Дух Різдва

Дух Різдва

Напередодні Різдва до хати вносився чималий клунок з пшеницею. Це зараз вам кутя з полиць будь-якої крамниці на кожен смак. А у моєму дитинстві, аби смакувати такими ласощами треба було добре потрудитися. Те збіжжя грілося всеньку ніч на печі. Вранці ми з бабцею сідали за стіл, сипали жменьку зернят на купку та ретельно перебирали від сміття, відсівали зіпсовані. Це було вкрай нудно. Бабця, вкотре починає розповідати казочку про панночку, якій мамка купили на базарі файні червоні намиста та рожеві стрічки. Ці маленькі зернятка теж нагадували намистинки - справа йшла швидше. Готувалося стільки тієї куті, що згодом - вистачало курям, качкам та рудому песику Букету. До свята випікалася повна піч калачів. Без оздоблень, посипок, навіть яйцем не змащувалися. Але й смачнючі були! Після свят бабця різала калач скибочками та підсмажувала на вершковому маслі. Вже після Різдва, із черствого калача готувалися «пампушки», невеликі шматочки поливалися сумішшю води, олії та перетертого часника з сіллю.

Увечері починає сипати дрібний сніжок. В кожному будиночку мерехтять світлом віконця, з-під комина до неба ліниво в’ється сизий дим – на мороз. Білосніжна пороша поволі приховує чорну, замерзлу джамигу на витоптаних доріжках, що ведуть до теплих, затишних хаток. Святвечір неквапом прошкує до порогу, зазирає у вицяткувані морозцем шибки. Чи бува, ніхто не забувся про Різдво?

Дітлахи відчиняють двері рідної, бабусиної господоньки, пускаючи до сіней дух Різдва. У руках кольористий вузлик з хустки, в якому два калачі, горішки, цукерки, довгенькі яблучка-тіролька. Бабця в святковій, зеленій спідниці, підперезана фартухом зацвіченим дрібними волошками. Голова завжди була покрита хусткою, сьогодні на ній теж празникова – біла.

-Просили вас на вечерю батько й мати, і я вас прошу. Будьте здорові зі святим вечором! – хором вигукують онучата. – Колядин, колядин, я у батька один, мене батько послав, щоб я хліба дістав. А я хліба не дістав, а з горища упав! – заходяться сміхом діти після нескладного віншування.

На старій, дерев’яній скрині з-під вишитого мальвами настільника визирають, хизуються плетеними боками кремезні калачі. Бува не втримаєшся, візьмеш того смаколика й обгризеш по колу засмажений обруч калачика, а бабця не сварить, ще й посміється з тої витівки. У сінях холодно – саме тут, на дерев’яній полиці місце прозорому холодцю з півника, що вабить в тарілці жовтим мереживом жиру.

В печі вже ледь жаріє. Домліває картопля в чавунці, вкривається присмаженою скоринкою. Посеред кухні святковою, заквітчаною цератою вкритий стіл. Пахне святом. Саме так, як духмяніло тієї миті в бабусиній кухні, - так пахнуть Різдвяні свята. В глиняних, дебелих полумисках виблискують вареники з капустою та товченою картоплею густо притушені золотавою, засмаженою цибулькою. Посеред столу традиційна солодка кутя – з горіхами, маком. В череп’яному глечику наллятий бурштиновий узвар з сушні - пахкотить огрійливим літечком. На середині столу в склянці з сухою пшеницею тріскотить маленький вогник парафінової свічки. В солонці лежить декілька головок ярого часника – аби відганяв всіх нечистих. Варена квасоля з засмажкою, квашенина, холодець, аби не розімлів у теплі - занесуть перед тим, як сісти за стіл. У прозорій, скляній карафці, заквітчаній виноградною лозою знову шумує в теплі багряними скалками духовите, домашнє вино. Розливатиме його по чарках обов’язково дід.

-Не задля баб’ячих рук ця справа, - завжди шуткує дід Іван.

Ряба кицька хитро поглядає до столу за варениками, тягне лапку, бабця те вгледіла шикає:

-А щоб тебе коцюба побила, геть од столу. – Кішка слухняно ховається під стіл.

Десь там, високо, за сніговою хмарою сходить на небі перша зірка. Вся родина збирається за святковою вечерею. Тихо гомонять між собою: батьки, діти, онуки, правнуки. Пригощаються. Ти вже напився того узвару до булькоту в животі, а все ніяк не можеш спинитися – так смачно!

Ось, де воно – щастя! Жевріє в черені печі, випинається до комину блідим, ледь сивим димком, озивається дитячим сміхом по закапелках за образом Богородиці. Саме ту ікону бабуся заповідала забрати мені після того, як сама відійде до іншого світу. Згодом і в моєму домі в закутку, за образом, - оселиться щастя.

На Різдво, під час вечері бабця заспівує колядку:

- Добрий вечір тобі, пане господарю.

Радуйся!

Ой радуйся, земле,

Син Божий народився!

Застеляйте столи та все килимами,

Та й кладіть калачі з ярої пшениці.

Бо прийдуть до тебе три празники в гості…

На Різдво ми отримали в дарунок з сестрою по ляльці. Це була найбільша лялька в моєму дитинстві, чимало не мого зросту у шість років. Моя - одягнена в довге помаранчеве плаття з білим мереживом, сестрина – в рожеве. «Евредіка» - так було написано на прикріпленому папірці на комірі. З такими подарунками все відходило на другий план, - вареники, кутя, сніг за вікном. Ще довго я не зможу заснути, час від часу торкаюся штучного, оксамитового волосся ляльки, що взяла до свого ліжка.

На ніч після різдвяної вечері на столі обов’язково залишалася миска з кутею та ложками поряд – для покійних, аби вони теж могли пригоститися.

На землю сходить тиха, різдвяна ніч. Щиро обіймає родинним затишком, огортає душевним теплом. Залишає на всі роки пам’ятку про найрідніших людей. Дитинство таке незатьмарене, наряджене добром, змережене з любові, оздоблене першими, пухнастими сніжинками. Цінність родини, сімейні традиції, любов, - це все потроху, загаптуєш і ти, згодом у свою життєву дорогу. Черпатимеш з тих спогадів життєдайні сили аби не впасти, не зламатися, коли на межі зневіри та відчаю.

І обов’язково перед Різдвом ти спечеш запашні калачі. І дух Різдва зайде у твою оселю…