Назавжди, мій принце. Що б не сталося

Я приходив до нього щоночі. Сходи для челяді дозволяли мені вільно блукати замком, тож я за першої-ліпшої нагоди вислизав із своєї кімнати і менш ніж за десять хвилин стояв біля покоїв Його Королівської Високості. Ніхто ні про що не здогадувався. Це була наша маленька таємниця, щось надзвичайно інтимне й особисте, що ми так старанно берегли подалі від сторонніх очей. Такі короткі, проте безцінні миті, коли ми залишались тільки у двох і нарешті могли не прикидатися. Більше не доводилося ховати погляди, стримувати усмішки і слухняно грати ролі, які нам нав’язало суспільство. Вдень він був моїм принцом, а я – його покірним слугою. Однак із настанням сутінок, коли все королівство огортає темрява і замок поринає у сон, ми знімали свої маски й пізнавали одне одного по-справжньому. Здавалося, ніби час зупинявся і тоді нічого в цьому світі не мало значення. Існували тільки ми – Джуліан та Олівер. Наступник трону Арданії і простий конюх. Розбещений чванько, що звик завжди отримувати бажане, і голодранець, вихований жорстокими правилами вулиць. Два хлопчиська, які ніколи не мали контролю над своїм життям. І єдине, чого вони хотіли – лише відшукати своє щастя.

Сьогодні я знову навідав принца. Великі дубові двері загрозливо заскрипіли, коли я зайшов до середини його апартаментів. Мене зустрів знайомий аромат шавлії й лаванди – і я глибоко вдихнув, відчуваючи, як моїм тілом розливається тепло. Ці квіти завжди нагадували мені Джуліана. Кожного разу, як мої ніздрі уловлюють цей солодкуватий запах, я подумки повертаюсь до того дня, коли ми з ним лежали долілиць у полі, рахуючи хмарини на безкрайньому полотні неба. У його волоссі заплутались пелюстки, а на вустах сяяла найщиріша усмішка, яка здатна засліпити навіть Сонце. Тоді він здавався мені як ніколи прекрасним. Без дорогих шовків і корони на голові, пихи і звичної зарозумілості – переді мною була зовсім інша людина, проте аж ніяк не той свавільний самозакоханий принц, яким я вважав його увесь цей час. Я наче побачив його другу половину, те істине «я», яке він так старанно приховував від усіх. І той новий Джуліан полонив моє серце. Повністю й безповоротно. Він це отрута, якої ніколи не буває достатньо. Рідкісний діамант, яким хочеться насолоджуватися знову і знову. Недосяжний ідеал та досконалість в людській подобі. І він був моїм.

Я знайшов Джуліана на балконі його спальні. Принц сидів, схрестивши ноги по-турецьки, із записником в шкіряній палітурці в одній руці і пером в іншій. Його брови кумедно насупились, а сам хлопець щось зосереджено шкрябав на папері, не звертаючи увагу ні на що навколо себе. Я сперся об одвірок, із усмішкою спостерігаючи за ним, за кожним рухом витончених пальців, рівномірними вдихами і видихами. Якщо це останнє, що я побачив би у житті, то я був би найщасливішою людиною на планеті.

Джуліан різко обернувся, наче злодій, якого спіймали на гарячому. Проте наступної миті його обличчя розслабилось, і він кинувся на зустріч мені, захоплюючи у свої обійми.

- Я вже думав, що ти не прийдеш, - шепоче Джуліан, і його вуста ніжно торкаються мого вуха. Я пригортаю його міцніше і кладу голову йому на плече, дозволяючи собі потонути у цій божественній насолоді. Він тут, поруч зі мною, а я – з ним. Більшого мені не треба.

- Як я міг не прийти? – я трохи відсторонююсь, і мій погляд перехоплює пара найчарівніших сапфірових очей. Якийсь час ми обоє мовчимо, оповиті приємною тишею і теплом своїх тіл. А потім Джуліан цілує мене. Жадібно, спрагло, владно. Як і личить майбутньому королю. Я корюся йому і у відповідь накриваю його губи своїми, запускаючи пальці у м’які пасма волосся юнака. Ми ніби злилися в одне ціле, наші серця шалено бились в унісон, як єдиний злагоджений механізм. Все навкруги враз завмерло, натомість ми наче пливли у невагомості, поза простором і часом, надолужуючи згаяні хвилини, які в нас забрали.

- Я кохаю тебе, Ваша Високосте, - слова злітають з мого язика, так легко і невимушено, що в будь-якому іншому випадку мене б це злякало. Проте я вимовляю їх вголос: перше, а потім і вдруге, раз у раз, смакуючи кожен звук, кожну голосну. Я хочу, щоб він знав, як змушує мене почуватися, як сильно впливає на мене однією своєю присутністю. Хочу, щоб він ніколи не сумнівався, наскільки палко я його жадаю.

- Ваша Високосте. Це так офіційно. Тобі не обов’язково називати мене за титулом, коли ми наодинці.

- Але визнай, тобі це подобається, - я лукаво примружую очі. – І я буду робити усе, що приносить моєму принцу задоволення.

Джуліан широко усміхається, а на його щоках заграв легкий рум’янець.

- Невже таки усе?

- Можеш переконатися сам, - одним різким рухом я притягую хлопця до себе, і наші вуста знову з’єднуються в поцілунку. У нестримному вирі пристрасті, у чомусь хаотичному, забороненому, небезпечному. Можливо, ми обоє припустились помилки. Можливо, розплата таки спіткає нас, і ми неодмінно пожалкуємо за те, що порушили давно закладені правила. Між нами не має бути нічого спільного. Він спадкоємець престолу, майбутнє усього королівства. Я не хочу, щоб дорога мені людина згубила себе в інтрижці з колишнім жебраком і гульвісою. Я не пробачу себе, якщо стану причиною його знищеної долі.

- Я теж тебе кохаю.

Чотири слова. Тринадцять літер. Шість складів. Цього було досить, щоб я прикипів до місця, закам’янів, наче статуя. Достатньо, щоб змусити моє серце вистрибувати з грудної клітки, вибиваючи скажені ритми. Я хотів вірити, що це правда. Більше за все бажав почути, що мої почуття взаємні, що він відчуває до мене те ж саме, що і я до нього. Це було егоїстично. Адже те, що він тільки що сказав… Це змінювало усе. Ми не маємо теперішнього. Для нас не існує жодної надії на майбутнє. Він не може мене кохати. Не повинен мене кохати. Так неправильно. Неправильно. Неправильно. Мій мозок щосили кричав покласти цьому край, розвінчати ту ілюзію, яку ми самі собі створили. Я мушу відпустити Джуліана. Зникнути з його життя раз і назавжди. Однак проблема в тому, що я ніколи не думаю головою.

Пізніше я зненавиджу себе за те, що відбулося потім. Як я втратив останні залишки здорового глузду, зриваючи з юнака одяг і обціловуючи кожен сантиметр його ідеального тіла. Як ми прокинулись в його ліжку, із першими променями сонця, вкриті ковдрою і в обіймах одне одного. Наставав новий день. Час знову надягти наші маски.

- Я повернуся до тебе, мій принце, - пообіцяв тоді йому я. Ранкове світло просочувалось крізь фіранки, заливаючи кімнату золотим сяйвом. Джуліан мирно сопів у мене на плечі, кумедно зморщивши носа; його рівномірне дихання було найсолодшим звуком для моїх вух. Я торкнувся губами маківки хлопця, родимки на скроні, западинки на підборідді. І тихо, ледь чутно прошепотів. – Що б не сталося.