Варта

Ми з Вартою йдемо вулицею і перехожі цураються нас — відбігають,  злущуються з синього від сутінків тротуару. Я — вбрана в темне, з блідою шкірою і помадою кольору "бісмарк-фуріозо" — іду повільно. Варта — сіра, велика, з зеленими очима — підлаштовується під ритм моїх кроків.

— Це вовк чи собака? — чую шепіт. Шурхотливі голоси оточують нас, вкрадливо підбираються, але не настільки, щоб наблизитися впритул, заговорити, почути відповідь на своє питання. Страх незнайомців будує прозору стіну, через яку їм не допомагає пробитися навіть цікавість.

Варта схожа на вовка. Можливо, предки її були справді з лісу. Вона незвичайна, і ймовірна спорідненість із вовком аж ніяк не головна її особливість. Варту подарувала мені тітка Катя.

— Бери, — простягнула темно-сіру  істоту з товстим пузом, - Її Варта звуть. Вона допомагатиме тобі...

До тітки Каті рідко хто заходив. Люди цуралися її, намагалися зайвий раз близько не підходити до похиленого старого паркану з в'їдливими плямами моху, не дивитися в бік біленької хати, вікна якої майже завжди горіли теплим світлом. Катя  була жінкою без віку і минулого. Вродлива. Самотня. Таких завжди побоюються — незрозумілих, гарних, мовчазних. "Знаюча", — шепотілися за спиною. І слово це — саме по собі світле — раптом перетворювалося на темне клеймо, на розплавлену сургучну печатку, що відбивалася на біленькій хаті і на свіжому обличчі з ясними блакитними очима…

— Мені буде складно з нею в столиці. Я живу в маленькій квартирі на дев'ятому поверсі, не можу дозволити собі собаку, — спершу я відмовлялася брати живу сіру грудку в руки.

— Навпаки. Тобі буде складно без неї. 

— Ти б приїхала до мене...

— Не зараз... А Варту візьми. Так треба. Тобі треба. Послухай мене.

І я послухалася тоді тітку Катю. Ось уже п'ятий рік ми ділимо з Вартою столичну квартиру на дев'ятому поверсі, і ось уже чотири роки, як Каті немає.

З прогулянки повертаємося задоволені. Я скидаю вуличний темний образ, стираю ватним спонжем яскраву помаду. Стаю рожево-зеленою в домашньому костюмі і з сяк-так закрученим на потилиці волоссям. Варта розвалюється на своїй плюшевій лежанці біля дивана. Вечір насувається на нашу квартиру — розплюснутий, приємний, знайомий. Загусає в кімнаті запахом ромашкового чаю, розкидає сіро-сині тіні по кутах кімнати і пробігає по стелі жовтими смугами від фар.

Дзвінок у двері. Варта зникає в кухні. А я йду дізнаватися, хто прийшов. На порозі стоїть Сергій — новий сусід по паркінгу. Ось уже третій тиждень він перекриває мені вихід із гаража, обпікає усмішкою і намагається втиснути в моє життя своє спортивне тіло. Занадто впевнений у собі, занадто привабливий, занадто усміхнений.

— Ну ось ти й попалася, — його зуби штучні, як і розтягнута на пів обличчя усмішка.

— Я не запрошувала тебе.

— Чаем пригостиш?

— Ну що ж... Проходь. Тільки не пошкодуй потім.

Він сміється заливисто, немов дражниться.

Сергій сідає в крісло, і мені здається, що тепер уже не приручений вечір захопив мою квартиру, а цей самовпевнений гарний чоловік — його занадто багато, він усюди, він надовго.

— Ми ще не знайомі, — я сідаю в крісло навпроти, — тому буду ставити тобі питання. А ти кажи правду. Швидко і чітко. Навіщо прийшов?

— Закохався.

— Чи просто бажаєш провести ніч зі мною…

— Та кажу ж — закохався з першого погляду.

— Одружений? 

— Ні. 

— Діти є?

— Ні.

— Говори чесно.

— Я чесний.

— Брехня може дорого для тебе коштувати... Це небезпечно. Я попереджаю.

І він знову сміється — цілитися гучним сміхом у мої слова, у мій вечір, у мій світ.

До кімнати входить Варта. Беззвучно наближається до гостя, принюхується до рукава його дорогої куртки.

— А я не боюся твою собаку, — він ще посміхається, але голос його тремтить.

Варта сідає біля  ніг гостя і оголює ікла. Очі її змінюють колір, наповнюються внутрішнім світлом — вона пильно дивиться на Сергія яскраво-синім поглядом.

— Ось і даремно, — відповідаю, відкидаючись на спинку крісла. — Ти збрехав мені, а Варта не любить, коли брешуть. У неї нюх на людей, які несуть для мене небезпеку...

— Мені час.., — Сергій поривається встати, але Варта гарчить, не зводячи з нього очей.

— Думаю, що вже не вийде. Варта не підпустить тебе до дверей. 

— Як це? Ти жартуєш? І що робити?

— Що хочеш...

— А якщо я зізнаюся, що одружений і що...

— Це вже не важливо... 

— Що за жарти. Прибери звіра... 

— Не можу. Вона відчула брехню...

— Та що з тобою? І з твоєю собакою…

— З нами все гаразд.

— До дверей не пустить… А до вікна підпустить? 

— А до вікна — так... Але ти ж пам'ятаєш, на якому поверсі я живу...

Я сміюся. Вродливий і впевнений у собі Сергій перетворюється на дрібного безпорадного боягуза. Очі Варти розпалюються все яскравіше синім вогнем…