Яке село, такі і люди

— Ори-и-и-исю!!!

— Шо? Та йди ти вже сюди!

— Та почекай ти! Не бачила мою лляну сорочку?

— Та нашо мені твій одяг, коли оно скотину в стайні зачинити треба?!

Степан визирнув на вулицю. Лапатий сніг йшов так, наче хтось на небі потрошив пір'їни. Зітхаючи, чоловік зайшов у хату й зачинив двері.

— Орисько, ти диви, та сорочку ж кицька сусідська під себе прим'яла. Ти гля, ото знайшла собі ліжечко! Ну, Муронько, давай! Йди звідсіля!..

Чоловік обережно взяв на руки кішку, провів пальцями по густій, пухнастій шерсті. Кицька замуркотіла.

— Ну, йди, Боже створіння...

Мурка була випущена на вулицю.

Степан поглянув крізь віконне скло. Кішка пострибала у пухкенькому сніжку до двору своїх справжніх господарів.

Чоловікові подобалася ця кицька: мила, лагідна, молоденька... Саме Мурка допомогла Степанові подолати влітку навалу мишей. Та сусіди ставились до кішки, як до бруду, тож киця іноді приходила до хати Степана.

Зарипіли двері.

— Орисько, та шо ти пхнешся? Шо, по-людські зайти не можна?

— А шоб тебе, Степане, качка копнула! Це ж ти біля дверей понаставляв усілякого хламу!

— Та тобі того не збагнути! То потрібні мені речі, не якесь лахміття!...

— Ой, та краще б поприбирав це все!

— Ти скотину в стайні зачинила?

— Та де там! Через оті твої купи не пройти.

— Пройдеш, бо нам ще деяких свиней продати треба, я вже домовився. Нам не треба щоб вони втікли через твою дурість, стара!

— Ну й піду, тільки не мороч мені голову...

— Ну і йди.

— Ну і йду!

— Ну тож йди! Ото ти балакуча, бабо!

Жінка пішла, але мовчати вже не змогла через непорозуміння з чоловіком.

— Та шо ти там бухтиш?

Зі стайні линула брудна лайка. Степан почув, як грюкають запчастини від його комбайну.

Родина Степана Коваля збиралася святкувати Новий рік в троюрідної сестри Орисі, Ганни Кравченко. Нікому не подобалась та бісова сім'я, але Ориська хотіла довести родичці, що в неї і їжа краща, і умови для існування.

Старий Коваль намагався знайти причину, щоб не йти на те збіговисько, проте Ориську хіба що трактор перепре. Вчепилась, як реп'ях до собачого хвоста, й жити не давала, допоки Степан не погодився піти на отой відьомський шабаш.

— Та шоб їм усім... — Пошепки вилаявся чоловік, вдягаючи кожуха.

Беручи свої старі, деінде подерті чоботи, чоловік різко випростався, відчувши якісь невловимі зміни. На дворі щось гупнуло. Якнайшвидше вдягнувшись, Степан вибіг на вулицю.

Вже була шоста вечора, тож небо вже давно забарвилось у темні відтінки синього та чорнильно-фіолетового.

Під ногами хрускотів сніг, переливаючись під світлом Степанового ліхтаря. Двір був завалений різними "потрібними" речами. Тут були і старі, розвалені вулики з обдертими рамками, і запчастини від дитячого велосипеда, і якісь давні книжки про війну, і купа бутлів із кращою партією самогонки на сливах...

За двоколісною, звареною власноруч, тачкою для транспортування піску, глини й вугілля селом, щось зашаруділо. Степан, придивившись, побачив темний силует.

Невідомий перечепився об відро з картопляним лушпинням, яке старий збирався зварити й вкинути свиням.

— А най його!...— Прохрипів злодій, ховаючи пакетик з насінням сортових помідорів в кишеню. Голос "гостя" був до біса знайомий.

— Дем'яне! От паскуда! Ти шо тут забув?!

Обличчя злодюжки розплилося в найласкавішій усмішці.

— Оо, Степане! Радий тебе бачити, куме! А я бачу, світло горить в хаті, дай, думаю, зайду до тебе.

— Ну, зайшов?! Тепер вали звідси! І насіння віддай, не для тебе просив Мариську привезти з міста сортові помідори!

— Які ще помідори? — Дем'ян здивовано поглянув на Степана.

— Які?! — Чоловік підійшов й трусонув кумову куртку. З широкої кишені випав на сніг прозорий пакетик з яскравими рожевими насінинами. — А це шо таке?!

До чоловіків підбігла захекана Ориська. Обпершись рукою на стовбур старої кволенької яблуні, жінка намагалась нормалізувати дихання.

— Там цейво...— Прохрипіла стара, — Свиня одна...кхе-кхе... втікла, десь знайти не можу...

Дем'ян тишком-нишком намагався підібрати невеличкий пакетик.

— Свиня втекла, а я її знайшов! — Прохрипів Степан, давши добрячого копняка кумові. — Правда, Дем'янчику?

Хапаючись за дупу, на якій вже виднівся відбиток чобота сорок п'ятого розміру, Степанів кум блискавично повернувся в нормальне положення, обличчям до Орисі, обдарувавши куму широкою й радісною усмішкою.

— Добрий вечір, пані Орисю!

— О, о, ти диви! Шкіриться воно! Закрий гризло й швендяй звідсіля! — Беручи дровиняку, гримнув на нього Степан. — Чи може пан хоче мати яскраву кольорову гаму на обличчі?

— Всьо, всьо! Не гарячкуй, куме! — Промимрив Дем'ян, нервово споглядаючи на чималий шмат деревини. Відступаючи назад, кум перечепився об рубанок. Згадавши й Бога, й чорта, Дем'ян якомога швидше зник.

Степан зиркнув на Ориську, яка стояла й не розуміла, що взагалі трапилось, й попер дивитись, де та одненька нещасна свиня поділася.

Оглянувши й перерахувавши всіх, він зрозумів, що Ориська чи то щось наплутала, чи то не помітила кабанчика, що лежав у закутку.

— Все гаразд, — тільки й мовив старий.

— Ну. Пішли? — Обережно запитала Орися.

— Та пішли вже, — зітхаючи, пробурмотів Степан.

"Кожен сам несе свій хрест", — майнула думка в голові чоловіка.

Доля саме так і склалася: все життя Степан терпів тих недолугих людей, з якими зв'язало його власне існування. Кожна хвилина життя відчувалась голкою серед соломи: ніби невловима, але як звикнеш до цієї думки, так одразу вона дає про себе знати, відгукуючись майже фізичним болем. Ще будучи молодим парубійком, він не міг змиритися й підкоритись долі. Він, ніби байронівський Мазепа, почував себе бунтарем, творцем власного майбутнього, але реалії звалилися на нього несподівано швидко, руйнуючи мрії.

Поступово він звикав до жорстокості світу та неможливості проявити себе, не отримуючи хвилю осуду й негативу в свою сторону, навіть в якийсь момент почав сприймати невдоволення й заборони суспільства, вважаючи це за правильне. Але його бісили люди і з цим він нічого не зміг поробити.

Найбільше ненавидів Степан, коли інші лізли в його життя з порадами, яких він не просив. Мабуть, тому чоловік не міг порозумітися з Ганною, Орисьчиною родичкою.

Якщо коли-небудь почуєте словосполучення "базарна баба", то знайте, що це ідеальна характеристика Ганни Кравченко. Чутки селом поширювала саме вона. Бува сказане щось подрузі, нібито по секрету, а через кілька днів історія "вертається" до неї вже в прикрашеному, а подекуди й ледь не повністю зміненому, вигляді.

Коли в Степана народилась молодша донька, в далекому 1980 році, всі цікавились щодо імені малої. Довго не могли надумати, як назвати молодшу, але все ж вирішили Ладою назвати. Ганна розкритикувала їхній вибір так, що тут навіть Степан не витримав й висказався. Хоч родичка Ориськи й довго ображалась, для Коваля то були золоті хвилини спокою. Маленьку Ладу треба було якнайшвидше похрестити в церкві, бо їхньому в селі нехрещене дівча просто зацькують. Поступово Орися підбирала кандидатів на роль хрещених батька й матері. Пропонувати Ганчину кандидатуру було дурістю, вважав Степан, проте для жінки рідня відігравала велику роль. Ледве вмовив Орисю взяти за хрещену матір молоду сусідку Ксеню, у якої і зв'язки в місті, і на городі в неї все добре, і характер нормальний має.

Згадуючи цю історію, чоловік йшов в гості, як на страту.

Степанова жінка тягла за собою великий пакет, звідки доносився брязкіт скла.

— Орисько, а коли це ти встигла ото прихопити, га?

— Та біля паркану ще зранку поставила.

— Дивно. Я не помітив...

— А ти коли шо помічаєш? — Орися невдоволено закотила очі.

Степан ледве промовчав, але не хотілось сваритись, коли його вже кум вибісив.

Йшли мовчки. Сніг рипів під підошвами чоботів, перериваючи тишу.

Раптом на дорогу вискочило чорне котисько, помчавшись наперекір їхньому маршруту.

— О, бачила? Чорний кіт дорогу перебіг, а це означає, що нещастя станеться, якщо проігноруємо це, — хапаючись за це повір'я, мов за рятівну нитку, мовив Степан.

— А ти відколи таким забобонним став, га? — Запитала жінка, мружачи очі.

— Та то не я, то життя таке, — театрально зітхаючи, вів далі чоловік, — а ти хочеш, не звертаючи уваги на мої принципи й правила, порушити таку тонку штуку як людська віра!

— Не кажи дурниць! — Обірвала його Орися. — Все одно до Ганки на свято підеш!

— Так а я шо проти? Це доля таке робить... Я б хотів піти, але не можна ігнорувати прикмети, вони збуваються!

— Я так тобі й повірила, йолопе! Пішли в обхід тоді, все одно не відвертишся.

"Це була остання надія, чоловіче!" — голос сірої реальності обірвав думки.

Далі Степан вже понуро шарпав чоботами по снігу, не намагаючись вже шукати порятунку.

Замайоріла Ганчина хата. Єдиний ліхтар калатався на стовпі біля воріт, розбризкуючи на сніг помаранчево-жовті плями світла.

Хмарки сіруватого диму виривалися з труби, даючи зрозуміти, що в хаті топилася піч.

Степан поступово сповільнював темп, щоб мати в запасі трохи часу й встигнути насолодитись життям перед тортурами у вигляді пані Ганни.

— Пішли, пішли, — мовила Орися, підганяючи чоловіка, — Ганна сьогодні готує цю... не щур, не криса... як же ж воно... рататуй, во! Згадала нарешті!

— Ти не забувай, що мені вже давно не двадцять років. Все таки який вік, такі й суглоби. Тяжкувато йти... Ти хочеш йди вперед, я якось дойду...

— А подорозі завернеш до Юрка, хряпнеш там сотку і в гості не дойдеш. Знаємо цю схему!

— Та шо ти таке кажеш! От тобі хрест! — Коваль перехрестився. Далі вже повів обережніше: — Як я кудись заверну, коли ти зможеш в будь-який момент обернутися? Але суглоби, якщо чесно, скоро все.

— Та добре, але пам'ятай, що я за тобою слідкую.

Орися пришвидшилась й загрюкала пляшками.

— Йди вже собі. — Прошепотів чоловік.

Потихеньку дійшовши до воріт, Степан не без подиву помітив, що Зевса, старого й мерзотного, наче сама Ганка, собаки, не видно.

Заволали іржаві петлі на воротах.

"Пекло вже близько... І головна відьма теж!.."

— ...а де твій чоловік? — Донісся писклявий голос Ганни.

— Та оно шкутильгає, пеньок старий! — Орисьчині форми перекривали добрячу частину проходу, але жінка не хотіла ані на вулиці перебувати, ані в хаті, тож стояла в дверях, випускаючи з хати тепло й стежачи за Степаном.