3 ч. Рудик: світло в кінці тунелю — це воля?

3 ч. Рудик: світло в кінці тунелю — це воля?

Реальна історія 2 скорочених частин Лайка і Рудик, дає мені повне право назвати її 3-ю.

Я, тримаю руку на Біблії й описую правдиву історію, як і попередню. З живих свідків залишився лише я, брат В., що знає лише поверхню айсберга історії й пані Л., яка після інсульту не розмовляє, та пару осіб про неї з моїх оповідей.

Файна Весна і Красне Літечко життя Рудика через декілька років почало відчувати жахливі урагани знущань. Він, або Ів Ич по-корейськи, хоча це терени України, почав безмірно вживати оковиту й найшов собі оригінальну для себе забаву. (Це вже небіжчик. Царство йому небесне. Та Бог йому суддя.)

Спочатку пізно ввечері чи вночі Ів Ич сп'янілий до чортиків приходив до Рудика з довгою палицею, гладив його, а потім брав за якесь вухо й крутив ним. Песик звичайно починав скавуліти й гарчати, та на це був добрячий патик яким Ів Ич молотив його, куди тільки бачив. Доходило й до укусів злидня Рудика, та це ще гірше роздмухувало скажену лють аб'юзера (знущальник) над твариною.

Він це спочатку робив тільки по ночах і в короткий термін часу. Та коли старшого сина призвали в ряди Совєтської Армії, а дочка поїхала на навчання під гори Карпати, залишився лише молодший вишкварок. Спочатку він для нього був теж любчик, як і старший. Та коли той поліз захищати мати від зачіпок та виховної праці з дружиною здоровенними кулачищами та в добавок ногами, бо лежачого краще бити, наче м'яч, ногами, злоба жовчі перелилась в пропиту алкоголем тяму.

- Згинь з очей моїх! Покалічу, або вб'ю!

- Лиши його! Тільки не по голові!

Якщо хтось з домочадців зміг прослизнути поміж ніг й кинути кату під ноги металеву драбину в сінях, то ти на волі. І це не важливо осінь чи зима, дощ чи сніг з вітром, одягнений чи взутий ти, чи його дружина. Горобці випурхувати з хати з пронизливим вереском на вулицю, сінник, чи до сусідів.

А далі був звичайно Рудик по плану. Та тільки крутити вуха псу йому просто так набридло. Він почав шукати у собачки музичні ноти скавуління, а в помочі йому був добрячий бук. Очі Рудика вилазили з орбіт від нестерпного болю, по яких текли сльози відчаю. Він скавулів, вив наче вовк на повний місяць, гарчав та нічого не міг подіяти проти грубої, чортячої сили. Ще ж болючі удари палиці розривали його убогі мозкові звивини на дзуски.

- Оп'янілий нелюд раніше забрав мою волю, а зараз попирає його гідність та втоптує її глибоко під землю, - так мізкував, мов громом прибитий, Рудик.

Він був настільки приголомшений наругою над ним, такими неочікуваними злиднями, що ніяк не міг збагнути ці нелюдські екзекуції. То тільки після окриків:

- О-о-о! Оце гарно ти співаєш! Зразу треба так було робити, то не отримував би бука.

Це ми з мамою чули здалеку, а можливо й ще хтось з односельців. Та ніхто з них не вмішувався в чужу сім'ю, а до зачіпок чи вибриків Ів Ича, поважної людини, партійний з золотими руками до техніки, до якогось пса, то тьху на це з високої дзвіниці. Та й як потім до нього з якимось проханням підійдеш. Отож-бо.

Та якось цей вишкварок після подібної сцени відв'язав Рудика й кинувся на город, де його половину вже тільки но зорали. Катюга побачив втікачів: пса й виродка, якого він тут же так назвав, та кинувся за ними в город. Смуга світла від електролампи над порогом хати навскоси освітлювала до половини города з частиною зораної землі. Кремезна дубина в кілька стрибків нагнала свого виродка та тут скінчилась смуга світла і рівні ряди перевернутої землі — брил помішали схопити бешкетника. Темнота затьмила очі. Потупцювавши на земляній брилі він погнався далі по городу. А шкідник зіпсованої сцени садистського задоволення, який стрибнув в канаву орної землі та прикрився тією брилою на якій гарцював рідний садист, й ледь не зламав йому праву руку, скинув шмат землі й рвонув в іншу сторону від предка. Спасло рятівника Рудика ще й те що в цей час вперіщив добрячий дощ й тому було вже не до погоні втікачів.

А рятун і Рудик знайшли один одного й попленталися до сусіднього села. Дощ хвилями з вітром налітав на незвичайних і пізніх мандрівників та вже давно промочив їхню одежу. Песик раз за разом струшував своє куце та промокле хутро, а в його порятівника рясні струмки стікали зі старенького світлого, осіннього пальта, яке ще носив старший брат. Двоє друзів чвалали по розкислому від надмірної вологи ґрунті стомлені та вільні. При наближенні до якогось незвичного куща при майже суцільній темряві піонер-розвідник підбігав до нього, обнюхував та підіймав одну із задніх ніг, щоб помітити свій шлях. Може ще знадобитися. Так крок за кроком від безчесної сцени до урочища Хреста десь 1,5 км та ще десь 3 чи 3.5 км до темного й шумного лісу від ураганного вітру та шелесту щільного каплепаду чи ж про́ливнів. А за лісом зморені й мокрі, як хлющ, злиденні туристи заночували в солом'яній скирді, й на ранок вірний друг провів свого брата — друга до автобусної зупинки сусіднього села, де вони порівну підкріпились маленькими шматочками хліба та скибочками сала, які прихопив з дому друг. Його малий рятівник разом з жіночками, що їхали на ринок в Могилів-Подільський теж з дітьми, всунувся в ранішніх сутінках в рейсовий автобус.

Прощання друзів було якесь стоптане, спонтанне. Вони ніжно обнялись, а тоді сльози у них закапали наче весною сік з беріз.

Рудик, нічого не розумів й дивився на спасителя широко відкритими очима й ще довго біг за автобусом, де в його заднім вікні ледве виднівся лоб й длань, що махалась.

Великі сльози, наче ранішня роса, блищали на віях хлопчини. Він тихенько схлипував, тамуючи рукою ридання.

Рятівник жертви бузувіра появився дома лише через деякий період часу й був нещадно битий рідним нелюдом його шкіряним пояском з металевою пряжкою по спині й м'якому місці, й простояв пару діб на колінах на сухім горосі. Майже суцільні, вологі садна рожево-червоного кольору з припухлістю на великій поверховості шкіри понад тиждень не давали втікачу вільно спати. Та і йому просто сидіти на 5 точці було неможливо.

А ось Рудика він вже не застав на подвір'ї. На запитання до бабусі та матері: - А де ж Рудик?

Ті ухильно відповідали, що він теж десь загубився, а додому не вернувся, як ось тепер ти. В неволю Рудик без мене не вернувся. Можливо він десь шукав мене по світах, де я неприкаяно тинявся й десь можливо загинув, я досі не знаю. Ні сусіди, ні родичі чи якісь односельці його більше ніколи не бачили, після того, як я зник.

Ось і вся історія.