І тільки вітер знає, що з ним стало

1918 рік, початок червоного терору

Сонячні промені пробивалися крізь щілини між дошками сараю, підпалюючи його осереддя жовтими смужками світла. Старий Бертольдо дрімав, закривши очі довгою худою лапою. Він любив цей сарай, трухлявий, нікому вже не потрібний, повний лахміття. Тут Бертольдо ніхто не діставав. Достатньо було ліше підкопати землю з лівого боку сараю настільки, щоб його довга, немов зміїна, туша могла пролізти в цей маленький острівок спокою на краю панського маєтку.

Артрит зовсім замучив собаку. Та й не дивно, не кожен російський вовкодав мав щастя дожити до чотирнадцяти літ. Хоча Бертольдо вважав це за страшне нещастя. Уже і зуби були не ті, і вуха майже вже нічого не чули. Інші дві собаки – сестри Ліля та Лаура весь час проводили з господарями в будинку та на подвір'ї. Бертольдо ж через свій вік був відлюдькуватий та дратівливий. Пан Цесарський уже років зо три не брав пса з собою на полювання, вирішивши, що його старий та вірний товариш заслужив на відпочинок.

Бертольдо від того ще більше дратувався. Найбільше за все він любив свист вітру у вухах та запах волі, яку пізнаєш тільки коли біжиш не чуючи під собою лап. Але його золотий час минув. Колись смолисто-чорний, без єдиної білої плямки Бертольдо посивішав і втратив блиск хутра. Очі його карі затяглися пеленою, вогняний погляд згас.

Раптом щось змусило Бертольдо прокинутися. Він підняв свою витягнуту морду над землею і принюхався. Чужі. Пес хотів було підвестися, аби вилізти з сараю на світ божий і глянути, кого це нечистий приніс, але лапи загуділи страшним болем. Бертольдо невдоволено пхикнув і вирішив лишатися на місці. Пахло десь там, біля будинку. Бертольдо не був певен, що готовий долати таку відстань лише задля втамування цікавості. Розважуючи так, пес поклав голову на лапи й заплющив очі. Але в його серці поселилася нестримна тривога. Бертольдо нічого не чув, лише відчував запах незнайомців за кількасот метрів. Йому здавалося, що невідомі мали злі наміри. Пес напружено чекав, сам не знаючи чого.

Через певний час він почув чужий запах біля сараю. Бертольдо напружився, хутро на спині стало дибки. Але, принюхавшись, собака зрозумів, що то був наймолодший син пана – Івасик. Бертольдо мотнув головою. Він не любив цю шебутну дитину. Коли пес ще не уникав людської компанії, Івасик часто ліз саме до нього, тягав за вуха, тикав пальцем у носа, наступав на лапи. Бертольдо на нього гарчав, але хлопчик не відступав і ще більше розпалював гнів собаки.

До великого подиву пса, Івасик заліз крізь дірку, прокопану під підлогою. Хлопчик був увесь заплаканий, брудний, із світлого волосся стирчали гілочки, а на рожевих щоках виднілися подряпини. Івасик ніби щойно продирався крізь густі хащі. Очі він мав страшенно перелякані.

Бертольдо дивився на малого стривожено, а Івасик тим часом присунувся ближче до собаки, обійняв його й тихенько заплакав. Бертольдо це стерпів, лише тихо пхикнувши. Та хвіст його вже почав нервово битися об землю. Чуття підказувало Бертольдо, що до них хтось наближається. Пес почув у повітрі запах пороху та крові. У будинку коїлося щось страшне. Не знаючи, що вдіяти,

Бертольдо обережно лизнув щоку Івасика й підбадьорливо замахав хвостом. Якби не цей хлопчисько, то пес уже побіг би на допомогу господареві до будинку. Але раз уже панський син тут, то Бертольдо захищатиме його до останнього.

До сараю наближалися двоє невідомих. Івасик затих і затремтів. Бертольдо ж принюхувався та напружував свій слабкий слух.

Невідомі про щось гучно розмовляли. Бертольдо озирнувся на купу мотлоху позаду себе. Він тицьнув хлопчика холодним носом у щоку, привертаючи увагу, а потім встав і схилив голову біля гірки зі старого одягу та газет. Івасик дивився на собаку із нерозумінням, сльози його блистіли в променях сонця.

Пес ухопив Івасика за подраний рукав сорочки й потяг до мотлоху. Хлопчик, зрозумівши, чого хоче Бертольдо, озирнувся, ніби прислуховуючись і поліз у купу сміття. За хвилину пес окинув схованку Івасика оцінювальним поглядом, але спокою в його душі не побільшало.

– Та нащо ми йдемо туди, Василю? Я ж бачив, як панський синок утік до лісу! – скрикнув незнайомий голос.

Чоловіки підійшли вже настільки близько, що Бертольдо міг розрізняти слова, на які вони не скупилися.

– А я тобі кажу, що у сараї хтось сидить! – відповідав інший, скрипучий і ніби старший.

Бертольдо присів і притиснув куці вуха до голови. Від невідомих пахло потом та порохом. Але найбільше Бертольдо лякав аромат крові, що тонким пояском обвивав обох чоловіків. Вони були смертю, що вийшла з будинку за наступними жертвами. Так пахли мисливці, але цьогораз вони полювали на людей.

– Та ми маємо йти до лісу й врешті пристрелити цього виродка! Час марнуємо, Василю!

– А ну, циц! – гаркнув Василь. – Там точно хтось ховається.

Коли невідомі наблизилися до сараю настільки, що Бертольдо запевнився в їхніх твердих намірах його огледіти, пес обтрусив із себе пил і кинув останній погляд на Івасика в схованці. Він мав це зробити. Заради свого шляхетного господаря, заради власної честі, заради життя, хоч і бешкетливої, але невинної дитини.

За якусь мить Бертольдо вилетів із сарая крізь дірку, немов та куля з револьверного дула. Він побіг, ні, полетів у напрямку лісу. Вітер засвистів у його вухах, як то бувало колись. Довгі лапи несли його тіло вперед, у дикість волі й відчуття неземного щастя.

А позаду лунали гучні крики незнайомців, що кинулися за ним, виставляючи перед собою гвинтівки. Одного косого погляду Бертольдо вистачило, щоб зрозуміти, що то були чоловіки у військовій формі. Тільки якійсь дивній. Це були не ненависні білі й не УНРовці – товариші пана Цесарського. Чоловіки мали на комірах червоні нашивки та й на кашкетах виблискували червоні кружальця. Червоні… Таких Бертольдо ніколи ще не бачив.

– Тримай пса! Тепер і в наших жінок будуть рукавички, а не тільки в капітанської!

– Та він краще, Остапе! – відповідав на бігу Василь. – Бач, який чорний! Капітанська жінка вмре від заздрості!

Кулі засвистіли в повітрі. Та влучити в Бертольдо виявилося не так просто. Пес біг, як ніколи не бігав. Попереду вже майоріли кущі, в які він поведе за собою небезпеку. Бертольдо гнався за вітром, за життям, яке вже потроху виходило з його кістлявого тіла. Для нього не існувало зараз жодної перепони. Серце його щемило болем, а душа літала. Бертольдо жив емоцією боротьби, інстинктом вірності, який врешті прокинувся в ньому разом із силами. Пес рятував хлопчика, а пса рятувало покликання.

Ліс сховав у собі собаку та чоловіків, що гналися за ним, час від часу стріляючи з гвинтівок. Бертольдо все гнав далі, не зважаючи на кулі, що літали вже зовсім близько. Якщо собака буде швидший за смерть, то він ніколи не помре. Тепер пес мав лише останній обов’язок, який підтримувала не осяжна жодному створінню жага до життя.