ЧОМУ собака, А НЕ кіт?

ЧОМУ собака, А НЕ кіт?

-  Душа С2018UALvAs, втілення!

-  Готова! (Хоч яка там готова. Із безтурботного райського саду не хотілось знову потрапляти на Землю. Ці Люди!)

- Повертаєшся на Землю. Завдання: потрапити до попереднього господаря С2018UALvAs - Христини. Її душа  і досі страждає за втратою улюбленого кота Аслана у 2018 році, якого через сімейні обставини залишила іншим.

-         Цікаво…

-         Слухай уважно: від сьогодні ти D2024UA...

-         Що і все? Пес?! Який народиться у 2024році в Україні? А місто, ім’я? О, Боже, ще й пес!

-         Не перебивай, інше важко передбачити. Війна, ситуація змінна. Твоя мати Берта загубилась, коли господарі виїжджали з Маріуполя…

Душа мчала на Землю, не дослухавши Голос. Не вперше, тому знала, що свідомість не пам’ятатиме інформації, лише підсвідомо, наодинці з собою, робитиме очевидні висновки. Поруч летіли ще три душі, які чомусь не отримали настанов.

Берта лежала у кутку брудного підвалу розваленого будинку, на купі старого подертого лахміття.  Примостившись біля труби, яка у її колишньому домі завжди гаряча, коли за вікном летіло біле холодне пір’я, а люди виходили на вулицю схожими на собак, у хутрі, нагрівала приміщення. Проте сьогодні вона холодніша за повітря. Скрутившись калачиком, закрила носа хвостом, намагалась заснути. Знову ця картина – гарний будинок, блискучі мисочки, для їжі та води,  величезний мішок смачних сухариків, тепла вода, у якій плюскалась змиваючи запашні рідини, ніжні руки, які гладять її вушка-стріли… Вітер гримнув дверима, широко відчинив їх і жбурнув у Бертину схованку чималу колючо-зимну кучугуру.

Собака не поворухнулась. Адже в її обіймах вони, такі маленькі, безпорадні, заплющені оченята, голі та смішні. У Берти защеміло всередині, такого вона ще ніколи не відчувала. Щем був настільки сильним, безрозмірно великим, що перелився через вінця. Берта скавучала, ніжно обіймаючи малюків – три чорненькі хлопчики та руденьку дівчинку.

Цуценята  зігрілись та почали тикати носиками у живіт матусі. Берта інстинктивно дозволила їм знайти бажане. Малята плямкали, а мама-собака насолоджувалась моментом щастя серед бруду, холоду і виття сирен. Зникли, навіть, солодко-сумні спогади.

Зимові дні короткі, як хвости у догів. Ночі ж довгі, особливо, коли лапи мерзнуть, а у порожньому шлунку гул, як у небі перед тим, як на голову летить цегла та уламки перекриття. Та поки поруч мама, малечі все байдуже. Тепло, їжа є, значить, усе добре.

Одного вечора Берта не повернулась. Це була жахлива новина!

Малюки підросли, але де і як знаходити їжу ще не знали, тому голодні у холоді плакали своєю собачою мовою. Це дало результат.

Двері заскрипіли, на порозі у сяйві світла з’явилась маленька людина.

-         Мамо, поглянь! Які гарні! Правда ми візьмемо їх додому? Вони замерзають!

-         Синочку, - у дверній проймі з’явилась висока струнка постать, - ми прийдемо завтра, принесемо цуцикам поїсти і подумаємо, що можемо зробити.

На чорний носик руденької впала гаряча краплинка.

Мама з хлопчиком справді прийшли наступного дня, але братикам було всеодно.. Вони лежали холодні, тому руденька скавучала та, повзаючи, бо стати не мала сил, шукала тепло, їжу, воду.

Хлопчик взяв цуценя на руки, притулив до себе і пішов, зрошуючи худючо-обмерзле тіло солоно-гарячим дощем.

Все, що відбувалося потім перетворило життя Руденької, на колесо, в якому вона вертілась, а її мили, шкребли, долубались у вухах, різали щось на лапах, шили на спині, кололи у живіт, передні та задні тонко-стрункі ноги, щипали, яскравим світлом блимали в очі, при цьому казали сидіти, лежати, не рухаючись. І, навіть,такий приємний момент, коли давали їсти, уміли зіпсувати гірким питтям та жахливо-противними камінчиками. Проте Руда вірила, що у неї все буде добре. Білявий хлопчик і його батьки лагідно розмовляли, після кожного випробування, частували смачненькими печеньками, постійно повторювали: ,,Щеплення, документи, гроші’’.

         Тепер гарненьке цуценя, чисте і здорове, звикло до такого життя, тим паче ,,знущалися" рідше.

Одного ранку усі, завжди спокійні, метушились, бігали по хаті, збираючи забавки тицяли їй перед ніс якісь папери, обіймали, плакали, посадили у незручний ящик і чужі люди повезли її та ще якусь Еллі за кордон.

         Це слово Руда чула не вперше. Воно звучало тоді, коли витягували ці книжечки з нею. На кордоні рахували зуби(один випав у руки перевіряючому), ставили на сходинку зі стрілкою та цифрами, знову блимали світлом в очі.

         Руду мучило питання: ‘’Хто ця загадкова Еллі?’’  Окрім неї тут нема жодної собаки, а постійно звучить це ім’я. І лише, коли чоловік, що сидів спереду і постійно тримав у руках колесо, вертячи ним то в один, то в інший бік, оглянувся і, дивлячись просто на її ніс, радісно вигукнув: ‘’Браво, Еллі! Радій, тепер ти ‐ полька! Дасть Бог і ця дівчина з Канади не підкачає, полетиш на протилежний бік шаріка’’, - Руда зрозуміла, що загадкова Еллі – вона.

Їхали, їхали..

Еллі спала, їла, інколи зупинялись і можна було погуляти. Еллі всього боялась, тремтіла від кожного нового звуку. Люди, яких інші називали ,,волонтери’’, були добрими, але теж хвилювались.

Все коли-небудь закінчується.

Машина зупинилась у невеличкому місті біля будинку з відчиненими навстіж вікнами. Еллі взяли на руки і попрямували до щирого дому, у вікнах якого то тут, то там з’являлись мордочки не собак.  У брамі з’явилась усміхнена людина. Еллі здавалась вона, як м’яко-пухка забавка, а ще - біла-біла, заговорила до гостей якоюсь дивною мовою:

-         Дзень добжий, панство. Двадєсті тчи кота і два пси чекам на Еллі.

-         Вітам, пані Моніко! Документи в порядку, щеплення є, вік і вага – норм, а цо там пані з Канади?

-         Піше, вшистко ок. Скоро бєндзе в Краковє.

Еллі мало, що розуміла у цій розмові, вона виривалась з рук, щоб побігати за кішками, яких було ціле подвір’я, різних за кольором, розміром, настроєм. Але біла пані Моніка лагідно-переконливим голосом звернулась до прибулого підлітка-собаки зрозумілою мовою:

-         Еллі, котів не рухати. Тут всі жиют в мирі та згоді.

-         Вона у нас сама, наче кіт. Любить спати на руках, боїться гучних звуків, грому. Зразу шукає яму і ховається.

Люди зайшли у двір. Пані Моніка багато говорила, щось показувала, то сміялась, то витирала сльози. Еллі сиділа на м’якому хіднику, витягнувши лапи, які втомились від тривалої подорожі, заплющила очі. Спала, думала, чи мріяла не знав ніхто, та, зрештою, і не цікавило нікого.

         Тиждень тягнувся довго. Пані Моніка, добра і весела, писала загадковій канадійці з України, знову блимаючи Еллі в очі.

Їхали не довго. Пані вигукнула: ,,Пшиєхалі, Краков!".

Чи радіти, чи сумувати? Еллі просто було страшно цікаво, нарешті, побачити ту, до якої вона так довго добиралась. 

-         О, Крістінка, хай!

-         Крістінка? – перестрашена собака підняла вуха.

-         Пані Моніка, вітам! Рада вас зустріти!

Як Еллі схожа на Аслана! Руда, цибата і лагідна, тільки собака, про яку мрію десять років.

У Торонто чекають нас кішка і кіт.

Знову сльози, обійми...

Україна Польща Канада