Головна команда

Давно це було, ціле життя промайнуло.

Тоді, за двома горами, так далеко, що одна я ніколи б туди не пішла, а зі зграєю цілий день тягти лапи, відполихало полум'я боротьби, чорними клубами зафарбувавши блакить неба. Смалець згарищ товстим шаром покрив все навколо, на багато місяців залишивши їдку пам'ять буремних подій, що іноді з поривами вітру долітала через гори навіть до нас.

Тоді повз мене з виттям сирен проносилась безліч білих машин з червоними смугами. Кожного дня душі загиблих здіймались назавжди у небесне сяйво.

Справа в тому, що ми, собаки, кожну частинку себе віддаємо людям. За це вони нам віддячують любов'ю і піклуванням. А ми через все життя проносимо важкий хрест, благословіння і прокляття. Уся гама людських відчуттів: радість, щастя, любов, біль, страждання, смерть, — пронизує єство наскрізь через кінчики вусів, шерстки, носа, хвоста, лапок. Нас набагато менше, тому відчуваємо все значно, в нескінченні рази, сильніше. Люди пропускають переживання через душу, а потім заспокоюються і залишають тільки спогади. Хоча ми і стоїмо на більш високому щаблі чуттєвого розвитку (порівняно з людьми), але повинні постійно боротись з бурхливими хвилями людських почуттів.

Ах, так про що я. Трошки відволіклась і забула розповісти про себе. Я — Мушка, звичайна дворянка з домішкою крові благородних ротвейлерів. Цуценятком мене продали як ротвейлера, але згодом, коли господарі побачили мій "породний" тулуб і тендітні дворянські лапки, то просто залишили мене на вулиці біля ринку. Взагалі, я навіть вдячна їм за це. Щоб я бачила у житті: двір, паркан, будинок, ланцюг, будка, миска з кашею і маленькою кісткою. Уся радість — гавкати на неввічливих перехожих, які проходять вулицею.

А так я вільна. Бігаю, де хочу, охороняю свою територію від безхатьків, алкашів, наркоманів та інших собак, які іноді спускаються з гори від холерного цвинтаря. Їжі вдосталь: кістки, м'ясо, корм від доброзичливців, — так що іноді треба довго лежати і перетравлювати спожите. Докучають тільки пацюки, бо доводиться їх душити, щоб не зазіхали на мою їжу.

Також взимку буває трошки холодно. Та я маю коробку з теплими ковдрами. І, до речі, скільки тої зими?..

Так би я й жила собі спокійно. Але після тих буремних подій відгомін смерті пронизував повітря. Десь неуявно далеко почалась війна. І цей океан страждань, про який я казала, почав густішати, як холодець на морозі. Серце стискалось у грудочку болю.

Тоді ж, одного разу навесні, зайшла до нас на ринок бабця і побачила на одному з магазинчиків червоно-чорний та жовто-блакитний плакат з написом: "Вбий колорада! Врятуй Україну!".

Стара почала виговорювати (звісно, не нашою мовою):

"Як ви смієте! Там на донеччині люди борються за свою свободу. Путін їм допомагає. Вони нікого спеціально не вбивають. Тільки захищаються від бендерівців".

Бачили б ви, як вона летіла з ринку під улюлюкання та крики: "Чемодан, вокзал, расєя!" Я хотіла цапнути її за литку, але навіть не спромоглась наздогнати. Тоді ж я зрозуміла, що отой пут-ін (буквосполучення put-in перекладається, як вставити щось в..., покласти щось на...) і є тим мерзотником, який у всьому винен. Ох, якби ж я могла до нього дістатись! Я б не просто його покусала, я б роздерла це неподобство на тисячі шматочків!

Після того випадку до вже знайомих мені команд додалась ще одна: "путін?! Де путін?!" Коли я її чула, немовби всі душі вбитих та закатованих опинялись поруч і підтримували мене. Ця команда стала головною, бо була спрямована проти "сутності", яка уособлювала в собі усіх нелюдів з камінням і палками, безхатьків, алкашів, наркоманів, яких я знала і не знала на Землі. Я ставала у бойову стійку: лапи розставлені, шерсть на холці насторбучена, хвіст піднятий, ікла відкриті, — і грізно гарчала та гавкала! Це тривало зазвичай доти, допоки духи навколо мене не заспокоювались, умиротворені моєю агресивністю.

Епілог

На жаль, мене вже немає. Люди почали травити щурів, а я тоді парочку їх придушила. Отрута дісталася й до мене. Ніхто вже не міг допомогти. Останнє моє прохання: залиште Мушку у своїх серцях, а оце "путін" хай навіки поглине пекельна прірва, щоб і згадки не залишилось (бо хто пам'ятає погане?).

ПС1. Записано з гавкоту Мушки вірно, що вона підтвердила своєю лапою.

ПС2. Минуло вісім років. На одного торговця з ринку почав гавкати собака. Той, не надто довго міркуючи, назвав песика путіним. Звісно, ображений собака не стерпів, кинувся і вкусив торговця за ногу. Це ще раз підтверджує, що мерзенне буквосполучення ніколи не можна вимовляти перед нашими друзями з чистою душею.

15.07.2024