Помста вбитих собак

Вже поважних років Василь, а серед колег та малознайомих шановний Василь Петрович, з почуттям проголосив:

— За тебе, моя ластівочко! Ні цвяху тобі, ні жезлу! — Й хильнув чарочку перцівочки.

Вдоволено прицмокнув губами, окинув ласкавим поглядом відремонтовану нещодавно Audi Q7 й сито ригнув. Занюхнув оковиту кружальцям крафтової ковбаси, та раптом скривився.

— Це ж треба було… А чортівня все-таки сталася… Ой, чортівня.

Від спогадів чоловіка пересмикнуло й затрусило, як у пропасниці, хоча у гаражі було тепло, не дивлячись на зимову пору. Ну, дійсно, це ж треба було так невдало.

Василь Петрович вертався з роботи в обласній прокуратурі пізно ввечері напередодні Різдва. Премії, корпоратив, чарочка, симпатична секретарка Лєночка і всяке таке. Ну, ви самі розумієте. Звісно, вертався напідпитку. Звісно, за кермо сів сам. Кохану Audi Q7, яку інакше як «ластівочка» не називав, Василь Петрович не довіряв нікому.

Отак їхав собі містом, насвистуючи якийсь шансончик, аж поки світло фар не вихопило кудлату фігуру на пішохідному переході. Та замість того, аби загальмувати чи бодай посигналити, водій «ластівочки» додав газу, втопивши педаль у підлогу.

Тварин Василь Петрович не любив ніколи. Назвати конкретні причини своєї ненависті до пухнастих він не міг, як не старався. Просто тупе й безпідставне ненавиджу. Ну, ще й дрібка садистського задоволення, коли він вчергове переїздив когось у прямому та переносному сенсі. У робочі та позаробочі години любив «проїхатися» катком по підлеглим й дружині. На дорозі ж, якщо то виходило зробити без шкоди для репутації, не відмовляв собі у задоволенні переїхати дрібну живність. Не раз і не два на колеса його «ластівочки» намотувало якогось Сірка чи Ваську, а потім розмазувало по усій дорозі довгим кривавим слідом з дрібними шматочками шерсті.

От й того разу відмовляти собі прокурор не став. З садистським задоволенням збільшив швидкість, передчуваючи хрускіт кісток й голосне жалібне скавчання. Так воно, власне, й сталося, тільки трохи не так, як загадав Василь Петрович.

Взагалі, складалося враження, що не пса він того вечора збив, а середнього розміру корову. У момент зіткнення здоровезний чорний собацюра перелетів через капот, зім’яв лобове скло й вилетів кудись на узбіччя. Автівку занесло на слизькій дорозі, понесло й, з рештою, відтягло прямісінько у хлібну ятку. Ремонт обійшовся дорого. Та й з власником ятки довелося домовлятися. Що сталося з собакою, він так і не дізнався. Спеціально походив з телефоном довкола місця ДТП, шукаючи чотирилапий труп, та знайшов тільки гальмівний слід, декілька краплин крові на білому капоті Audi та пасмо кудлатої чорної шерсті, що зачепилося за двірник.

— А крові мало бути більше, — прошепотів задумливо Василь Петрович й автоматично перехрестився. — Свят-свят-свят!

Все б нічого, тільки собаче дзявкання переслідувало його з того вечора постійно. Тому-то й сидить він зараз у гаражі на самоті, замість теплої сауни у компанії гарячих дівуль. Спокою йому треба. Трошки нерви до ладу привести, бо те примарне дзявкання дістало його до печінок. Востаннє він мало не зірвався шукати надокучливого пса просто посеред судового засідання.

Ще й висип цей. Свербів, страшне. Чи опік то. Василь Петрович й сам не розумів, що воно таке, тільки з’явилася у нього на руці після того вечора плямка у вигляді собачої лапки.

Прокурор розгублено почухав її через зимове пальто, кинув оком на годинник, той показував 00:03, й налив собі ще на пів пальця.

— Ну, пора й честь знати. — Буркнув, підніс чарку до рота та так й завмер.

За дверима гаража дзявкнули.

— А щоб тобі всратися! — Вигукнув чоловік. Чарка вислизнула з пальців й розбилася.

У двері пошкреблися, а потім заскавуліли так жалібно й гірко, що у людини чуйної навернулися б сльози.

— Елітний район, мамку вашу! За що тільки гроші тим дармоїдам платимо! Охорона, йоб їх мідь! — Розпалювався прокурор. Якось дуже швидко у гаражі знайшовся лом. — Ну, нічо! Зараз я вам покажу, кляті діти, де ваше місце! Ніяких, щоб вас, собак на моїй території!

Ролетні двері з легким механічним шумом піднялися. Прямо перед дверима, переступаючи з лапи на лапу, стояла собачка. Звичайнісінька руда дворняжка з короткими лапками. Василь Петрович вийшов з гаража, тримаючи зброю наготові й щосили замахнувся. Собачка зірвалася з місця й побігла, голосно дзявкаючи. Василь Петрович біг слідом, все більше заглиблюючись у лабіринт гаражного кооперативу. Вже майже наздоганяв, та прудка собачка уверталася від атак й неслася далі, й ні на хвилину не зупиняла свого дзявкання.

Серце Василя Петровича сповнилося радістю – руда біглянка завернула за ріг, туди, де закінчувалося огородження й два гаражі примикали один до одного.

— Тупик, руде падло! — Вигукнув чоловік та раптом вдавився морозним повітрям.

У колі світла від вуличного ліхтаря сидів він. Суворий чорний пес.

Волосся на плюгавій потилиці Василя Петровича заворушилося. Очі сльозилися від морозу та головне йому вдалося розгледіти. Собака був давно не живий. Крізь діри у шкірці проступали білі ребра. Шерсть звалялася й висіла на шматах плоті. Пес клацнув іклами біля боку, вгризся у задню лапу, наче намагався вигризти блоху. На припорошений снігом асфальт впали декілька крапель густої крові й цілий клубок опаришів. Засмерділо гнилим м’ясом. Пес залишив боки у спокої, задрав пащу догори й завив.

Прокурор здригнувся, зробив крок назад й закляк. Десятки собачих голосів підтримали те виття, прокотилися вулицями гаражного кооперативу й нарешті сконцентрувалися за спиною Василя Петровича.

Десятки очей спалахнули у темряві одночасно. Вожак подивився прямісінько людині у вічі та коротко гавкнув.

Через кілька секунд нічну тишу розірвав людський крик, тріск розірваної тканини й плоті, й утробне собаче гаркання, й чавкання.

***

Металеві двері посту охорони тихенько відчинилися. Сонний молодик розгублено кинув своєму сивому напарнику:

— Макарич, тут до тебе!

Макарич відірвався від копченої курки, витер жирні пальці паперовою серветкою й озирнувся до дверей.

Кульгаючи на одну лапу, до посту охорони увійшов собака. Уламки ребер стирчали крізь плюгаву, поїдену червами плоть. Частина шкіри на морді облізла, оголюючи білий череп зі шматами стухлого м’яса. Одне око витекло, інше ж уважно й розумно дивилося на двох чоловіків. Пес дзявкнув, привертаючи до себе увагу й усівся біля входу, чемно чекаючи, коли до нього звернуться.

Макарич відрубав ножем половину курки й кинув його собаці:

— На! Заслужили!

Пес спритно підхопив гостинець на льоту й гулькнув у темряву.

— Ой, не знаю… Не по-людськи це якось. — Пробуркотів молодик, зачиняючи двері.

— А вони люди хіба, Льоша? — Звернувся до нього старий, хитро блиснувши очима — Людина хіба тварину вб’є? Хіба буде над нею знущатися? Нелюди вони. Наволоч. А як накажеш з наволочу боротися?

Льоша тільки знизав плечима:

— Та наче й так. Тільки такий талант на собак витрачати…

— Та багато ти розумієш, шмаркач! Я може у некроманти тільки тому й подався, що собак дуже люблю! — Усміхнувся Макарич й повернувся до своєї трапези.