Випадок захисту

Промені сонця ледве пробивалися до поверхні крізь стіну густого земляного пилу, що залишилася літати у повітрі по завершенню битви.

Він ледве стояв на ногах. Більшість легкого обладунку була втрачена, або ледве трималася на ременях. Одяг теж був порваний місцями. А в голові панувала пустота і гудіння після чогось дуже виснажливого.

Але він був охоплений хвилюванням. Желудок відділився від стравоходу і падав кудись вниз. Поза межу твердої поверхні. Поза межу всього що могло вважатися "внизу".

Скроні пробивала мігрень. Жовч підступила до горлу.

В очах збиралися сльози.

Знайшовши нарешті відчуття своїх ніг він побродив.

До того місця де бачив її востаннє.

Хмара пилу не збиралася полегшувати квест. Її смак прилипав до сухого язику. Забивав ніздрі. Потрапляв у вічі. Він часто кліпав аби мати можливість розгледіти те що шукав.

Побачив.

Він зірвався на біг. Але в його стані це більше було схоже на спробу п'яного потримати себе у вертикальному положенні трохи довше.

— Ні.

Розпачливо прошепотів падаючи на коліна.

— Ні.

Вже більш твердо промовив швидко пробираючись на колінах трохи далі.

— Ні.

Тихо завершив обережно простягаючи руки у наполовину молитовному, наполовину благаючому положенні. Ніби розпачливо просячи богів на небі.

Якби не бажання і внутрішня необхідність бути зараз акуратним у всю міру своїх залишившихся сил він би кричав. Він би кричав на все горло, бив кулаками о землю, плакав до самого кінця.

Але зараз у руках він тримав крихітний світ. І він не дозволить цьому світові постраждати ще сильніше. Не від його власних імпульсивних рухів.

На згині ліктя його правиці обережно лежала голова прекрасної ельфійки. Чубчик, що однією великою і пушистою прядкою по центру закривав чола лише трохи прилип до шкіри через невелику кількість поту та крові. Гуля волосся на голові розпалася, і його потік, колись пофарбованого у світло зелений колір, спадав у пил. Очі мирно заплющені. Так, ніби вона спала.

Права лодонь намагалася дуже лагідно та обережно тримати верхню розслаблену частину тіла. Шкіра навить через шар прилиплого бруду світилася бліддю.

Левиця намагалася прикрити жахливу рану на животі.

Він згорнув левицею те що колись було зеленим плащем та притиснув, що було сили до частини — настільки порізаною, що майже відсутньої — тілу.

Руки притягнули її ближче. Колисаючи пригорнули до тіла, як маленьку дитину. Поперек горла встав ком. Сльози все швидше виникали в очах. Дихання ставало уривчастим. Йому потрібно було боротися із соплями.

Її серце вже не билося.

— Рю.

Він забув про ввічливі суфікси. Про те що зазвичай ніколи сам перший дівчину не обійме. Зараз на це було так байдуже.

— Рю, — прошепотів він ще більш тихіше і розпачливише.

Атака що її вразила не була надто швидкою. Пазурі не були надто гострими. На землі вона легко могла б заблокувати таку атаку. Або ухилитися. Навіть у повітрі, в положенні якому її це вразило вона могла заблокувати, відвести мечем себе убік від цієї атаки, якби не було ще однієї більш швидкої і безжальної, що привернула до себе всю увагу..

— Р. Р. Р. Р-рю. — його голос тихо зривався на початок плачу. Він активно дихав намагаючись заспокоїтися. Не тривожити її сильніше ніж він вже. — Рю.

Він не знав чи кликав її так. Чи намагався заспокоїти її… Чи благав щоб вона прокинулася. Або просто знайшов у її імені нову молитву.

На це зараз було так байдуже.

Він сумнівався що Касандра зможе вилікувати її своїми чарами. Чи в комбінації з Харухіме. Чи що навіть зілля Нази змогли б допомогти. Вилікувати.

Навіть Горн що діставала його з дуже поганих місць. Чи Діва Цент, цілюща магія котрої прирівнювалась до дива.

Бо в обох і всіх попередніх випадках треба бути ДО дверей смерті.

А вже не поза.

— Рю…

Він так не хотів…

Він так не погоджується! Він не міг з цим погодитися! Просто банально тому що пообіцяв Сіль її оберігати. Просто банально тому що пообіцяв собі що всі повернуться з цієї пригоди додому!

Просто банально тому, що Рю заслуговувала на життя.

Він не збирається так залишати! Він не збирався тут і так здаватися!

Він хоче її повернути. Він БАЖАЄ цього всією своєю сутністю.

Як це зробити? ЯК?!

— Богине.

Його останню молитву почули.

Поки Белл намагався не впасти у безодню відчаю, як колись, звідки його врятувала Рю, його шукали. Їх обох шукали у цій хмарі пилу, що вже встигла трохи розвіятись.

І звісно. Його богиня. Богиня Гестія змогла знайти свою першу дитину, коли вона цього так потребувала.

Повернути людину після смерті можна. Це можливо. Великий чарівник Фелс, автор філософського каменю, так вже робив раніше. І нехай її перша дитина не маг, не чаклун, і взагалі ще доволі слабка (особливо за своїми власними високими стандартами, особливо порівняно з тими ворогами які часто стають на його шляху). Є дещо особливе у Беллі що робить його ним, що він сам викарбував у собі і до чого прагне на всьому своєму шляху. Настільки сильно що навіть богиням краси не під силу змінити цю волю. Це прагнення…

Це прагнення бути героєм.

І хоча вже для деяких він таким став. Хоча по місту вже давно ходять чутки про його подвиги… Йому цього ще мало. Він ще не вважає себе героєм.

Він навіть ще не встиг наздогнати її.

А тому як і в минулі рази, як і зараз, і як, Гестія підозрює, в майбутньому, його фальна горіла.

Кров якою вона поділилася з ним і механізм, що допомагає йому у його прагненнях, горів як її священне полум'я. Вона опікала спину Белла сильніше ніж будь коли раніше. І точно слабше ніж буде у майбутньому. Вона щось ретельно витягувала і зберігала з його досвіду у його душі, щоб богиня потім змогла це йому дати. Їй було дуже тісно у тих межах що існували для неї зараз. Вона горіла навіть через одяг, закликаючи до себе. Даючи надію на добре завершення цієї історії.

І тому Гестія задрала рубашку Белла вгору, як могла, звільняючи спину від пут тканини. Роздряпавши палець просто о перший гострий предмет що потрапив у поле зору (зламана частина обладунку хлопця) і капнувши кров'ю на вільну шкіру, розблоковуючи фальну.

Серед усього його досвіду було одне чого Белл зараз прагнув сильніше за все.

І Гестія швидко йому це дала ігноруючи все, крім ще двох пунктів. Показник магії, що трохи збільшився, і навички, в яких не змінилося нічого. Інше вона зможе йому оновити і пізніше.

Заблокувавши фальну, богиня промовила Беллу спів його нової, другої магії.

Лілі. Найкраща прихильниця у світі вже бігла до них із високим і вельми дорогим зіллям розуму.

****

Рю, несподівано, стало набагато легше дихати.

Відкривши очі вона побачила чисте безхмарне блакитне небо.

Під її тілом була м'яка зелена трава.

І… всі її відчуття відрізнялися.

Не було болю. Взагалі будь якого. Що дивно. Він же повинен бути і дуже сильний хіба ні?

Ельфійка повільно сіла.

Перед нею була річка. Не надто велика і не надто глибока. Вона це знала.

Більше ніж одного разу вона тут вже була.

А-а.

Вона уронила голову.

Йти якось не хотілося.

На протилежному березі, на схилі пагорба обличчям до неї стояли її бойові подруги. Сестри до яких вона хотіла приєднатися таку незлічену кількість разів раніше. Вони всі привітно, із великим сумом в очах, усміхалися.

Вони хотіли щоб вона прийшла до них набагато, набагато пізніше.

І ще, просто можливість, щоб ця дурна ельфійка не навідувалася до них так часто.

Ні, справді. Вони могли потерпіти.

У душі Рю був тільки смуток.

Раніше вони її відвертали. Раніше їй було рано. Раніше завжди був шлях назад.

Зараз навіть звичних сухих та страшних дерев на, поки що її, стороні берега не було. І сама вона була неприпустимо близько до води.

Їй було дуже сумно.

Вона не хотіла покидати Сіль, Мію та дівчат. Вона не хотіла покидати захист Ораріо, єдине заради чого раніше вона жила. Вона не хотіла покидати Белла, навіть якщо цей мужчина був закоханий у зовсім іншу жінку.

Вона не шукає від нього відповіді. І не очікує її взагалі. Вона розуміє що швидше за все він своє кохання не покине, хоча і не полишала до цього надій (не єдина в Ораріо). Вона йому зізналася тільки з бажання щоб він знав. Але в нього такий важкий шлях до таких високих цілей…

Їй просто хотілося бути поруч. Допомогти. Як під час цієї битви.

Останньої..? Битви…

А-а-а-а-а-а-ах… Ельфійка безнадійно впала спиною на траву. Вона безлад так?

І найгірше.

Шляху назад немає.

Рю ще трохи повалялась, внутрішньо готуючись до останнього шляху. Подумки вибачалася перед усіма, окремо пригадуючи свою богиню.

Знову відчувати як фальна твоєї дитини щезне… Знову згадувати цей біль… Ельфійка так не хотіла. Їй було вельми шкода.

Сіль мабуть буде невтішною…

Цікаво, чи можна привиду відвідати похорон власного тілу? І він буде на кладовищі авантюристів? Чи її богиня і Белл попросить похоронити її з її подругами на символічній могилі 18 поверху?

Ааааааааааа… Вона за все життя навіть не цілувалася!

Як би це було поцілувати Белла у вуста?

В нього ніби є дівчина…Яка ще не його дівчина… І взагалі, він єдиний чоловік який зміг до неї доторкнутися без ризику закінчити зі зламаною кінцівкою. Вона має право про нього мріяти!

Запеклість її внутрішнього монологу спала. В голові настала якась тиша.

Мабуть пора.

Вона лениво підвелася. Кінцівки слабко тягнулися за нею вгору. Крок за кроком вона підійшла до річки. Крок за кроком вона йшла по воді. Повільно, ледве не вальяжно. Знову світ нагадав що він інший відсутністю плюхкающіхся звуків від чобіт і будь якого відчуття дна.

Її чекали. Сумні очі. Лагідні заспокійливі усмішки.

На очі самої Рю почали навертатися сльози.

Не так вона цього хотіла.

Який жорстокий поворот долі. Бажати цього всім серцем і не отримати. Відмовитися від цього, і одразу ж отримати.

Крок за кроком вона наближалася.

— Що за обличчя та постава? Га? Ліоне? — почала формально Лайру. Від будь кого іншого це могло бути насмішкою. Але від Лайри це була лише спроба підтримки.

— Не думай що дозволю тобі тут розслаблятися Ліоне. У мене до тебе за цей час багато чого накопичилося у бойовому плані — чи то прогарчала, чи то погрозливо розтягнуто промовила Кагуя. Рю не була здивована і лише тихо посміялася з такого привітання. Випадок важкого характеру Кагуї могила аж ніяк не могла виправити.

Інші дівчата теж здійняли галас привітань і легких кепкувань.

— Гарна зачіска!

— Підтримую. Будеш залишати?

— Навіть вельми пашить.

— Ти повинна нам розповісти все про Сіль!

— Бути найближчою подругою такої людини, це як?

— Ти так дозволяла їй крутити себе навколо пальця.

— Особливо червоніти від жартів.

— Лунуар і Хлоя з пабу теж здавалися не поганими. Вони тебе не ображали?

— Йоху! Янгол справедливості! Найкращого прізвиська і не придумати.

— Боги повинні були змінити його на це в цьому Денатусі.

— Чи ти б хотіла більше називатися Королевською бурею? А?

Берегами та річкою рознісся добрий сміх.

— Ліон.

Коли заговорила ця людина всі замовчали. Рю навіть зупинилася.

— Алізе…

Її гаряче червоне волосся відбивало золотом від променів сонця як і колись раніше при житті. Усмішка, занадто весела, яка здавалася ніколи не покидала її обличчя звично була на місці, як і колись. Голос бадьорий. Єдине що вибивалося занадто часті вдохі видихі. В усьому іншому ця маска була доброю.

— З поверненням — Але на цій фразі голос дав зрадницьки збій.

Рю защемило горло.

— Алізе… — зображення перед очима поплило. Повітря в легенях сперло.

Ще один, останній, крок аби почати спринт до подруг.

І біле полум'я вирвалося з під її ніг.

Вода річки все ще залишалася твердою та спокійною ніби нічого не відбувалося. Рю запанікувала і одразу заспокоїлася бо вогонь, на диво, не опікав. Спочатку маленький він почав рости від її ніг до голови, ніби обіймаючи усе її тіло. Ще два великих білих гейзера вирвалися із під води на деякій відстані і закрутилися навколо спіраллю… захищаючи?

І ще… Чомусь між усім цим були маленькі блакитні блискавки, що точно могли когось вкусити.

Давно загибла частина Родини Астрая дивилися в шоці і невірі.

Якого дідька… Що в біса відбувається?

Біле полум'я бушувало росло і не планувало зменшуватися або заспокоюватися.

І тут всі майже одразу пригадали бачення не такого вже і далекого минулого.

Буйне біле полум'я б'ється проти вісника розпачу.

— Не може бути… — Благоговійно промовила Алізе швидко втираючи сльози з очей щоб краще бачити.

Рю ж здається збиралася розревітися пуще ранішнього.

Невже він зміг це зробити… ЯК?!

Під її ногами вода поступово щезла і стало проявлятися щось схоже на гвинтові сходи вниз.

Ну.

Це те чого вона в кінцевому підсумку бажала. Чи не так?

Поряд із героєм справді варто просто звикнути до всього незвичного.

А особливо до того що майже все незвичне трапляється з однією і навколо однієї людини.

Вона востаннє глянула на дівчат на березі річки.

На шоковані обличчя і відкриті роти.

— Вибачте! — закричала Рю на всі свої сили перекрикуючи рев полум'я — Почекайте мене ще!

Зрозумівши що вона їм кричала дівчата радісно посміхнулися і почали прощально махати руками ще щось викрикуючи. Але Рю справді не було цього чутно.

Хіба що вона помітила як Кагуя весело закочувала очі, а Лайру стрибаючи показувала обидва великих пальця.

— Давай, — єдиний тихий крик що вона почула від Алізе.

І так Рю зробила крок.

На сходи з білого полум'я, що вели її вниз.

У світ смертних.

****

Подих.

Рю зробила його великим глибоким та довгим.

Було трохи схоже на те як вона на якийсь час затримала дихання.

І як на диво, болю вона не відчула.

А що вона відчула так це тепло від чогось тіла, та теплі руки навколо свого.

Ельфіка розплющила очі. Її засліпило біле волосся незайманого снігу. Загіпнотизували такі рідкі червоні очі.

О боги… Белл був безладом.

І це було не про брудне обличчя, місцями в крові і маленьких рваних ранах. Рю була впевнена що зараз виглядала не краще.

Це був вираз суцільного болю. Той коли дорога тобі людина покидає тебе. Той який вона бачила на собі в дзеркалі надто багато разів.

— Рю, — це було так тихо, на межі із шепотом. Це була молитва і прохання, оклик і благання. Воно було крихітним по суті і розбитим на краях, що могли поранити будь кого хто необережно торкнеться. Очі сильно сльозилися.

Ельфійка підняла руку до його щоки.

— Я тут, — також тихо, як обіцянку, промовила дівчина.

І тут настав його край.

Белл обійняв її повалившись з нею на землю. Схопив її так що не відірвати. Так ніби вона була єдиною надією на порятунок. Дуже міцно і все ще дуже обережно, не давлячи надто сильно. Над полем пильної сухої землі, де була їхня остання битва пролунав горловий плач. Істерика. Голосна і без обмежень.

Дуже розбито.

Рю бачила боковим зором решту їхньої команди. Гестію, Вельфа, Лілі, Харухіме, Касандру, Мікото, Оуку, Дафну, Чігусу…

І їй було так трохи все одно на різні їхні погляди.

У неї зараз на плечі і в руках розривався від пережитого болю та шоку цілий світ.

Їй було якось не до поглядів.

Тож ельфійка просто розслабилася, наскільки це було можливо в її положенні і почала заспокійливо розтирати спину хлопця. Настільки наскільки могла дістати і почала проговорювати мантру яка перша потрапила їй в голову. Просто щоб він чув її голос. Фізичне підтвердження що вона тут, коли ледь пару миттєвостей тому нічого з цього не було правдою.

— Белл, все добре. Ти мене врятував. Я тут. Все гаразд. Нічого поганого не сталося. Все добре. Все добре. Я тут…

З часом молодий герой, уже двічі тільки для неї, почав заспокоюватися. І мабуть, як тільки це сталося, тотальне виснаження його наздогнало. І чи то він заснув на колінах у незручній позі на землі. Чи то знепритомнів. Його тіло розслабилося, а плач зупинився.

Рю обережно сіла якось намагаючись тримати хлопця на собі і озирнулась. Значна кількість команди були блідими, з побитими тілами, трохи шаталися. На обличчях були виснажені вирази щастя.

— Лілі пропонує розбити табір. — Роздався тихий голос їхнього стратега. — І подалі звідси… Десь у лісі. Нам треба дуже ретельно відпочити.

Усі погодилися.

— Пані Рю. Як ви себе почуваєтеся? — продовжила вона.

— Тілом повністю ціла. Хіба що резерви мани дуже низькі.

— Ви зможете нести… майстра Белла? — Небажання ставити саме це запитання від Лілі можна було відчути у повітрі власною шкірою.

— Так.

— Тоді попіклуйтеся про нього. Більше поранених у битві немає?

Усі захитали головами. Рани інших були незначними. Нічого з чим зілля або магія Касандри не могли справитися. І так вже вийшло що всі вилікувались до того як знайшли Белла.

— Тоді, усі інші розбивають табір.

— Так, — дружно і тихо рознеслося у повітрі різноголоса відповідь команди.

****

Рю лежала на спині. Погляд ліниво розглядав переплетення ниток тканини трикутного намету. Справа від неї сопів Белл.

Колективно було вирішено що на цей раз їм спати вдвох, аби з самого початку перервати можливу паніку, яка ледве не стовіцодково охопить хлопця, як тільки його мозок достатньо прокиниться щоб пригадати, а що власне сталося. Пам’ять того що вона зробила те саме в подібному стані раніше і досі не полишали ні її, ні Гестію, ні Лілі.

Так зганьбитися…

Дівчина погнала геть ці соромливі думки.

Лілі сопіла про це незадоволеним бурчанням, Харухіме дивилася смиренним поглядом, леді Гестія голосно зітхнула і легко усміхнулася. Решта просто сказали “добре”. Деякі з них щасливо.

Прийнявши на себе цю роль Рю зробила все можливе для комфортного та правильного відпочинку Белла. Зняла залишки обладунків, навіть вельми цілої сумки на стегні, прийнятно живих чобіт, ременю… Словом все що могло заважати, або давити на тіло і обережно вимила обличчя та руки від поверхневого пилу.

Далі цього заходити не наважилася.

Пророблення рутинних речей, як помитися, переодягнутися, поїсти (особливо поїсти, як вона може сказати з досвіду) може бути корисним для мозку відволіканням. Щось про те щоб повернутися у звичне русло, чи… Як там ще на це говорять?

Влаштувавшись і собі сама, знявши порвані і зіпсовані за бій речі, одягнувши щось більш легке, що було в її мандрівній сумці, Рю лягла відпочивати.

А точніше опрацьовувати свій… Це можна назвати передсмертний досвід? Де факту він був вельми навіть посмертним. І тільки диво яке зробив хлопець дозволило їй отримати можливість на повернення.

Через це стан був дуже дивним. В голові якось пустотіло від думок, а ті які з’являлися були дуже голосними, простими непослідовними та поодинокими. Вона тихо дихала. Занадто свідомо. Стан розслаблених м’язів чергувалися зі станом легкого та глибокого заціпеніння. Тремор…

Легкі пусті розмови у вогнища, що долинали до наметів, відчувалися далекими і якось зайвими у свідомості. Усі органи у тілі ніби і літали і тріпотіли. Трохи нудило. Було…

Холодно? Це був страх? Жах? Що. Що це за емоція?

Рю важко зітхнула виганяючи з легень усе повітря за раз.

Це має значення?

Вона повернулася на бік, обличчям до Белла, притягнувши коліна до грудей.

Хлопець, здається, міцно спав. Покладений на спину, груди стабільно та передбачувано піднімали ковдру. Світло вогнища, що пробивалося через навмисно не полотно прикриті фіранки намета, красиво грало з тінями на стінах, постаті хлопця та його обличчі.

Яка неймовірна особистість. Відкрити в собі нову магію. Нове заклинання. І це за скільки? Трохи більше півроку? Чи повинна вона дивуватися цим від людини що піднялася на другий рівень за півтора місяці? Коли до того рекорд був рік?

Мабуть ні?

У нього точно повинна бути якась навичка. І вона його про це не питатиме. Точно ні. Ніко. Ні як. Ні в якому разі! Так!

Зітхання.

Їй треба відпочити. Як не дивно сон справді допомагає все спростити. У минулому їй це допомагало. Не завжди, на жаль, і часто не так, як вона цього очікувала. Але допомагало.

Ельфійка ще дужче зосередившись на оточені.

Легкі пориву вітру били листя дерева одне об одне, створюючи мелодію шуму та легенько завиваючи під неї відносив геть у лісовий простір тріск командних розмов навколо вогнища. Відсутність звуку цикад засвідчувала про закінчення літньої пори.

Запах хвої, поки що ще прілих трав і деяких особливо пахучих спецій для вечірньої стави.

Шкіру приємно дряпали старі перекрохмалені простирадла, що своїми нитками бачили далеко не одну мандрівку. Від них так і пахло господарським милом.

М’який плед приємно зігрівав.

Перед очима профіль виразу обличчя Белла

Рю заплющила очі продовжуючи хапатися розумом за ці шматочки поточного моменту.

****

Чи був у Белла період плавання в пітьмі без жодних думок і запитанням: “Що я робив?”, – або: “Що сталося останнім?”?

Ні.

Він згадав все одразу.

І тому різько підірвався у сидяче положення, тільки після цього розуміючи що він у дорожньому ліжку, в наметі з виходу якого пробиралися помаранчеве світло полум’я, і роздавалися тихі розмови друзів.

А поряд мирно спала Рю.

Це було легко зрозуміти. Тихо, але помітно від дихання піднімався плед і тихе, ледь чутне сопіння, додавалося до мелодії вечірнього табору.

Зрозумівши де він і як паніка відступила. За цим прийшло хвилювання чому він опинився в жіночому наметі. А потім здогадка, що друзі могли так вирішити, бо знають якими на голих почуттях можуть бути швидкі реакції.

Як би там не було. Все добре. Хлопець розслабився і ліг назад на постіль.

Він міг розслабитися. Все добре. Всі…

Чи всі?

Він знову обережно підвівся і виглянув із намету. Уважно придивився. Біля вогнища по колу сиділа вся решта команди. Вельф щось обговорював з Оукою. Дафна їх уважно слухала. Богиня Лілі і Харухімо утворювали другу групу цікавості з Мікото та Чігусою. Касандра між ними здається не знала до якої саме групи приєднатися тож постійно поверталася то до однієї то до іншої.

Ну. Схоже всі. Всі цілі і в безпеці.

Він може розслабитися.

Вдруге повернувшись у постіль за останні п’ять хвилин Белл хутко глянув чи не розбудив Рю. На щастя ні, тож розслаблено зітхнувши він пустився в розуми.

Як до цього все взагалі дійшло..?

Гільдія попросила їх зайнятися одним квестом за межами Ораріо. Так як не було достеменно невідомо, що за монстр, або організація, відповідальні за це, а саме місце квесту ще і було розташоване поряд із ельфійськімі лісами, Родині Гестії на допомогу відправили Рю. Оука та Чігуса із Родини Такемікадзучи, та Дафна і Касандра із Родини Міаха, відправилися з ними як друзі по блоку. Нааза ще видала квест на рідкі лікувальни рослини в цій місцевості. Рю мама Мія послала за рідкою сіллю. А Гестію відправили за рідким сортом солодкої картоплі. Тож через таку кількість найрізноманітніших замовлень від зайвих рук вони ніяк не відмовлялися.

І мандрувати друзями набагато веселіше.

Отже, вони дослідили ці скарги. І це виявився Кракен з глибин океану. Вид монстра якого в свій час достатньо заважав в битві проти Левіафана. Який став покращеним видом і вирішив, що на поверхні у пригірському прісному озері жити краще… З якогось переляку.

Хто? Що? А головніше Чому і Як?

Звісно, після розслідування та пошуків, сталася битва на смерть. І під час нападу одне з тих гострих пазуристих щупалец…

Белл спробував відкинути спогад того як це сталося просто перед ним.

Але легкий привид образу все ще миготів за повіками.

Добре… Це сталося. Як не дивно це те чого слід було очікувати. Як не дивно це те до чого він був не готовий. На диво це те що вдалося відвернути…

На цій думці його перетрусило.

… завдяки його богині.

Гм. То що він буде робити далі?

****

Із виконання квесту пройшло два тижні. Витративши три дні на відновлення і пошуку трав, картоплі та солі вони за день повернулися до Ораріо. Рю написала листа Астреї (що зайняло всю ніч) та попросила переслати його Гермеса. Той сказав без проблем, а вона потім дала грошей Асфі.

Це було півтора тижня тому.

Зараз Рю разом із іншими працівницями шинку закривала Господиню Родючості на ніч. Домиваючи останні тарілки ельфійка трохи проаналізувала свій стан.

Стало легше. Висока залученість до постійно змінної ситуації в кафе і барі не давала довго замислюватися і повертало в такі звичні життєві будні. Хоч легкий жах і меланхолія все ще переслідували її, відчуття власного тіла та буденності приємно дрижали у душі.

— Рю? Ти… — будь яке запитання Мей перервало широке позіхання. – Ти вже закінчила?

— Так, — відкладаючи останню тарілку відповіла Рю. — Йдемо?

Закривши чорний хід основної будівлі вони перейшли у сусідню де якраз усі дівчата і жили.

Рю прошла спільну вітальню, попрощалася із Мей, що залишилася побалакати із Хлоєю та Лунуар, побажала доброї ночі останнім, пропустила вниз веселу Аню обмінявшись із нею побажаннями на добраніч, піднялася по сходах на третій поверх і зайшла у свою кімнату.

Робочій одяг одразу акуратно направився у шафу. Одразу одягнула “піжаму” (що нічим не відрізнялася від її звичайного комплекту речей). Поклала на стілець одяг для ранкового тренування, поряд зброю. Перевірила кинджал під подушкою. І зібралася закінчити день…

У двері постукали.

Ельфійка завмерла. Розглянула пару думок хто б це міг бути і чи одразу брати із собою зброю. Підійшла до дверей і обережно відчинила їх. І на своє особисте щастя знайшла там Сіль. Виснажена як і всі співробітниці, а можливо навіть і трохи більше, сріблястоволосса дівчина тим не менш здається чомусь дуже раділа.

— Рю, — устало покликала вона. — Внизу дехто тебе хоче, — а потім подумавши із запізненням додала. — Краще буде одягти щось для боротьби.

— Зброю брати?

— Еееееее… Мабуть? Краще так.

Рю на це скептично підняла брів.

— Давай! Там на тебе чекає дещо дуже цікаве, — із пустотливо усміхнувшись сказала Сіль і почала спускатися сходами.

Ельфійка теж собі усміхнулася. Це вже більше було схоже на її подругу.

Ну, якщо ніхто не ломиться до її дверей із терміновими криками про допомогу то вона підозрює що все добре?

Взявши свій дерев’яний меч Рю теж почала спускатися.

Повернувшись до вітальні, яку до того швидко пройшла, дівчина побачила ну вельми незвичайне видовище. Белл, Вельф і Лілі стояли посеред кімнати щось ховаючи за собою.

— Добрий вечір, — ввічливо привітався вони хором, після чого із веселим здивуванням подивилися один на одного.

— Ну, або вже ночі — лукаво додав Вельф.

— Привіт, — тихо проказала Рю.

— Ну і що тут нявчики забули? — весело запитала дівчина-кішка Аня.

— Доволі незвично вас тут бачити у таку годину — підтримала дівчат Лунуар.

Лілі та Вельф красномовно подивилася на Белла який зіщулився під їхніми поглядами.

— Панна Рю, — ніяково почав хлопець. Рю зазначила що він виглядав набагато краще ніж раніше. Явно виспався, без мішків під очима і був відносно бадьорим. І дуже схвильованим. — Ем. Ну. От.

Він відступив взяв якийсь громихаючий тканий мішок. Витягнув його у бік Рю закликаючи взяти.

Вона підійшла та розкрила. Там лежали різні частини обладунку. Зверху були наруччі. Просто погляду було достатньо щоб сказати що це високоякісний адамантит з нижніх рівнів. Вона достала один з них, у зачаровані кладучи мешок собі під ноги, відмічаючи елегантну ковальську роботу. Обладунок явно був високої якості.

— Гарні обладунки, — сказала вона далі розглядаючи наруччі. Дівчата цікавлячись обступили її щільним колом. Мей хотіла була пройти до своєї кімнати, але Сіль її схопила за руку притягуючи до всіх.

Через деякий час вона поклала частину обладунку назад в мішок простягаючи його Беллу.

— Панна Рю, — ніякояково продовжив хлопець — Це вам. Подарунок.

Дівчата в кімнаті завмерли. Рю накрив ступор

— Що, чому?

— Він вас захистить, — тихо промовив хлопець.

— Белл, — лагідно продовжила ельфійка. — Я ґречно дякую. Але я не можу прийняти такий подарунок…

— Панна Рю.

Рю змерзла. Цього не повинно було бути. Белл не повинен бути здатним ідеально відтворити пустотливі інтонації Сіль. Белл, зі своєю милою усмішкою не повинен бути здатний повторити пустотливий настрій Сіль!

— Так? — злегка панічно перепитала вона.

— Ви можете нагадати мені речення де я казав, що ви можете відмовитися?

Що?

Хоча з цим образом що Белл повторив можна було очікувати чогось іншого?

Але це не завадило їй в шоці із відкритим ротом бути позбавленою слів. Доволі зухвало для Белла. Він так раніше не поводився.

— Ні? — відповіла вона врешті решт.

— Саме так. Це вже зроблено та поверненню не піддається. Тим паче. Невже ви зведете нанівець усю мою роботу по збору матеріалів у Підземеллі для цього подарунку?

— Що? — Мала відьма хихотіла позаду неї ледве стоячи на ногах. — Стій. Ти зібрав адамантит для обладунків за півтора тижні?!

— Менше, — здав його Вельф із веселою усмішкою. — І не тільки адамантит.

— Ти ж не робив цього всоло Белл?

Хлопець нервово усміхнувся.

— Белл? — погрозливо почала Рю.

— Так я це зробив, — рішуче заявив він. — І якби це треба було зробити знову я зроблю, — заява яка не терпітиме суперечок

— Белл.

Як і на 37-му поверсі червоні іриси горіли вічним полум’ям. Як це можна було забути? Врешті решт.

— Сіль погано на тебе впливає. — сухо сказала Рю.

— Уявлення не маю про що ти, — одноголосно промовили Белл і Сіль.

— Ось про це я і говорю.

Присутні розсміялися з жарту. У кімнаті стало легше.

— Панна Рю — звернувся до неї Вельф — Чи не могли б ви одягти його? Я хочу перевірити чи все правильно зробив і якщо що забрати на допрацьовування.

— Рю! Давай! Одягні його!

— Давай МР'ю!

Яким чином примірка обладунків схвилювала дівчат також як і нова сукня ельфійка не розуміла. Однак.

Приємно бути захищеним.

****

“Далі цього заходити не наважилася”... Далі цього авторка не наважилася писати)))) Бо це вже був би інший віковий рейтинг. (Наспраді я просто вагаюся)

Цей маленький твір був написан задля того щоб виразити та описати свої переживання за долю персонажа що за тому 13-14 та 4 сезон Данмачі змінив сприйняття до себе. Як мінімум в мене.

Белл має з нею великий зв’язок. Від початку де вона дала йому натхнення на пригоду за миттям посуду, далі в допомозі з їхним пошуком в Підземеллі, битви з Голіафом, військова гра, Гранд казіно та особисті тренування з ним зранку, ксенос, 27-мий поверх, 37-мий поверх, Кносс, подальші події 5-го сезону...

І ця дура жодного разу не носила навіть хоч скільки небудь легкого обладунку!

Я розумію що це за інерцією могло залишитися з часів коли вона хотіла смерті… Але зараз будучи сильною шукачкою пригод що майже ніколи не залишається осторонь… І те що Оморі може вбивати персонажів… А ще те що вона закохана в Белла…

Я просто боюсь за нею. Вона надто зручний персонаж для драми та дорослешання Белла. Прямо як Артемікс із неканонічного фільму. Фільм то не канонічний, а от задум що Беллу для зросту потрібно зазнати нищівної невдачі…

Сподіваюся що Оморі не буде таким жорстоким. І що його редактори просто не дозволять цьому статися.

*Цей текст був написаний ще рік тому до того як мені вдалося почитати 16-18 том. Хоч половина тексту була написана за раз в одному пориві, друга половина народжувалась у муках. Тому так довго. І тому немає якоїсь конкретики у рівнях. Припустимо що це відбувається майже одразу після арки про Битву в Кноссі (або відразу після того як Белл вилікував свою руку остаточно)*

Маленьке доповнення яке було записано, і потім врізано по причині “зайве” (але я все ще не хочу його видаляти остаточно. Най буде тут)

(Коли Белл тримає мертву Рю на руках)

…

Банально простого обладунку повинно було б бути достатньо щоб це заблокувати. (предвратіть)Відвернути.

Але тільки, трясця, зараз він помітив що вона не носила обладунків.

На те що зараз він подумки ругався йому теж було байдуже.

Він настільки звик до такого її образу з часів коли вона, можливо… Намагалася так себе вбити… Що відсутність такої елементарної частини спорядження, просту версію якого він отримав ще на самому початку свого шляху авантюриста від Гільдії… Що він просто не звертав на це увагу аж до сьогодення.

До цього жахливого сьогодення.

...

Ну, це все. Дякую за прочитання!