Світило

Небо плакало. Холодне і важке повітря, ніби лезом проткнуло мої легені. Тіні гнилих душ душили позаду, залишаючи на тілі невідомі синці, котрі згодом безслідно зникнуть. Темрява. Глибока суцільна темрява. Напевно це був найтемніший день, котрий я колись бачила. 66 годин безсоння. 66 годин повної ненависті, розпачу й злості. 66 годин пекла. Це був день смерті. Смерті людини, що була світилом цього клятого світу. Вбивство моєї матері.

Пошматоване покинуте тіло, над яким повисла невідомість безлюдного крихкого лісу. Її було неважко опізнати, але відсутність її лівої долоні вкрила все моє тіло мурахами.

Пройшло вже два тижні зі смерті матері. На мить мені здавалося, що це кінець всього. Сестра виходила з кімнати лише за потреби. Батько, який спочатку намагався бути поруч, вже через 2 дні після похорону своєї дружини повністю застряг у роботі. Я ж годинами дивилася на це світило, що в мене відібрали. Власне як і цього дня.

Двір був брудний та весь вкритий калюжами, в яких виднілося темне, безхмарне небо. Тихий шелест вітру, шо доходив з глибинних клятого лісу та гілля, що шкрябало скло моїх вікон, пробирало все тіло сиротами. Як і завжди, в цей самий час у вуха вдарив гидкий скрип дверей.

– Нам потрібно поговорити, – одразу вийшовши з кімнати я гучно гукнула своєму батькові. Проте, було те, чого я так боялася й тому намагалася його уникати. Його обручка. Те з чим вони з матір’ю були пов’язані, більше на було на пальці його руки. На якісь секунди я зненавиділа його, проте в нього теж моли бути причини.

– Світило моє, я знаю нам важко, але…, – він не дивився на мене, так ніби боявся кудись заглянути. Але його слова, ось те єдине слово, я втратила через нього контроль над собою.

– АЛЕ? Просто звичайне але? Нам не просто важко батько, ми від її смерті, навіть сім’єю назватись не можемо. І ніколи не називай мене світилом, лише її так можна було називати.

– Наша сім’я тепер зруйнована, я…не можу, – він так і не глянув на мене, навіть після цих слів. Свої очі він теж намагався ховати, здається, вони наповнилися сльозами. Проте якими, сподіваюсь я збагну пізніше.

Можливо в альтернативному світі я продовжила говорити та кричати, але не в цьому. Ноги повели якомога далі від будинку й попрямували до місця, яке було зараз найтеплішим – теплиці. Це місце, де всюди відчувалася вона. В теплиці все було як завжди, окрім того, що я знайшла згодом. Ліва…долоня матері. Я впізнала її за обручкою.

– Господи. Невже це справді він, – ненависть. Та сама клята ненависть. Те що я так не підпускала в свою душу, тепер повністю володіє мною.

Батькова обручка лежала поруч. Складалося враження, що тут було поховане усе їх подружнє життя.

– Насте, тебе кличе бат… Боже, що це..?, – тривога повністю поглинула сестру. Її голос тремтів, слова, що вилітали з її вуст були важчими за камінь, – невже, то її рука.

– Слухай, мовчи. Чуєш мене? Батько зараз у будинку, якщо він дізнається ніхто з нас може не вижити, – я тримала її за плечі настільки міцно, що здавалося, що її очі були в сльозах не лише від побаченого, але й від фізичного болю. Найважливіше зараз було лише її життя.

Наступного ранку було вбивство. І як завжди відсутність лівої руки.

«Вбий.» – це останнє, що чула я перед тим як мати кинула слухавку. Останнє бажання померлого. Бабуся завжди казала: «Якщо померлий щось просив перед смертю, це потрібно виконати і тоді його душа віднайде спокій». Цей день не був чорним, він був проклятий. Смерть батька не була трагедією.

Вечір 13 жовтня, п’ятниця. Все ж я помилилася, і це я зрозуміла лише в момент своєї смерті. Погляд пустої людини, що проклинав моє тіло й розум. Руки, котрі були в крові. Душа, котра згубила і мою душу. Це було віддзеркалення мого тіла, але не душі.

Все ж моя душа ніколи не була світилом, вона лише відбивала світло матері. Коли ж її не стало, вона стала глухою, темною в’язницею.

Вбивцею був не батько, але принаймні, його тіло біля матері. Моє ж ніколи не було знайдено. Вбивця досі гуляє на волі, шукаючи нових жертв. Її буде поховано на цвинтарі біля батьків.

Прости мене, моє Світило.