На відблисках твого меча

На відблисках твого меча

(посвята справжньому козакові,

Відважному та вірному батьківщині воїну, другу та брату сергію «білому»)

у грудях тривожно калатає серце, переганяючи по жилах гарячу кров, лють і жагу до перемоги.

Він стрімко мчить на коні, червоною ниткою розрізаючи зелене, ще сонне полотно степу. На небі сіріють і бліднуть зорі, схід розвидняється і рожевіє – скоро над величною рівниною засяє благодатне сонце.

Легенький вітрець колише шовкові трави, доносячи зі сходу лиху звістку. Десь там, аж на горизонті видніє чорна цятка – то ворог, якого будь-що, а треба побороти.

Вони шалено скачуть назустріч одне одному, метаючи блискавки очима, готуючи свою вірну зброю: один кривий ятаган, а інший - блискучу величезну шаблюку.

і буде бій – вони зійдуться за мить, схрестивши зброю, доводячи своє право і на цей квітучий степ, і на осяйну блакить над ним, і на горде звання переможця. Хоча одному з них не треба звань і лаврів, а треба лише повернути собі те, що належало йому віками.

Схід все рожевіє, наливаючись кров’ю. Сірі хмарки помалу відступають на північ, розчищаючи первозданну, як світ, осяйну блакить.

По міцнім козачім тілі розливається лють і впевненість, пекучою лавою продираючись крізь тонкі шпарини жилок – він, сповнений рішучості, підіймає шаблю. Рожевий рум’янець грає на загартованій сталі, знаменуючи перемогу…

Вони уже близько один до одного. Зброя вже зі свистом розсікає повітря.

Кипляча кислота люті грає в очах, пульсує в крові, тремтить в жилах – і скоро вона проллється кров’ю на віковічну землю волі.

Сталь, зблиснувши на сонці забряжчала. Луна покотилась степом.

Чесна шабля, чи підступний ятаган - кому нині всміхнеться перемога?

Козак востаннє обвів палкими карими очима свій рідний степ – і з усієї сили вдарив шаблею. Перший удар ледь не збив ворога з коня, але він чорною хмарою зробив випад. Тепер уже червона кров скропила і козацьку сорочку. В очах на мить потемніло, він хитнувся на коні.

«коли б жити! Жити! Я не хочу так! Боже, змилуйся наді мною! Дай ще хоча б годинку пожити та перемогти! Господи, нехай я впаду, але і він лежатиме мертвий! - розпачливо думав козак, подумки молячись, - нічого йому не подарую! Помщусь за всіх побратимів! Скарай його, боже, тою смертю, якої заслужив цей собака!!!».

Поки козак непритомніючи молився,, ворог зробив ще пару випадів кривавим ятаганом, але все мимо.

Сонце вже ледь-ледь осяяло червоним промінням поле бою, коли бій закипів на повну силу.

Козакові знов покращало, навіть з’явились сили підняти шаблю. Кожен рух давався йому з шаленим болем, але він мужньо, зціпивши зуби, рубав ворога наліво й направо. Сталь дзвеніла, перехрещуючись, сиплячи пучки багряних у вранішнім світлі іскор.

Кров уже рікою скрапувала додолу, але козаком володіла тільки гаряча лють, нездоланна жага перемоги, що вливала в його ослаблі, знекровлені руки силу.

Зелене шовкове море ожило й заграло у першім сонячнім промінні. Герць продовжувався далі. Все швидше й швидше калатало серце, кров проштовхувалась по судинах, і полуменіла лють в чесній козацькій душі. Попри рану, він вперто, зціпивши зуби, йшов далі, відтісняючи ворога на північ. Сильне прагнення перемоги клекотіло у кожній клітинці його душі, змушуючи забути про все на світі, окрім ворога.

У мереживо дня вплітались тонкі срібні струни пташиних голосів, барвисті нитки квітів, що сором’язливо визирали з шовкової ковили, але він нічого того не бачив і не помічав.

Не витримавши натиску, ворог чимдуж втікав, та козак і тут не мав права впустити його.

«не подарую! Нічого тобі, собако, не подарую! За все відповіси мені! Ану ж бо, постривай!» - пригнувшись до коня, козак полетів навздогін, викинувши вперед руку з оголеною, червоною від крові шаблею. Перед очима все миготіло і зливалось в одну казкову веремію – кольорів і обрисів не стало… лишилась тільки лють і стрімкий свист вітру у вухах.

Знесилений кінь впав посеред степу, не лишаючи козакові іншого вибору, як або припинити переслідування, відпустивши ворога на божу милість, або ж з останніх сил пориватися у погоню.

Козак ледве звівся на ноги. Всі м’язи тремтіли, рука ледь стискала шаблю – кожен рух віддавався пекельним болем, а серце билося…

І в кожному тому ударі читалося: «не смій відступати! Коли поступишся один раз, то на другий все повториться! Ну ж бо, вперед! Ти сильний!»

На мить козак зупинився, зважуючись на непросте рішення: чи пуститися навздогін – і чи пан, чи пропав; чи зостатися на місці слабким і знеможеним, так і не довівши справи до кінця.

«як не переможу, то знов повториться і знов хтозна, як воно вийде», - думав козак.

Він зважився-таки гнати ворога до останнього, нехай навіть сам без коня і ледь живий.

Козак глянув на північ, куди втікав ворог. Там, на видимій ще відстані, стояв його ворог, перев’язуючи свою рану, а кінь лежав убитий трохи далі.

«тепер же воля або смерть!» - козак, забувши про поранення, метнувся вперед, тримаючи перед собою червону від крові шаблю.

Завбачивши козака, ворог звівся на рівні й підхопив з землі свій ятаган. Він швидко блиснув очима на козака, але той стрілою летів, не лишаючи шансу, ані на втечу, ані на перемовини.

… по хвилі степова тиша розкололася од дзвінкого розпачливого крику, в якому лунало переможене прохання про милість, але дарма.

Широка шабля увійшла до руків’я у ворожі чорні груди.

На сонці заіскрилось багряне широке лезо, омите темно-червоною кров’ю – відплата за все скоєне.

Перший сонячний зайчик нового дня засвідчив перемогу, і кров на шаблі, що знаменувала волю, таку жадану й необхідну, як повітря, степовим лицарям.

було це колись, у сиву давнину, про яку пишеться в легендах і казках, але минулося й немає… шаблі й мечі – то вже не зброя, а музейні експонати, та з тих далеких часів зостались лицарі, вільні й непереможні, котрі, окрім сили рук і зброї, мають ще й кремінний дух та сталеві серця.

Були, є і будуть ті, хто попри все здолає зло,і навіть ціною свого життя здобуде волю. Не важливо на коні з шаблею, чи з автоматом у руках – мета одна – п’янка, кришталево-прозора воля, що з віку й донині наповнює наші хоробрі серця, роблячи їх палкими, гартованими й нескореними.

волелюбство і впертість – то наші, викарбувані віками риси, котрі нікому й ніколи не сила в нас одібрати. Не дарма ж існує старовинна козацька приказка: всрамся, а не здамся!

Кожному поколінню нашого народу доводилось боротися, аби вижити. Від козака і до наших ветеранів тягнеться червона нитка, що зв’язує всі покоління українців у прагненні волі та боротьби за неї.

я знаю, що на відблисках твого меча воля й ім’я україни!