Чарівні часи

Травень вже переходив у червень, а навчання тривало. Навмисне не завішувала вікно, сподівалася вставати з сонцем, та лежала до останнього. Збиратися доводилося швидко, а виглядати хотілося гарно, будь що. Ранок був прохолодним і, після погляду на босоніжки і недовгих вагань, знову обрала сірі туфлі. Вдалий вибір і вдале придбання. Елегантний колір, прикраса у вигляді квітки з тієї ж сірої шкіри, середня висота підборів. Вони були зручними, не натирали і пасували до більшості одягу, підійшли і до зеленої з чорними смужками сукні.

За товстими стінами університету панувала звична метушня. Перший курс вже добігав кінця, а ми ще плуталися в лабіринтах коридорів і переходів між корпусами і поверхами. Траплялося, що потрібну аудиторію знаходили лише наприкінці пари. Літній викладач скептично оглядав тих, хто запізнився і ставив каверзні запитання. Якщо хтось випадково відповідав правильно, він говорив: «Молодець!» і вказував поглядом на решту: «А це – молодиці!». Ми не сперечалися, та того разу, побачивши почервоніле обличчя подруги, я зрозуміла, що вона готова дати відсіч. Смикнула її за коротеньку спідницю і зашипіла. Не вистачало ще полеміки на дві години, коли можна мовчки послухати промову, якою б вона не була, і нарешті, звільнитися.

Ми вийшли через високі важкі двері просто в літній день. Сонячні зайці стрибали з вікон верхніх поверхів на модні вітрини і блискучі поверхні авто. Місто запрошувало пройтися між щойно висаджених клумб, з’їсти піцу і йти далі, зустрічати все більш відкриті сарафани, короткі шорти, темні окуляри, босоніжки і, навіть, пляжні шльопанці. Сховалися від сонця в метро, а коли вийшли на поверхню, ніби залізли в розжарену піч. Інна вже помітно шкандибала в своїх вузьких балетках. Коли з’ясувалося, що в наш бік нічого не їде через аварію десь там, попереду, вона гепнулася на лавку із зітханням і закочуванням очей. Замість слухати скарги, я обійшла зупинку і подивилася в інші сторони. Тут і побачила автобус, що вирушав у напрямку, де мешкала моя бабуся. Я схопила подругу за руку і побігла.

Бабуся любила подорожувати. Вони з дідом мали москвича, яким їздили і до моря, і по лісах в пошуках грибів, і по сільських ринках, де купували все дешеве і якісне, домашнє. В посадках дідусь косив траву для кролів, що жили в дерев’яних клітках за будинком. Кролики мали шубки різних кольорів, і так само різний норов. Одних можна було потримати в руках, зануривши пальці у лагідне чорне, сіре або біле хутро. Притулити до себе, відчути тепло маленької тваринки і прискорене стукотіння крихітного серця. Інші навіть крізь клітку могли одним ударом обдерти шкіру з рук до крові. Дідусь доглядав їх, розводив, знався на їхніх примхах і вподобаннях. Сам і різав, але ніколи не їх кролятини.

Цілком можливо, що баби з дідом не буде вдома. Та москвич стояв у дворі, видно приїхали звідкілясь і відпочивали. Бабуся зовсім не здивувалася. Побачивши наші розпашілі обличчя скомандувала: «Лягайте!». Ми поскидали взуття і попадали на розкладений диван. Інна закинула ноги на стіну, розчепірила пальці і застогнала. Я готова була погодитися, що ця мить полегшення найприємніша, та в дверях з’явилася бабуся. В руках вона тримала емальований таз, з горою наповнений блискучими темно-червоними одна-в-одну полуницями. «Йдіть в душ, а потім поїсте» - та ми вже хапали руками запашні ягоди. «Йдіть! Купайтеся, а я вам зроблю зі сметаною!». Бабуся тікала, кричала, сміялася, а ми намагалися вихватити і запхати до рота найбільші і найсолодші екземпляри.

Цей дім мав багато речей, які вабили мене. Невеликі портрети в дерев’яних рамках, порцелянові статуетки і старі книжки цікавили найбільше. Дівчата на чорно-білому знімку зовсім молоді, але старші за нас, вони вже вчителюють. В них схожі зачіски з пробором посередині, сором’язливі посмішки і світлі блузки. Вони сестри, і бабуся все ще схожа на одну з них. Серед статуеток головні дві: козак, що пригорнув до себе дівчину в яскравих стрічках, і півник із золотим гребінцем, золотим пір’ям у хвості і розкритим для співу дзьобом. «Він хоче пити, бачиш, як дзьобика розкрив»,- інколи дідусь підморгував і ставив півня на стіл. Бабуся мовчки відчиняла буфет, терпкий аромат настоянок котився хвилею по кімнаті, а з півтемряви виблискували боками графини із кольорового скла. Напівпрозорий блакитний, темно-синій, і той, що виходив на світло найчастіше, кольору опалого дубового листя, серед якого ховаються опеньки. Кілька графинів жили своїм таємним життям в буфеті, а маленький зелений з золотими смужками мав вишукану, але незручну форму і стояв пустий на полиці серед фігурок. Моєю улюбленою була біла витончена туфелька, гідна ніжки казкової принцеси. В середину туфельки був вкладений шматочок м’якої тканини, в яку бабуся встромляла голки.

Верхню полицю займали тьмяні ікони, а найнижчу дореволюційні книжки медичного напрямку. Один із бабусиних родичів був лікарем. Від нього лишилися в спадок ваги, схожі на корабель з двома носами, прикрашеними фігурами німф. Ці німфи не вказували шлях до відкритого моря, а тримали мідні тарілочки, пропонували щось покласти в них і зважити. Гирі зберігалися окремо в дерев’яній шухлядці, кожна мала відповідну комірку, і остання була такою маленькою, що її було важко помітити. Серед книжок були довідники з лікарських рослин і приготування ліків, і медичні посібники. Найцікавіший був збіркою описів захворювань і засобів лікування. Кожна сторінка дарувала відкриття і примушувала радіти, що живемо зараз, а не тоді. Трохи більше ста років тому лікування в більшості випадків складалося з компресів, припарок, прогулянок і нюхання солі. Рекомендувалася камфора. Вона зустрічалася майже на кожній сторінці, її призначали при самих різних станах. Камфору в лікарських засобах використовують і зараз. Інколи я знаходжу її серед складових препарату, і не можу стримати посмішки від зустрічі з ліками від усього.

З цієї книжки я дізналася, що бліда неміч – це не тільки вислів або мовний зворот. Це медичний термін, хоч і застарілий, для опису певного розладу, властивого суто жінкам. Треба уявити жінку астенічного і анемічного складу, схильну до істерії, втрати свідомості, раптових сліз, постійно втомлену. Худоба, холодні кінцівки, шкіра без натяку на рум’янець. Томна красуня з синцями під очима напівлежить на кушетці, приймає відвідувача. Тоді зривається, дає йому ляпаса, кричить, плаче, і непритомніє. Хіба не ефектно? А втім, це не вистава, а захворювання, яке має назву.

Давно вже я мріяла обстежити Інну на наявність блідої немочі або, принаймні, познайомити їх. Ця дівчина з дитинства була худенькою, а шкіру мала таку світлу, що подекуди просвічували блакитні жилки. Найбільша з лівого боку шиї переходила на обличчя і ставала дуже помітною, коли Інна збирала темне пишне волосся в хвіст. На сонці ця біла шкіра одразу червоніла і вкривалася пухирями. Тому Інна уникала пляжів, і тому ми не завжди були разом. Моря, річки і ставки снилися мені зимовими ночами, а коли теплішало, я не могла опиратися їхнім закликам. Не минала жодної нагоди поїхати до води і швидко ставала схожою на циганку. Хоча я і любила повалятися, цілий день не могла влежати ні на пляжі, ні в ліжку. Щодо істерик, то пригадувала тільки напади нестримного сміху, а вони, хоч і траплялися регулярно, не могли свідчити про хворобу. Тож ознак блідої немочі в мене не було.

А ось в моєї тендітної подруги такі ознаки були. Крім тонкої як стеблина фігури і прозорої шкіри вона мала властивість ридати, отримавши четвірку. Щоправда, до втрати свідомості не доходило. А щодо фізичних вправ, то тут вона була кращою за мене і за багатьох інших дівчат. Добре грала у волейбол, швидко бігала і високо стрибала. За межами спортмайданчику теж рухалася впевнено і трохи різко. Тому Інні не одразу вдалося виконати роль блідої немочі. Зробити свої рухи такими повільними, наче все тіло відчуває важкий тягар. Дійти до межі нервового тремтіння і запаморочення, відчувати нестачу повітря, відразу до їжі і до людей. Я зачитувала симптоми з книжки, а вона намагалася демонструвати їх. Найважчим завданням стала непритомність. Кілька спроб граційно впасти на диван і завмерти в привабливій позі вийшли невдалими. «Ну що ти, Інко, падаєш, як колода! Дивись!» Я приклала одну руку до грудей, другу до лоба, закотила очі, промовила знесилено «Ах!» і підстрибнула в напрямку диванної поверхні. В мить падіння моя голова врізалася в стіну з глухим звуком зовні і дзвоном всередині. Пружини в диванних нутрощах голосно заскавчали, а тумбочка, що стояла поруч, захиталася і роззявила дверцята.

«Ви плачете чи смієтеся?» - бабуся зайшла до кімнати, витираючи фартухом білі від борошна руки. Ми не могли відповісти, бо замість немочі дістали напад істерики. Інна сповзла з крісла на підлогу, качалася по килиму і реготала. Я марно намагалася злізти з дивана і корчилася далі на ньому. Бабуся почекала кілька хвилин і зробила висновок: «Бачу, ліпити вареники ви не здатні. То приходьте їсти. З полуницею». Перш ніж бігти до полуниці, сметани і вареників, треба було трохи оговтатися. Ми віддихувалися, витирали сльози і починали сміятися знову. Ще кілька років по тому заклинання «бліда неміч» працювало як автомат. Варто було одній з нас промовити його вголос, як іншу починали душити спазми і корчити корчі.

Ми поскладали розкидані речі, поставили на полицю книжки. Вже наближався вечір і лагідне світло робило помітними подряпини і зморшки на старовинних темних палітурках. І книжки, і полиці секретеру мали ледь вловимий запах чи то воску, чи ладану, чи часу. Тоді не спадало на думку, що речі, і стіни, і люди можуть раптом опинитися в минулому, де надалі лишатимуться без змін.

Бабуся знову кликала до кухні, але ми ще оглянули кімнату. Поправили накидки на кріслах і підтягли килим, щоб лежав рівненько. Перш ніж закрити дверцята тумбочки, я заглянула всередину. Там стояла дерев’яна скринька, яка не входила до основної експозиції, а лише іноді з’являлася в бабусиних руках невідомо звідки. Вона відкривалася, легенько поскрипуючи, і я отримувала кілька купюр. Тоді бабуся робила мені подарунки, а не я їй, як це було пізніше. Саме на такі подаровані гроші було негайно придбано туфлі на підборах елегантного сірого кольору. Вони ніколи мене не підводили, не давили і не натирали навіть в спеку. Вони вчасно приводили до потрібних місць і до важливих в майбутньому людей.

Скільки б не минало років, я можу заплющити очі і взути сірі туфлі. Можу потрапити в розпечений сонцем день на межі травня і червня, відчути запах полуниці, погладити прохолодні порцелянові вигини, погортати пожовклі сторінки з літерами, що вийшли з ужитку. Вхопити розпарений вареник і обпектися гарячим ягідним соком. Помітити, як борошно злітає з бабусиних рук і лишається тонким серпанком в повітрі.