю чого хочу більше, вдягти їх на себе чи якось закарбувати хвилину, коли бачу сережки та підвіски, що багато століть пролежали в землі. Духмяна гаряча земля перекреслена двома смугами каміння, колишньою кріпосною стіною, нижче була і брама, але де саме, встановити не вдалося.

Здається, ще трохи і я здогадаюся. Це щось, що я і так знаю, тільки воно забулося, і треба згадати. Тим часом професор розповідає про знайдені тут поховання, саме вони дають найбільші знання, найбільші загадки теж пов’язані з ними. Цю жінку було вбито. Ціле, не пограбоване поховання зберегло її рештки в початковім оздобленні. Разом з нею похований великий запас зерна, це дорогоцінна пожертва. Від одягу лишилися прикраси, найбільша кількість бусин біля поясу, ланцюжки, спіралі, дзвоники, солярні знаки, все тіло всипане прикрасами, є навіть дзеркальце. На кожнім пальці вона мала перстень і браслети на обох руках. Її покладено на бік, на бочок, прийшов-таки сіренький вовчок, одна рука в браслетах і перснях відсічена і покладена поруч із неушкодженою. А от стопи зовсім відсутні, вони теж відсічені, але не покладені до поховання. Всі її зуби на місці, а щелепу вивихнуто.

Її могли принести в жертву, разом з коштовностями і зерном це мало виглядати найдорожчим даром. Але навіщо скалічили? За що покарали так, щоб і після смерті не могла робити чогось своєю рукою, не могла ні втекти, ні говорити? Невже знала і вміла таке, що так сильно лякало? Що і мертвою могла б робити, і від чого хотіли вберегтися. Так багато прикрас, кожна, мабуть, говорила їй про щось, кожна була згадкою, застиглим спогадом, можливо вона любила ці витвори, могла спілкуватися з ними, перебираючи бусини, могла віщувати. Схоже, вона сама перетворилася на витвір мистецтва, а як багато прекрасного було знищено впродовж часів, не мені вам розповідати. З цієї землі ще виринають залишки пограбованих маєтків, хвиля руйнації, жаги нищення, знесла разом зі спорудами чималий шматок пам’яті. І нова хвиля зовсім поруч, розбиває на скалки людські життя так само легко, як скляні скульптури, прекрасні беззахисні творіння.

Жінка з поховання наче поламана лялька, якій заборонили бути собою. Але вона зберегла час, втілилася в нього і чекала невимовно довго, а тоді дозволила знайти себе, бо саме так могла розповідати. Показала себе і свою загадку, а що її важко розгадати, то почекає, вона чекала набагато більше. Ви не уявляєте наскільки більше. Здається, духмяні трави хитаються від сміху, коли я шукаю свій браслет: «Бачиш, до чого доводить любов до мистецтва, бачиш, на що здатні сучасники, які не розуміють. Їх охоплює жага, чорна хвиля несеться, кричить про оновлення і нищить, змиває, зносить, в кращім випадку заносить під землю». Рожеві квіти лоскочуть коліна, підспівують траві: «Довше, ти не уявляєш, наскільки довше це триває, збереження і чекання, а там може з’явитися і чергове нищення».

«Ти чудово знаєш ці піскові береги, ці високі вали, знаєш, де була брама і як вона відчинялася». Тіло пам’ятає, як ховалося в пісковій прохолоді, як отримувало удари, як розбивалося на друзки. Пальці вплітають в волосся ті самі квіти, що росли тут тисячі років тому, вітаються з кульками, дзвониками і солярними знаками і знають, куди їх припасувати. Що ж, як вдалося зберігати все це так довго, щоб показати і розповісти зараз, що може завадити чинити так і далі?

Я знаходжу майстрів, які роблять для мене нові прикраси, захищаю ними руки і збираю все, що маю зберегти, про що маю розповісти. Занурююся в спогади, а інші хранителі радо користуються моїм голосом, щоб розповісти про себе. З розбитого на фрагменти минулого ми складаємо новий портрет, вдивляємося в його риси. Металеве дзеркало вкрите патиною, не показує ані мого обличчя, ані тих, хто дивився в нього раніше. Але сама його наявність свідчить про них, голос пам’яті оживає і говорить мені: так!